1Q84. Книга третя - Харуки Мураками

— Законному спадкоємцеві? - трохи здивовано перепитав Тенґо.

— Так, законному спадкоємцеві. Конкретного імені ваш батько не назвав. Але ж, крім вас, іншого конкретного спадкоємця немає.

— Наскільки мені відомо, так воно і є.

— У такому разі я передаю його вам, — сказав адвокат, вказуючи на конверт. — Можете поставити свій підпис на розписці?

Тенґо підписав документ. Коричнюватий діловий конверт, що лежав на столі, здавався безособовим, чужим. На ньому, з обох боків, не було жодного напису.

— Я хотів би запитати у вас одну річ, — звернувся Тенґо до адвоката. — Чи батько тоді хоч раз вимовив моє ім'я? Чи, може, називав сином?

Роздумуючи над цим запитанням, адвокат знову добув з кишені хусточку й витер піт з чола. А тоді хитнув головою.

— Ні, Кавана-сан незмінно вживав тільки слова «законний спадкоємець». По-іншому ні разу не висловлювався. Я це запам'ятав, бо це мене трохи здивувало.

Тенґо мовчав.

— Але ж сам Кавана-сан добре знав, що законний спадкоємець — це ви, Тенґо-сан. Лише в переговорах зі мною не згадував вашого імені. Вас щось непокоїть? — сказав адвокат, ніби виступаючи в ролі посередника.

— Та ні, — заперечив Тенґо. — Батько завжди був трохи дивакуватим.

Начебто заспокоївшись, адвокат усміхнувся і злегка кивнув. А тоді передав Тенґо виписку із книги породинної реєстрації.

— Щоб уникнути юридичних помилок у випадку такого батькового захворювання, я насмілився перевірити його книгу породинної реєстрації. За її даними, ви, Тенґо-сан, — єдиний син Кавани-сана. Ваша мати через півтора року після вашого народження померла. Батько вдруге не одружився, а сам-один зумів вас виростити. Його батьків, братів і сестер уже нема на світі. Тож ви справді єдиний його законний спадкоємець.

Коли адвокат, висловивши співчуття, пішов, Тенґо сидів незворушно й дивився на діловий лист, що лежав на столі. Адвокат сказав, що його батько — справжній, а мати справді померла. Можливо, що це незаперечний факт. Принаймні в юридичному розумінні. Однак що виразнішим ставав цей факт, то, здавалось, щораз більше віддалялася істина. Чому?

Тенґо вернувся в батькову палату й, сидячи за столом, спробував розірвати міцно заклеєний коричнюватий конверт. Можливо, в ньому ховається ключ до розгадки таємниці. Але відкрити конверт було непросто. У палаті він не знаходив ні ножиць, ні чогось іншого, що б їх замінило. Довелось нігтями відривати одну за одною липучі стрічки. А коли насилу відкрив конверт, то виявив у ньому ще кілька інших конвертів, так само міцно заклеєних. Справді у батьковому дусі.

В одному містилося готівкою п'ятсот тисяч єн — точно п'ятдесят новеньких банкнот по десять тисяч, загорнутих кілька разів тонким папером. Був також аркушик паперу з написом: «Готівка на крайній випадок». Безсумнівно, його зробив батько. Невеликими, акуратно, риска за рискою, виписаними ієрогліфами. Мовляв, «використай у разі потреби для сплати непередбачених витрат». Батько не надіявся, що «законний спадкоємець» матиме досить грошей.

Найтовстіший конверт заповнювали вирізки із старих газет і похвальні грамоти. Всі вони стосувалися Тенґо. Похвальна грамота за відмінні успіхи на математичному конкурсі в початковій школі й стаття в місцевій газеті. Фотографія з отриманими нагородами. Атестат про успіхи в навчанні, схожий на мистецький твір, з найвищими оцінками з усіх предметів. Крім того, інші документи, що засвідчували його виняткові здібності як вундеркінда. Фотографія у формі дзюдоїста в середній школі, усміхненого, з прапорцем переможця в півфіналі. Все побачене приголомшило Тенґо. Вийшовши на пенсію, батько залишив житло, яке йому надавала корпорація «МНК», й переселився в орендовану квартиру в Ітікаві, а наостанок опинився в оздоровниці Тікури. Переїжджаючи не один раз з одного місця на інше, майже не зберіг особистих речей. Крім того, їхні, батька й сина, стосунки протягом багатьох років охололи. Та, незважаючи на це, батько не розлучався із блискучою спадщиною того часу, коли Тенґо був вундеркіндом, як з чимось найдорожчим.

Ще в одному конверті містилися різні документи, що стосувалися роботи батька як збирача абонентної плати «NHK». Щорічні відзнаки його успішної, старанної роботи. Кілька простих похвальних грамот. Фотографія, зроблена спільно з колегами під час екскурсії. Старе посвідчення особи. Записи про пенсію і сплачені внески за страхування на випадок захворювання. Багато незрозумілих подробиць про заробітну плату. Документ про виплату при виході на пенсію… Вона була навдивовижу мізерною, якщо зважати на те, що батько гнув спину на «NHK» понад тридцять років. У порівнянні з блискучими досягненнями Тенґо в початковій школі батькова винагорода, здавалось, дорівнювала нулю. Можливо, з погляду суспільства, батькове життя справді «дорівнювало нулю». Але для Тенґо воно зовсім не було таким. Батько кинув на його душу важку й густу тінь. Разом з ощадною книжкою.

У цьому конверті не було нічого, що свідчило б про батькове життя перед тим, як він дістав роботу в «NHK». Здавалось, наче воно почалося тільки тоді, коли він став збирачем абонентної плати цієї корпорації.

В останньому, маленькому й тонкому, конверті була одна чорно-біла фотографія. І більше нічого. Її, стару, але не вицвілу, ніби просякнуту водою, вкривала бліда плівка. На ній було зображення батьків з дитиною. Батько, мати й немовля. Судячи з вигляду, немовля не мало ще й року. Мати, в японському одягу, ніжно тримала його на руках. За спиною видніли торіі[22] храму. Одяг підказував, що була зима. А відвідання синтоїстського храму, можливо, свідчило про святкування Нового року. Прижмуривши очі, ніби від яскравого світла, мати всміхалася. У міжбрів'ї батька, одягненого в темнувате, трохи завелике пальто, утворилися дві глибокі поздовжні зморшки. На його обличчі прочитувалося: «Я не можу все це сприймати за щиру правду». Немовля, здавалось, розгубилося перед широтою і холодом світу.

Як не крути, цей молодий батько був батьком Тенґо. З молодими рисами обличчя, але вже навдивовижу зрілий, худий і з запалими очима. Скидався на бідного селянина з далекого села. Дуже впертого й підозріливого. З короткою стрижкою і сутулуватого. Він міг бути його батьком. Якщо так, то немовля, — можливо, сам Тенґо, а жінка, яка його тримає, — його мати. Мати була трохи вища за батька, з гарною поставою. Батько мав понад тридцять п'ять років, мати — двадцять п'ять.

Звісно, цю фотографію Тенґо бачив уперше в житті. Взагалі йому досі ще не доводилося розглядати родинної фотографії. І так само власної, з дитячих років. Батько пояснював, що вони жили бідно й не могли купити фотоапарата, а також не мали нагоди сфотографуватися цілою родиною. Тенґо тоді в цьому сумнівався. І це таки була неправда. Фотографія, зроблена в той час, залишилася. Їхній одяг не був розкішним, але цілком дозволяв показатися перед людьми. Та й, здавалось, не жили вони настільки бідно, що не могли купити фотоапарата. Тенґо сфотографували невдовзі після народження, — мабуть, у 1954–1955 році. Він перевернув фотографію — на ній не було ні дати, ні місця фотографування.

Тенґо пильно розглядав обличчя начебто своєї матері. Зображення було маленьким і, до того ж, розпливчастим. Можливо, з допомогою збільшувальної лупи вдалося б розгледіти його дрібніші риси, але такого інструмента, звісно, він не мав напохваті. А проте зумів приблизно його оцінити. На овальному обличчі виднів маленький ніс і пухлі губи. Матір не була красунею, але своєю миловидністю справляла приємне враження. Принаймні у порівнянні з неотесаним батьковим виглядом здавалася набагато вишуканішою й розумнішою. І це втішило Тенґо. Її волосся було акуратно укладене, а обличчя вражало яскравим виразом. Можливо, перед об'єктивом фотоапарата вона напружилася. Японський одяг на ній начебто приховував форму її тіла.

Судячи із зображення на фотографії, важко було назвати батьків ідеальним подружжям. Видно, вони різнилися віком. Тенґо спробував уявити собі, як вони обоє десь випадково зустрілися, порозумілися між собою й, одружившись, народили одного сина, але це йому не вдавалося. На фотографії він не міг абсолютно нічого прочитати. Можливо їх пов'язала разом як подружжя не сердечна близькість, а якась обставина. А можливо, все склалося по-іншому. Адже людське життя — це лише наслідок ряду безпричинних, а часто й брутальних подій.

Після того Тенґо намагався встановити, чи загадкова жінка з його фантазій (або потоку дитячих спогадів) збігається із зображенням матері на цій фотографії. Але згадав, що зовсім не пам'ятає її обличчя. Та жінка, розстебнувши блузку і вивільнивши груди з-під бюстгальтера, давала ссати їх незнайомому чоловікові. При цьому вона глибоко, ніби задихаючись, зітхала. Тенґо пам'ятав лише це. Якийсь чужий чоловік ссав груди його матері. Хтось забрав те, що мало належати винятково йому, Тенґо. Можливо, для немовляти це була явна загроза. На обличчя матері воно не звернуло уваги.