Корпорація ідіотів - Лариса Денисенко

Я, у принципi, ненавиджу, коли вiд когось тхне вiскi, але хiба в данiй ситуацiї це могло мене зупинити? Я ж вiддався коханню, тьху, якось несучасно я висловився. Ми трахнулися, ще й двiчi. Але й це якось негарно, зовсiм не вiдображає урочистостi моменту. Зараз, спробую ще раз. Ми почали кохатися в моїй каютi. До речi, вона була заздрiсною персоною, я роблю такий висновок тому, що у вiдповiдь на моє повiдомлення щодо мого спiву в хорi республiканського телебачення та радiо (кiнець кiнцiв це не п'янючий вереск на галявинi, а мiсце, де вчать професiйного спiву), вона зробила таку пику, наче з'їла лимон. Нездара, мабуть, нiякої музичної освiти вона не має. Тiльки-но я помiтив, що вона не здатна роздiлити зi мною мою радiсть, котра сповнювала мене, як сперма при спермотоксикозi, стосовно мого хорового минулого, я вiдразу збагнув, що разом по життю нам не йти. Ось трохи ще повалятися разом - можна, але жити - це вже нi.

Але мене все одно приперло. Чому? Тому що не кожного дня, не кожної ночi твої руки мнуть такi вiдомi на весь колишнiй СРСР стегна, не кожного дня, не кожної ночi такi довгi ноги соваються по твоїй спинi. Вона пестить твої ноги своїми губами. Чувак, розумiєш? Губами, ногами, ротом, усе це дотепер я мiг бачити тiльки по телебаченню, до того ж там вона все це використовувала в iнший, нiж зараз демонструвала менi, спосiб! Цi тугi стеблини, що ростуть з-пiд квiтки-спiдницi, коли вона кружляє сценою, далекi, чарiвнi, а от зараз я можу взяти й наставити на них синцiв. Я мацнув її по сiдницях, вона щось замуркотiла. О, чувак, то все це правда! Який же я красень, о-ла-ла! Я - обраний. Бо не до обраної людини в постiль мiг застрибнути лише тарган, та й то - коли послизнувся i скотився з стiни.

Усе це вiдбувалося вночi. I мене переповнювали гордощi. "Не кожного разу таке трапляється, не з кожним! Я з такою бабою. Блiн. На менi такi ноги. Ох, блiн. Це - звiздець, який же все це - звiздець". Мої думки, що наче на хвилях наближали до мене мою гордiсть i не поспiшали вiдкотитися назад, не залишали мене у спокої. Мовчазна гордiсть - це не мiй стиль життя. Менi конче потрiбно було подiлитися такими радощами з близькими людьми. I я розпочав телефонування. От заплющте очi й подумайте: звалилося на вас щастя, кому б ви телефонували? Давайте, думайте! Ну? Отож-бо. "Малувато буде! Малувато!"

Я почав метушитися, тому що кандидатури близьких миготiли, як картинки в гральних автоматах, щойно були вишеньки, а зараз уже яблучка, як гральнi карти в руках пройдисвiта, нiщо не чiпляло. Я їм не вiрив. Не вiрив у їхню щирiсть. Агов, друзi, ви ж у мене є? Нарештi я зробив свiй вибiр. Вiрних друзiв у мене було двоє. Сергiй та Сергiй. "Раз - Сергiй, два - Сєргєй, один - сер, другий - гей". Це була наша пiсенька.

Коли я почув п'яний голос першого, дотумкав одразу: тут нам не зрадiють, хоч би що ми зробили. Бо ми зрадили їхню величнiсть, попхались ото в Москву на пиятику замiсть того, щоб пiти на футбол. Мене послали в дупу видатного композитора Шаїнського. Вибачте, метре. Iнший мiй приятель чомусь подумав, що я зараз буду розповiдати йому про хор. Можливо, я сам винен у цьому припущеннi. Почав говорити про гордощi, а мої гордощi асоцiювалися в них винятково з хором, про це я сам потурбувався. "Ти що, хочеш заспiвати менi якесь недосяжне "ля" клятої сьомої, чи якi в вас там є, октави? Слухай, Стасе, вже на п'яту ранку, я розумiю, що деякi сп'янiлi хористи тiльки починають свої веселощi: бздiти сопрано й таке iнше.

Але є, чувак, поряднi люди, котрим завтра вставати вранцi, щоб нормально провести переговори. Пiшов ти. Сам знаєш куди". Звiсно, я знав. Вибачте, метре.

Це була чорна зрада. И-и-их. Що робити? Я зiтхнув i мовчки дивився на свiй мобiльний телефон. Аж потiм мене попустило, тому що я згадав одну статтю в жiночому журналi, якi так припадали до душi моїй жiнцi. В цiй статтi якийсь розумник патякав про те, що в справжнiй родинi чоловiк i дружина повиннi бути друзями, котрi мають дiлитися одне з одним усiм: радощами, гордощами, щастям. "Адже хто буде бiльше радiти за вас, нiж ваша власна половинка? Хто буде щирiшим i по-справжньому здатним роздiлити з вами вашу радiсть?" Усе це запитував у читача автор статтi, якого було записано як професiйного психолога, директора якогось центру з проблем народжуваностi, родини, родинних стосункiв. Як це казав батько моєї дружини? "Довiрся професiоналам, синку, навiть якщо вони щось не те зроблять, у тебе будуть усi пiдстави обiбрати їх у судi й знищити їхню репутацiю".

"О!" - промовив я до неба, вiдчутно збадьорившися, наче на мене звалилося яблуко на iм'я Еврика. I посмiхнувся зорям, що рясно вкрили небо. Я набрав номер моєї коханої дружини. На вiдмiну вiд моїх так званих друзiв, вона мене слухала уважно й жодного разу не перебивала. Я розчулився, це ж треба, яка в мене чутлива дружина, вона мене розумiє, вона поруч зi мною, вона - мiй друг, сестра, мати! В той момент я був закоханий у цей свiт, що подарував менi два приводи для гордощiв, а на довершення ще й таку мудру дружину, яка все розумiє.

Але солодка млiсть, що опанувала мене, не була вiчною. Тому що тiльки-но я завершив свою блискучу розповiдь, прикрашену деталями, фантазуванням, порiвняннями та деякими гiперболами, дружина висловила все, що вона про мене думає. Я навiть не буду наводити тут усi її слова, бо рiзноманiтнiстю вони не вiдзначалися, а суть, пропускаючи епiтети та дiєслова, можна було звести до одного слова: "Довбак". Насамкiнець вона додала: "Довбак, хто тебе тягнув за язика? Насрав, то прибери мовчки, а не вiдкривай дверi клозету, щоб на весь Всесвiт бздiло. Знаєш що? Щоб тобi вiд триперу все життя лiкуватися".

Коли я приїхав додому, збагнув, що вдома мене нiхто не чекає, навiть менше того. Як я до цього допетрав? Це було просто, вона змiнила всi замки. Ми навiть намагалися помиритися, не тому, що вона хтiла мене пробачити, нi, вона й бачити мене не могла, я дiяв на неї, як варене м'ясо та сира риба на жiнок на другому мiсяцi вагiтностi.

Хоч як це дивно, але нас викликався мирити тесть, вiн сказав, що робить це задля нашої дитини, але я чудово знав, що вiн поки що не пiдшукав вiдповiдного хлопця на моє мiсце. "Родинний бiзнес" був для нього рiдним сином, iнтереси цього сина були вищими за образу його доцi.

Я тримався, хоча мене тiпало. Не кожного разу ж таке, правда? Спочатку я постiйно вибачався: квiти, подарунки, ласкавi слова - аж потiм зрозумiв, що вона не вiрить жодному моєму вибаченню, їй не потрiбнi всi цi квiти, якщо дарую їх я. Вона в менi зневiрилася, а чи вiрила вона в мене, менi коли-небудь? Я почав звикати до того, що вираз мого обличчя завжди був винуватим. Їй цього було замало, так я тодi думав. Але згодом усвiдомив, що їй цього було не замало, їй усе це просто було непотрiбно, мене як чоловiка вже не було в її життi, i вона не розумiла, що робить поруч iз нею цей активний поганючий привид.

Тесть робив заклопотаний вигляд, старався бачити мене якомога менше, але явної агресiї не виказував, хоча я чудово бачив, як вiн хотiв мене стерти коли не з цiєї землi, то з долi власної доньки - так точно. Я почувався винним, тому мiй мозок був увiмкнутий не на власний захист, а на вибачення, чим тесть, як вправний бiзнесмен, i скористався, я не знаю, як усе це трапилося, але одного разу я прокинувся на старому диванi у квартирi своїх батькiв з чiтким розумiнням того факту, що в мене немає дружини, немає дитини, немає роботи i дуже мало грошей на рахунку. Незвично мало для забезпечення того рiвня життя, до якого я звик. Де моя двохвоста дiвчинка з сiрими очима, в яких ховається дощ?

Я не можу сказати, що батьки були дуже радi моєму поверненню. Знаєте, коли ваша дитина повертається гола й боса, без квiтiв, iспанського вина та iталiйських солодощiв, без кубинської люльки в подарунок батьковi, котру ти привiз iз Гавани, без шовкового палантину, розписаного вручну безправними жiнками Марокко в подарунок для мами, без жодних перспектив, але з виразом провини на все колись щасливе, умащене дорогим кремом пiсля голiння обличчя, батьки, якi теж звикли до вiдповiдного рiвня життя, почуваються розгубленими, зневiреними та обведеними круг пальця.

Вам бридко? Вам це здається жахливим? У вас нормальнi батьки, якi радо стрiнуть вас, iз якої б халепи i в якому б станi ви не повернулися додому? Мама стане метушитися, заварить вам чай i буде довго дивитися на вас, пiдпираючи щоку. Бо це найщасливiше у свiтi явище: дитина, яка п'є чай на мамчинiй маленький кухнi. I серце мами заходиться, коли дитинка обпiкається гарячим чаєм, а її губи, точно так, як було в дитинствi, хочуть подмухати на цей злий чай, що обпiк дитинку. I поцiлувати в макiвку. Дитинку, якiй виповнилося понад 30 рокiв. Мамчине щастя. Батько буде палити цигарку на балконi, час вiд часу кидаючи на вас погляд, наче запрошуючи на чоловiчу розмову, впродовж якої вiн потисне вам руку i скаже, що ви зможете завжди розраховувати на нього, бо з вас не могла вирости паскудна тварюка, а це значить, що ви не здатнi, просто не здатнi вчинити нiякого паскудства. I ви будете чубаритися лобами, точно так, як тодi в дитинствi, а потiм вiн вас обiйме, i на якийсь час мiцнiше, нiж завжди, притисне до своїх грудей.