Мертва зона - Кінг Стівен

— Годі.

— Чому шериф Беннермен усе-таки подзвонив вам? Що змусило його передумати?

— Не знаю. Гадаю, виборці напосідають.

— Я щиро шкодую, Джонні, що дав йому цю пораду і тим наразив вас на прикрощі. Та ще дужче я шкодую, що не подзвонив вам і не сказав про це. Я справді винен перед вами. Бачить бог, ви таки заслужили право пожити спокійно.

Слухаючи ніби відгомін власних думок, Джонні не відчув полегкості. Навпаки, почувся ще нещаснішим і провиннішим.

— Гаразд, — мовив він. — Забудьмо про це, Семе.

— Я більш і слова нікому не скажу. Це, звісно, однаково що поміняти замок у стайні, коли коня уже вкрали, але твердо вам обіцяю. Я вчинив необачно. Лікареві так чинити негоже.

— Гаразд, — повторив Джонні.

Його точило почуття власної безпорадності, а Семові збентежені вибачення тільки посилювали її.

— Ми скоро побачимося?

— Наступного місяця я починаю вчителювати у Клівз-Мілзі. Тоді й до вас під’їду.

— Добре. Ще раз щиро прошу пробачення, Джонні.

Та годі вже вибачатися!

Вони попрощались, і Джонні поклав трубку, шкодуючи, що подзвонив. Може, йому зовсім не хотілося, щоб Сем отак одразу визнав свою вину. Може, насправді він волів би, щоб той сказав: «Ну звісно, порадив. Хотів, щоб ви одірвали зад од стільця і бодай щось зробили».

Він поволі підійшов до вікна й визирнув у темну заметіль. Запхали в стічну трубу, наче мішок з покидьками…

О боже, як голова болить!

Через півгодини приїхав Герб і, тільки-но глянувши на зблідле обличчя Джонні, запитав:

— Болить голова?

— Так.

— Дуже?

— Та ні.

— Треба подивитись вечірні новини, — сказав Герб. — Добре, що не спізнився. Сьогодні в Касл-Року крутилися телевізійники з Ен-бі-сі, щось знімали. Була й ота репортерка, що тобі подобається. Кетті Маккін.

Джонні рвучко обернувся до нього, і Герб злякано кліпнув. На мить йому здалося, ніби на синовому обличчі лишилися самі очі, втуплені в нього й сповнені майже нелюдського болю.

— В Касл-Року? Знову вбивство?

— Еге ж. Сьогодні вранці в міському парку знайшли тіло маленької дівчинки. Такий жах, що й не сказати. Вона пішла до бібліотеки по якусь книжку, потрібну для занять, а туди йти через парк. У бібліотеці вона була, а назад не повернулась… Джонні, ти що, на тобі ж лиця немає…

— Скільки їй років?

— Усього дев’ять, — сказав Герб. — Та я б того, хто таке зробив, за… підвісив би, ось що.

— Дев’ять років, — промовив Джонні й важко опустився на стілець. — Камінь заплаче…

— Джонні, тобі недобре? Ти ж білий, як крейда.

— Все добре. Вмикай телевізор.

Невдовзі на екрані з’явився Джон Чанселлор з уловом за день: політична боротьба (виборчій кампанії Фреда Гарріса бракує запалу), урядові настанови (за словами президента Форда, американським містам слід виявляти більше здорового глузду в бюджетних питаннях), повідомлення з-за кордону (загальнонаціональний страйк у Франції), біржові новини (курс іде вгору) і, нарешті, «для душі» — розповідь про хлопчика з церебральним паралічем, який, проте, зумів вигодувати корову.

— Мабуть, уже не дадуть, — сказав Герб.

Та після рекламної вставки Чанселлор сказав:

— В одному з невеликих міст на заході штату Мен сьогодні панують страх і обурення. Йдеться про Касл-Рок, де за останні п’ять років учинено п’ять жахливих убивств: зґвалтовано й задушено п’ять жінок і дівчат віком від чотирнадцяти до сімдесят одного року. А сьогодні місто було вражене новим убивством, жертвою якого стала дев’ятирічна дівчинка. Репортаж із Касл-Рока веде Кетрін Маккін.

І ось вона вже на екрані, схожа на чарівне видіння, перенесене на підмостки реального життя. Вона стояла перед будинком міської управи, і перші сніжинки, ніби віщуючи надвечірню заметіль, припорошували її пальто й біляве волосся.

— Це невелике фабричне містечко Нової Англії охоплене сьогодні тривогою, що помалу переростає в істерію, — почала вона. — Населення Касл-Рока давно уже втратило спокій через невідомого злочинця, якого в місцевій пресі називають «душогубом із Касл-Рока», а також «листопадовим убивцею». Цей неспокій змінився справжнім жахом — тут ніхто не вважає це слово перебільшенням — після того, як сьогодні вдень знайшли тіло Мері Кейт Гендрасен. Убивство вчинено у міському парку, недалеко від естради, де колись було знайдено труп офіціантки Елми Фречет, першої жертви «листопадового вбивці».

На екрані виникла панорама міського парку, похмурого й неживого в пелені снігу. Потім з’явилася шкільна фотографія Мері Кейт Гендрасен, на якій дівчинка пустотливо всміхалась, показуючи широкі металеві скобки на зубах. Гарне біляве волосся. Сукенка кольору електрик. Мабуть, її найкраща, гірко подумав Джонні. Мама старанно вбрала дочку, щоб та добре вийшла на шкільному фото.

Репортаж тривав — тепер глядачам нагадували історію попередніх убивств, — але Джонні був уже біля телефону й набирав номери: спершу довідкової служби, а тоді шерифової контори. Він насилу крутив диск, у голові в нього гупало.

З вітальні вийшов Герб і здивовано поглянув на нього.

— Кому це ти дзвониш, сину?

Джонні похитав головою, дослухаючись до гудків на тому кінці. Нарешті там зняли трубку.

— Контора шерифа округу Касл.

— Будьте ласкаві, я хотів би поговорити з шерифом Беннерменом.

— А хто ви?

— Джон Сміт, із Паунела.

— Заждіть, будь ласка.

Джонні обернувся до телевізора й побачив на екрані Беннермена, яким він був удень — у підбитій хутром куртці з каптуром і шерифськими нашивками на рукавах. Його оточували репортери, і він мав трохи розгублений вигляд, проте мужньо відповідав на їхні запитання. То був здоровий чолов’яга з високим чолом і темною кучерявою чуприною. Окуляри без оправи здавалися зовсім недоречними на його великому обличчі, а втім, на таких чоловіках окуляри завжди здаються недоречними.

— Ми опрацьовуємо цілий ряд версій, — сказав Беннермен на екрані.

— Алло! Містер Сміт? — почувся голос Беннермена в трубці.

Знов оте чудне почуття роздвоєності. Беннермен був у двох місцях водночас. Можна навіть сказати, у двох часах водночас. На мить у Джонні аж голова пішла обертом. Так почуваєш себе, катаючись на ярмарковій круговерті чи на «гігантських кроках».

— Містер Сміт? Ви мене чуєте?

— Так, чую. — Джонні проковтнув клубок у горлі. — Я вирішив спробувати.

— Молодчага! З біса радий…

— Ви не радійте, бо ще не відомо, чи з того щось вийде.

— Я знаю. Але… не поженешся, то й не спіймаєш. — Беннермен прокашлявся. — Я кулею вилечу з цього міста, як хтось дізнається, що я мусив удатися до ясновидця.

На обличчі Джонні майнула бліда подоба усмішки.

— Притому до викритого ясновидця.

— Ви знаєте, де в Бріджтоні кафе «У Джона»?

— Знайду.

— Ми зможемо зустрітись там о восьмій?

— Так, думаю, що зможемо.

— Дякую, містере Сміт.

— Нема за що.

Джонні поклав трубку. Герб пильно дивився на нього. На екрані телевізора мигтіли кадри вечірньої хроніки.

— Він тобі вже дзвонив?

— Так. Сем Вейзак сказав йому, що я, мабуть, зможу допомогти.

— А ти як думаєш? Зможеш?

— Не знаю, — відповів Джонні, — але голова вже не так болить.

Він спізнився на п’ятнадцять хвилин. Кафе «У Джона» було чи не єдиним закладом на Головній вулиці Бріджтона, який ще не зачинився. Снігоочисники не встигали прибирати сніг, і серед вулиці в кількох місцях уже виросли замети. Свистів вітер, на перехресті двох шосе, 302-го і 117-го, гойдався світлофор-мигавка. Біля входу до кафе стояла поліційна патрульна машина із золотими літерами на дверцях: «Шериф округу Касл». Джонні поставив свою машину поруч і зайшов у кафе.

Беннермен сидів за столиком, перед ним була чашка кави й судок з чілі. Телевізор увів Джонні в оману. Беннермен виявився не просто здоровим чолов’ягою, а справжнім велетом. Джонні підійшов і назвав себе.