Корпорація ідіотів - Лариса Денисенко

Я почав наминати салатик з iндички, козаки пили. "Я бачу, що ви людина, яка не цурається культури. Чи не зволите поцiкавитися", - вiн простягував менi книжку. Товстезний том. Поцiкавитися менi було не в западло. Книжка називалася: "Пошто болит душа во ржи".

На палiтурцi кольору революцiйних стягiв була зображена пухка бiлявка, що несла вiдра на коромислi. Далi йшла бiографiя автора, з фотокартки на мене дивився Володимир, i щоб вiн здогадався, що я його впiзнав, я почав активно мукати, говорити менi заважав салат з iндичкою, який виявився надзвичайно смачним. "Так-так. Ви абсолютно правi. Це - я", - всмiхнувся до мене Володимир. "Доводиться визнати, що вийшов я не досить вдало. Я - пишу. Втiкаю вiд одноманiтностi життя. Для душi пишу, не для визнання, букерiвшмукерiв цих. Тiльки для себе. Та от для вас, моїх любих друзiв".

Бiографiя починалася так: "Володимир С. у недалекому минулому був вiдомим авторитетом Краснодарського краю". Бiльше в мiй мозок нiчого не встигло пролiзти. Бо я не мiг повiрити. Просто не мiг повiрити. Я вдавився капустинкою броколi, Володимир, котрий, мабуть, неодноразово спостерiгав за подiбними реакцiями, делiкатно постукав мене по спинi. "Все минеться, ось так. Ось так. Дихайте". Вiтьок посмiхався, Вiтька мало що могло вивести зi стану рiвноваги. Анатоля - також. Жоржевi було весело.

Вони пили. А я сидiв i читав книжку. Починалася вона так: "Маруся вытянулась во ржи и внезапно заплакала. "Ты чего ревешь-то, дурища?", - спросил Степан, хмурый с утра, коровы плохо доились, да и август обещал

быть дождливым. "Жить-то как хорошо, Степушка", - отвечала глупая и молодая Маруська, румяная с ночи".

У вiкна вповзав ранок. "Треба телефонувати Петрусевi, будити його, щоб зустрiчав людей iз МЗС, вони прилiтають ранковим рейсом", - згадав я. "Зара. Будемо йому телефонувати. В тебе координати готелю є?" Координати готелю ми знайшли в пакунку. "Який ти кмiтливий, ги-гик, я б нiколи це не взяв би", - сказав менi Жорж. Я промовчав. Бо не пам'ятав, звiдки це опинилося в пакунку i до чого тут я.

Петруся ми ледь розбуркали. "Давай в аеропорт. Шукатимеш краватку - не шукай, вона в нас". "Але навiщо ви її взяли? Ви її вкрали?" "Слухай, яка тобi рiзниця, нащо ми її брали, давай, одягайся й шуруй у сучасний маєток графа Шереметьєва". "Куди?" "До аеропорту. Хутчiй". I я поклав слухавку. "Знаєш, а вiн звiдти не вийде. Це ж номер, ги-гик, мiй? Мiй.

А я нiколи нiкому, ги-гик, не залишаю ключiв. Така в мене звичка". Довелося телефонувати адмiнiстратору, котрий Петруся вивiльнив, але зауважив, що йому доведеться декому про декого доповiсти. Людина, яка обирає синi краватки з сором'язливими пiвниками, просто приречена потрапляти в халепи.

На переговори нас вiз кортеж чорних авто. "А що це за маєток?" - запитав я в Анатоля. "А, це - власнiсть сина Жириновського, вiн тут не живе, вирiшив, що вигiднiше здавати, от ми й винайняли, нас це влаштовує". На машинi Вiтька були якiсь хитрi номери, що дозволяло йому мчати центральною смугою, i нiхто не наважувався його потурбувати, не кажучи вже про те, що нiхто його не зупиняв.

"Ще в нього є урядова мигалка", - повiдав менi Анатоль. "Теж Жириновського син здає?" - поцiкавився я. "Щоб з Вiтька щось витягнути, треба бути мишею, така вiн репа", - зауважив Анатоль i захропiв.

На переговорах була нудьга зелена. Менi там точно не було чого робити. Єдина розвага - першим схопити пляшку з мiнеральною водою, ранiше за росiйських колег. Хап, а там хай чекають. Бо пити хотiлося - не передати словами. Я тримав обличчя. Iз цим я завжди мiг упоратися. Жорж тримав аудиторiю своїм гигиканням, нездоланним оптимiзмом та вiчним "прорвемося, ха!"

У лiтаку, який нiс нашi втомленi тiла на Батькiвщину, я пригадував вiршi Володимира:

"И конь гнедой

И хлеб ржаной

И девок справных хохот

Жить хорошо в стране родной,

Эх, казаку - неплохо!"

"Слухай, - смикнув мене за рукав Жорж. - Я розповiв Володi про твоє, ги-гик, становище. Про твоє керiвництво, пам'ятаєш, ти менi, ги-гик, сповiдувався (я цього не пригадував)? Вiн обiцяв посприяти. То чекай, ги-гик. Вiн усiх ваших найбiльших знає, як росiйськi компетентнi органи вiзерунок його пальцiв. Зрозумiло? Не гальмуй, ги-гик. Прорвемося!" По наших ногах бумкали пакунки дютi-фрi аеропорту Шереметьєво, повнi пляшок iз вiскi.

хii)

На дверях я помiтив маленький клаптик паперу. Бемц. Це гупнулася моя валiзка на колiщатках. Розгортаємо папiрець. "Синку, не зроби хибного вчинку, не стрiляй у чолов'ягу, що зараз ходить голяка у твоїй хатi. Бо станеш сиротою. Тато". Мiй тато завжди думав, що якщо Бог комусь дав почуття гумору, то тiльки йому. Найдотепнiший тато у Всесвiтi. Вдома був саме вiн, сидiв у моєму крiслi, вдягнутий у мою улюблену смугасту майку, їв мої крекери з маком, на його колiнах розтягнувся мiй кiт, який вiдкрив одне жовте око, щоб переконатися в тому, що це я. Повна узурпацiя "могостi" батьком.

"Здоров", - сказав батько. "Привiт", - сказав я. "Як це ти мене знайшов?" "Використав базу даних податкової iнспекцiї, купив диск на Петрiвцi, там майже все про всiх є. Дiзнався, наприклад, що ти працюєш. Можна сказати, пишаюся тобою, синку, нiколи б не подумав, що ти пiдеш на государеву службу пiсля буржуйських харчiв". "Ага", - сказав я i нарештi поставив валiзу. "Ти надовго?"

"Як тобi сказати. По-перше, я не сам. Мене вигнала мати через одну банальну, але чарiвну причину. Вона зараз у ваннiй, потiм познайомитеся". Яке щастя. "По-друге, синку. Я вже казав, що пишаюся тобою, як будь-який нормальний батько сином, котрий працює на користь держави. Але я встиг i засмутитися. Чого ж ти не сказав нам, своїм батькам, ближче за яких у тебе немає нiкого в цiлому свiтi, що ти хворий на невилiковну хворобу? Чому я мушу дiзнаватися про це вiд сторонньої людини? Це дуже жорстоко, синку". Батько мав дуже сумний вигляд. Мене тiпало. "Це, мабуть, тобi сказав Iгорко, так?"

"Хлопець, iз яким ти живеш, - тихо сказав батько. - Вiн вiдчинив нам дверi. Тiльки не треба його сварити. Вiн узагалi був здивований тим, що в тебе є родичi. Як це Iрка його назвала? Щось таке англiйське. А, згадав, - бойфренд". "Це - Iгорко. Вiн годує кота". Батько сказав, що не хоче знати, чим тут iще займається Iгорко. Так вiн i не дiзнався про останнє "вгинання" Iгорка, який для зустрiчi з австрiйськими колегами приготував квiткову композицiю з бiлих хризантем i викладених хрестом червоних троянд, чим вразив австрiякiв бiльше, нiж якби пробздiв їм по нотах вiденський вальс. "Ти - дорослий чоловiк, ти розчарувався в родинному життi, тому маєш право на власний вибiр. Ми живемо не в кам'яному вiцi. Я тiльки прошу, поки я тут, то, будь ласка ви не цей… Навiть у ваннiй, дуже тебе прошу, в мене все-таки консервативнi погляди".

Я пiшов на роботу, хоча намiру такого не мав. Але менi необхiдно було побачити Iгорка, вiддалити процес знайомства з "Iркою" й вiдтягнути якнайдалi необхiднiсть спiлкуватися з батьком. Вигляд у мене був кепський. Про це можна було прочитати в очах людей, яких я зустрiчав.

Секретарки немає - чотирнадцять. Я побачив її шарф. Широкий, чорний у вишуканi тонку сiру та широку вишневу смуги. Його було накинуто на її крiсло. Я взяв маленьку липучку, написав на нiй: "Привiт! Я - Христина, я у всiх беру в рота" (на бiльше моя змучена вiскi, Жоржем, Москвою, батьком, необхiднiстю знайомитися з "Iркою", усвiдомленням батькової переконаностi, що я - хлопчик-гей - фантазiя була не здатна) i причепив до шарфа.

Нiкого не було. Нi Вiки, нi Iгорка. Приймальна Валерiя була зачинена. Сiроока Степанова секретарка повiдомила мене, що "пан Степан перебуває на нарадi". Я подався до буфету. Там я побачив Варвару, яка сухо менi кивнула i знову повернулася до своєї подруги, Валентини, вдягнутої наче дiдько, що зiбрався по ягоди. Сукня кольору полуницi в цьому вiцi й такiй кремезнiй статурi?

Чим вона сама собi пояснює такий вибiр? Чи в неї немає потреби його пояснювати, бо вiн для неї є природним?

Вони розмовляли, я замовив капустяного салату за звичкою прислухався до розмови - i не пошкодував.

- Ну, Валюшо, ти до мене ввечерi зайдеш?

- А на який бiс, Варю? Ти що, запрошувала мене чи ми щось планували, а я - дурепа пустоголова - забулася?

- Забулася. Сьогоднi день народження мого Петра.

- Я пам'ятаю, Варю. Але ж Петро помер!

- Ну, то й що? Визнай, чого вже тепер соромитися чи боятися, вiн завжди був тобi не до вподоби, але погодься, що годували в нашiй хатi завжди пристойно. Ти роками терпiла в цей день поруч iз нами Петра, його недолугi жарти, руки на твоїх сiдницях, це й я вимушена була терпiти, але зараз така необхiднiсть зникла, i ми можемо спокiйно насолоджуватися їжею. То я чекаю на тебе?

- Дякую, люба.

Варя плаче. Вони тримаються за ручки, як дошкiльнята. Якби не спiвчуття до бiдного померлого Петра, я б щиро за них порадiв. Справжня жiноча дружба. Коли я помру, що скажуть мої близькi? Що вони пригадають?

Як смердiли мої шкарпетки, коли я знiмав мешти? Як я мiг за столом почухати собi муда? Як я напивався i що при цьому робив? Як я валтував iграшкову кудлату собачку, бо був п'яний, i нам iз друзями було весело, аж тодi до нас завiтала моя теща? Краще б цього не знати.