Корпорація ідіотів - Лариса Денисенко

I от, коли чарiвна Соня проспiвала: "И детские руки возьмут шар земной, посадят деревья, деревья бессмертья…", тодi кулька потрапила в мої шкiдливi ручки. Земна куля в руках справила на мене таке само глибоке враження, як "золоте" ситечко на Еллочку-Людожерку, вона мене причарувала, наче рута. Спочатку на кулi сидiли посланцi миру - бiлi голуби, але вiдразу, як тiльки кулю передали дiтям, голуби стрiмко пурхнули у височiнь, а в моїх руках залишилася тiльки вона. Блакитна, чудова, найкраща у Всесвiтi куля, прикрашена яблуневими гiлками, вона була незбагненно прекрасна. Миттєво я усвiдомив, що цю кулю я не вiддам нiкому. Дiрку вам вiд бублика, а не кулю, дорослi. Дадуть вони кулю на мить. Атракцiон небаченої щедростi. Треба було виважено ставитися до того, кому i що ви даєте. Не поверну. Що хочте, те й робiть. Дулю з маком. Скiнчився ваш дорослий час, доросле панування.

Як у туманi, я чув оплески, пiсня скiнчилася, Соня посмiхалася та притискувала до грудей оберемки квiтiв, а ми, танцюристи, виконували народнi уклони. З кулею було важко схилятися додолу, але я якось примудрявся. Хор сяяв. На нас насувалася бордова запилюжена завiса, яка виглядала так, наче пробита бандитськими кулями - через те, що об неї часто гасили бички. I тут я помiтив, що за кулю тримаюся не лише я. Ага. Звiсно. Це була вона. Стерво, яке маскувалося за двома невинними хвилястими дiвочими хвостиками. Лариска-криска.

"Ну, дiтки, давайте сюди кульку", - сказав якийсь лагiдний дорослий голос. Не змовляючись, ми з Ларискою почали вiдповзати з надiєю вiднайти для себе затишну схованку. Ми й не думали вiддавати кулю, а коли залишилися на самотi у вiдноснiй безпецi, то почали висмикувати її одне в одного. "Ану, вiддай кулю!" - верещала Лариска. Я вiдмовився, i ми почали чубитися, що, звiсно, честi менi не робить, але зважте на те, що вона була нехай маленьким, але тим iще стервом. Вона вдарила мене по колiну, мене скрутило, я звалив її на пiдлогу, святкова спiдниця розлiзлася по швах. "Усе життя зшивати будеш, гад", - сказала Лариска. Я в неї плюнув. Хвости в неї зметнулися вгору, i сама вона в бiлих панчохах нагадувала юну фехтувальницю або гидкого зайчика-побiгайчика, котрим менi довелося двiчi бути на святкових ранках у дитячому садку.

Вона опиралася, дряпала менi обличчя, типовi жiночi прийоми. Менi вже значно бiльше рокiв, нiж тодi, Ларисцi - також, але мене б зовсiм не здивувало те, що й зараз за вiдповiдних умов вона б залюбки й вправно подряпала менi обличчя. Контроль ми втратили, ми вовтузилися, зойкали, верещали, i, що цiлком зрозумiло, нарештi нас знайшли дорослi. "Ага", - сказали дорослi, це мало б перекладатися: "Ховалися-ховалися, а от тепер - упiймалися". "Ого", - обурювалися вони, що мало б перекладатися: "Ти бач, що вони тут влаштували, справжню бiйку! I це хлопчик - б'є дiвчинку, а дiвчинка поводить себе як скажений собака, ай-ай-ай". "Ану!", - це вони в такий спосiб вимагали миттєвого припинення нашої бiйки.

"Ти ж хлопчик, як тобi не соромно бити дiвчинку!" - почув я божественний голос Софiї Ротару, засоромився, зашарiвся та втратив пильнiсть, чим скористалася ця навiжена дзи а, яка вiдтяпала в мене кулю. "Так не дiстанься ж ти нiкому", - довiльно процитував я тодi невiдомого менi росiйського лiтературного класика i, як бик на тореро, рвонув у бiк Лариски. I вона, ви не повiрите, - вона злякалася. Напевне, я був переконливий у ролi бика. Незважаючи на те, що Лариска була стервом, вона була шляхетним стервом i завжди покладалася сама на себе. Вона не стала рюмсати й просити дорослих про захист, нi. Вона викинула вперед руки, в яких блакитнiла куля. Як щит. "Хрусь", i моя голова з трiском пробиває гiпсокартон десь на рiвнi Африки. Якби я не був такий злий, то неодмiнно скористався б тим, що раптово потрапив у нутрощi Земної кулi, й пошукав п'яти негрiв, яких, за словами нашого вчителя географiї, постiйно експлуатують винятково багатi бiлi покидьки. Бiлим покидькам поталанило, через заслiплення власною люттю я не став Мартiном Лютером Кiнгом.

Сумний адмiнiстратор подивився на те, що колись було земною кулею, на її шматки, бруднi блакитнi клаптики Землi, понiвеченi тканиннi яблуневi пелюстки, i сказав таке: "Кулю в руки дiтям дали, кулю дiти проїбали". Вiн був поет i фiлософ. Хтось гигикнув, Софiя грiзно зсунула брови. "Що ви таке кажете при дiтях?" "При яких дiтях? При оце-о? Ще хлопчик - зрозумiло, але як може так себе поводити дiвчинка?" I тут Лариску прорвало, в нас колись прорвало кран у ваннiй, то ми робили ремонти сусiдам знизу, бо притопило їх добряче, але тодi, дивлячись на Лариску, я розумiв, як їм пощастило, що це просто прорвало кран, а не Лариску. Вона все-таки була дiвчинкою.

"Та чого ти?" Все ж таки панi Софiя Ротару була доброю жiнкою. "Чого ти, красуне? Все ж добре, га? Зараз ти заспокоїшся, розповiси менi про себе, добре? Ну, чого ти? Не переймайся. Так соромно?" "Нi-i-i-i-i", - ще голоснiше зайшлася Лариска. "Чому?" - щиро здивувалася панi Софiя, блискiтки на її нафарбованих

очах так таємничо мерехтiли. "Куля, куля", - невпинно повторювала Лариска. "Та нiчого, дитино, кулю полагодять, нiчого страшного не трапилося". Лариска була невтiшна. "Я не вiдвоювала кулю, а-а-а-а, через нього. Та ще й ви вiдтепер будете думати, що якщо дiтям щось даси, то вони його проїбуть". Дорослi мовчали. Хтось кудись потупотiв, тому що, на вiдмiну вiд iнших, не був шокований, а намагався стримати смiх.

Мовчання дорослих змусило Лариску пригледiтися до них уважнiше, щоб збагнути, чого це вони принишкли, тому вона зиркала очиськами й потроху припиняла рюмсання. А я дивився на неї зовсiм iншими очима. Вона стояла, мала, двохвоста, у бiлих брудних панчохах i з такими сiрими, наче мокре камiння в Криму, очима, що в неї неможливо було не закохатися, i я закохався.

Дитинство повнiстю нас обробляє, от як Данило-майстер камiння. "Що, не виходить, Данило-майстре, кам'яна квiтка?" Коли я вперше побачив свою майбутню дружину, яка бiгла до мого приятеля в квiтчастому сарафанi, босонiж, iз двома смiшними хвостиками, стягнутими стрiчками, оздобленими дерев'яними кульками, я усвiдомив, що ось до мене наближається жiнка, з якою я ладен прожити своє доросле життя. Сам не знаю, чому я тодi так подумав? Що затьмарило мiй мозок? Одне я пам'ятаю, наче все це вiдбулося вчора: ось вона з нами вiтається, а в моїй головi посмiхається менi двохвоста смiшна сiроока Лариска всiм своїм ротом без двох молочних зубiв, показує язика, дражниться, приховує за спиною блакитну кулю, прикрашену яблуневим квiтом…

Утiм, усе вищевикладене є розповiддю про мiй перший привiд для гордощiв, а в мене є ще й другий. Зараз ми якраз упритул до нього пiдходимо. Одного разу мене занесло до мiста-героя Москви - на день народження мого приятеля, надзвичайно крутого хлопця, його iм'я немає нiякого сенсу згадувати на цих сторiнках, тому що герой це прохiдний. Щось на кшталт: "Їсти подано". Почув би вiн це - нiколи б не зрозумiв, що це я про нього, ага. Туди я припхався без дружини, i не тому, що її забули запросити, такi люди, як мiй приятель, мають кiлька спецiально навчених помiчникiв, якi турбуються про те, що нагадують їм про урочистостi, а також складають вичерпнi списки запрошених. Рiч у тому, що моя дружина ненавидiла подорожувати зi мною, надавала перевагу товариству своїх подруг та модних журналiв - утiм, я сприймав це дуже спокiйно, бували часи, що я радiв можливостi подорожувати наодинцi з собою. До чого вiн це веде? - спитаєте ви. Будьте терплячими, i вам воздасться. Отже, на цьому днi народження, який святкували саме так, як умiють святкувати на Русi люди, котрi ретельно рахують не тiльки свої грошi, ще й чужа грошва не дає їм спокою, на кораблi, я здибав другий привiд пишатися собою.

Справа полягала в тому, що на пароплав були запрошенi найсучаснiшi (мабуть, вiд слова "сука", бо бiльшiсть iз них були бабами та, перепрошую, - рiдкiсними стервами) естраднi митцi. Це така росiйська мода: три обов'язковi компоненти будь-якого пристойного дня народження: цигани, ведмедi й естраднi спiваки. Питва там було також досхочу. А вони вмiли пити, цi естраднi баби, ще б пак! Якiсне питво, ще й на дурняк, змушує наш шлунок вмiщувати в себе все бiльше й бiльше лiтрiв. Менi здається, що я вже розповiдав, який я нiвроку, хоча про таке зайвий раз шкода мовчати. Поталанило менi народитися гарним, розумним (а куди подiнешся? Вiд правди очей не сховаєш!), а вже потiм, завдяки моєму вельмишановному тестевi, стати й багатим. Хто перед таким встоїть? Хто, я питаю, встоїть перед таким шаленим красенем, ще й надершися дармового вiскi?

А як я мiг встояти перед нею? От подивився б я на вас, якби до вас на височенних шпильках пiдцокотiла мрiя всiх чоловiкiв iз схiдним розрiзом очей та ногами неймовiрної довжини, з такою саме посмiшкою, як у її численних клiпах, майже гола, i почала клеїтися, то ви що, вiддали б їй свого пiджака, щоб вона не застудилася, i зателефонували її мамi з повiдомленням, що ви вже викликали таксi її шикарнiй дочцi? Якщо серед вас є людина, котра повела б себе саме так, то я вклоняюся. Це ж треба таке. От у вас витримка, як у французьких коньяках. Хто б iнший розповiв - не повiрив би, сталева ви людина. Менi здавалося, що вiд неї мають випромiнюватися пахощi фруктових щербетiв, баклави, рахат-лукуму, жасмину… Правда полягала в тому, що вiд неї тнуло сумiшшю iрландського вiскi та стiйкого парфуму Паломи Пiкассо. Це був старий, давно знаний запах, отже, вона не цуралася традицiй, чи не свiдчить це про певну консервативнiсть при всiй цiй показовiй екстравагантностi?