Корпорація ідіотів - Лариса Денисенко

Зустрiчав нас працiвник української амбасади Петрусь. Величезний такий лобуряка зi скуйовдженим волоссям свiтлого русявого кольору. В Петруся були трохи витрiшкуватi вiд природи блакитнi очi. А ще вiн був заїкою. "А що це у вас у пакунках?" - запитав Петрусь Жоржа Юрiйовича. "Та таке", - весело вiдповiв той. Я знав, що нiяких валiз чи багажу в Жоржа не було, окрiм цих двох пакетiв, якi були набитi пляшками iрландського вiскi та блоками цигарок "Мальборо", придбаними у Франкфуртському дютi-фрi.

Коли ми вичавилися з машини, я з задоволенням помiтив, що цього разу сидiв бiля Жоржа з iншого боку, тому лiвий рукав мого пiджака виглядав так само, як правий. Наче їх корови пожували. Жованi й бруднi рукава - модна деталь костюма. Радник посла, який чекав на нас, змiряв очима i промовив: "То це ви? Угу. Зрозумiло. О, Боже. Так-так. Ну, добрий вечiр".

Спочатку нас оселили в готелi при амбасадi, радник посла дуже переймався переговорами, але Жорж Юрiйович швидко його вгамував своїм оптимiстичним: "Прорвемося, ги-гик!" Жоржу хотiлося вiрити, бо вiн був свiтлою постаттю, але радник посла за своє життя набачився таких свiтлих постатей, i, судячи з виразу його обличчя, заборонив собi вiрити в будь-що i будь-кому, тим бiльше таким файним пацанам, якими були ми з Жоржем. Утiм, це саме життя довiрило радниковi посла таємницю того, що все якось, та буде, головне - не намагатися в усе влазити. Тому вiн обмежився легким зауваженням, кинутим у мiй бiк: "Тут, до речi, є праски. Звiсно, якщо вам потрiбно". Попередив, що за годину буде вечеря, й пiшов собi. "Вечеря вiдбудеться, ги-гик, за будь-якої погоди, ги-гик!" - жбурнув у спину радника Жорж. Радник здригнувся.

Вечеря тiшила рiзноманiтнiстю: горiлка, ром, коньяк, вино, пиво пiсля горiлки та лiкер до кави. Це - питво. А от їжi було замало. Сирiтками виглядали худесенькi шпроти на сухих хлiбцях. Сумно на тих самих канапках застигла iкра, об яку можна було поранити язика, так довго вона на нас чекала. Зелень була втомлена надзвичайно спекотним московським лiтом 2002 року. Сморiд торф'яних болiт, що линув iз вiдкритої кватирки, нагадував про сера Генрi, iнспектора Лейстрета, Шерлока Холмса та друга його, лiкаря Ватсона, бiдолашного Снуппi, а також про всесвiтнє зло з обличчям Олега Янковського.

Судячи з усього, вiдсутнiсть їжi хвилювала тiльки мене. Iншi, а нас було не так уже й багато: Жорж, Петрусь i два молодики, iмен, прiзвищ яких я не розчув, мабуть, вони були мiсцевi, - наливалися спиртним. Потiм ми стали спiвати: "Душа болит, а сердце плачет, а тот кто любит - слез не прячет, ведь не напрасно душа болит". Це було свято моєї душi, я радо рвав горлянку. Вони, мої слухачi, захоплено дивилися на мене. Аякже! Так тримати, Стасе, гордiсть Українського республiканського хору радiо та телебачення! Коли вже й ця похнюплена їжа скiнчилася, мене навiдала думка щодо переговорiв, спiльних позицiй та власностi (яку, до речi, власнiсть, чию, до речi, власнiсть, ми будемо завтра захищати або вiддавати, або вiдбирати чи як воно там… е-е-е? Вiдчужувати, о!). Вона постукала в мiй мозок, там щось забулькотiло. Вона подумала, що всi втопилися, й пiшла собi геть. "Як прийшла, ги-гик, так i пiдеш!" - булькнуло щось їй навздогiн.

Потiм ми перетягли свої тiла в готельний бар. Перший пакунок з дютi-фрi закiнчився якось непомiтно. Раз - i немає його. I Жорж тодi сказав: "Щось я про нас, ги-гик, погано подумав. Треба пертися за пакунком у номер!" I всi ми, навiть п'яний у зюзю Петрусь, разом пiднялися й пiшли до номера Жоржа Юрiйовича. Ви, звiсно, можете поцiкавитися, а чого б то було пертися туди всiм гамузом? А того, рiдненькi, що в нас була така стадiя алкогольного сп'янiння, коли всi тi, хто п'є разом, починають i ходити разом, щойно один устав, за ним i всi iншi потягнулися. Хiба у вас такого не буває? Отож-бо. Отже, треба йти - то треба. Ми пiшли.

У номерi Жоржа Петрусь вирiшив iз нами брататися, лiз цiлуватися, просив мене заспiвати i милувався моїм вiдкритим ротом. "Це ж соловейко", - зiтхав вiн, а згодом почав ридати вiд туги за Батькiвщиною. "Щось, ги-гик, людина попливла зовсiм. Треба його вкласти, ги-гик, спати", - сказав Жорж, i одним щиглем вiдправив Петруся ночувати на диванчик. Тим часом ми добивали другий пакунок iз вiскi. Але за додатковим "аперитивом, ги-гик" спускатися до бару нiкому не хотiлося. Тодi Жорж ляснув себе по лобi, добре, що не мене, бо тодi я прилiг би поруч iз Петрусем, i сказав: "Який довбак!"

Як це часто буває з людьми, м'яко кажучи, не тверезими, я цей вислiв сприйняв на свою адресу i полiз з'ясовувати стосунки. Я думав так: от зараз дотягнуся до його золотої цiпури, як потягну, як нахилю, а там - трава не рости. "Жоро, ти не правий", - чулося белькотiння безiменного молодика. "Жорочко, ти не правий. Який же вiн довбак? Вiн не довбак, нормальний хлопець, спiває

як Сашко Пономар…" I тут вiн отримав вiд мене, цей мерзенний хлоп, за таке ганебне порiвняння! "Брати, та чого ви? Як ви могли подумати!". Хтось вiдводив мого лоба вiд лоба безiменного молодика. "Як ви могли таке подумати? Хiба ж я мiг, ги-гик, на вас таке сказати? Ви ж мої друзi. Я ж це про себе. Я - довбак. Бо забув зателефонувати своїм тутешнiм друзям".

Вiн зателефонував друзям. Було майже двi години ночi. "Так, давайте збиратися, ги-гик. Спати - нiякого сенсу. Їдемо в гостi. Так, Стас, ги-гик, ти, як людина, вiдповiдальна за мiжнароднi стосунки - збирай мотлох, треба вирушати, зараз за нами примчать "конi ворониє"." Я заспiвав: "Ты мой конь вороной, передай, дорогой, что я честно погиб за рабочих". Тут оговтався другий безiменний молодик i запитав: "Якi воронки? Хто нагнав сюди воронкiв, яка сука здала?" "Здається менi, що воно - службист. Ги-гик", - сказав Жорж, обережно обiйняв другого безiменного молодика за плечi, й ось уже вони заспiвали "Чорний ворон".

"Збирайся", - кинув у мiй бiк Жорж.

I я почав збиратися. На це варто було подивитися, тому що я й гадки не мав, що слiд туди брати, куди ми ото премося серед ночi. Я не знав, що мав брати, але знав, що саме я вiдповiдав за цi збори. О'кей. Узяв пакунок, туди спочатку полетiла книжка, обтягнута дерматином, яка була готельним довiдником, потiм - Петрусева краватка, синя в сором'язливi пiвники (таку на Ленiна б нiколи не начепили, ага), остання вiдкоркована пляшка вiскi, яка потiм залила все, готельний рушник, схожий на вафлi "Крижинка" i барсетку Жоржа на iм'я "Гуччi". "Я зiбрався", - проголосив я добре поставленим голосом. "Нi, ну який же ти спритний пацан. Як блискавка", - радiв за мене Жорж. "Ти - чисто, ги-гик, Рiкi-тiкi-тавi, о!"

I ми почали сходити вниз сходами, зворушливо пiдтримуючи одне одного, про iснування лiфта ми забули. Втiм, наприклад, я б у нього нiзащо не сiв. Внизу стояли два чорних "Мерседеси". З одного виповз шикарний, п'янючий чоловiк, його звали Анатоль. "Оце ви зателефонували, а ми якраз це-на. А тут ви, ну ващє, як казка, блiн-на. Ващє. Ну, просто. Блiн-на. А я кажу їм - це ж це! А вони: блiн-на, це! Щастить-на. А я говорю: а вони ж. А ви ж! Це ж треба таке-на, Жорж, iди сюди-на, сивий баран-на". I вони почали обiйматися.

Анатоль привiз нас у якесь поселення з непоганими на перший погляд будиночками, палациками, на другий погляд, усе це справдi виявилося непоганим. Нас везли двома машинами, "а третя-на, буде нас розважати, щоб не позасинали". I вона нас розважала - то мчала вперед, а ми її наздоганяли, то робила рiзнi "змiйки", вихляла "стегнами", несподiвано гальмувала та сигналила. Було не до сну. Мене вхитало. Жорж схилився до пакунка. "З вiскi, як менi, ги-гик, здається, не все гаразд", - нарештi сказав вiн. "Вiскi розлилося", - сказав я, спочатку запхнув туди руку, а потiм устромив її собi до рота. Жорж узяв пакунок. "О, та тут рушник. Обачливий ти, пацан, я ж кажу. Золото. Рушник - це добре, на нього вiскi вилилося, ми його, ги-гик, потiм викрутимо, i все - прорвемося!" "Гей, блiн-на. Я це почув-на? Кореш, ти що, гадаєш, у нас, блiн-на, немає вiскi?" - обурився Анатоль.

Вiскi в них було. Та й не тiльки вiскi. В котеджi, до якого ми пiд'їхали, на нас чекали. "Володимир", - назвався чоловiк похилого вiку з сивими скронями й поправив окуляри тонкими нервовими пальцями. Вiн дуже нагадував менi когось iз чеховських персонажiв. Лагiдна, приємна людина. "Чи не бажаєте присiсти?" - запитав вiн. Виправка в нього була бiло-офiцерська. "Вiтьок", - сказав бiлявець iз обличчям обдовбаного наркомана. "Теж iз козакiв", - чомусь додав вiн. Виявилося, що всi вони, разом iз Жоржем, належали до якоїсь козацької спiлки, що не заважало їм займатися бiзнесом i крутити державними коштами. Усмiхнений Вiтьок давно ходив у мiльйонерах, та й нагадував менi того грошовитого знайомого, на яхтi якого я отримав другу пiдставу для гордощiв. "А чого це ви не пригощаєтеся, гостi мої любi, дуже прошу, скуштуйте це", - лагiдно промовив Володимир. Давно я не чув, щоб хтось висловлювався настiльки пишномовно. Так говорили тiльки в кiнострiчках, якi змальовували життя росiйської аристократiї минулих сторiч.

Я почав наминати салатик з iндички, козаки пили. "Я бачу, що ви людина, яка не цурається культури. Чи не зволите поцiкавитися", - вiн простягував менi книжку. Товстезний том. Поцiкавитися менi було не в западло. Книжка називалася: "Пошто болит душа во ржи".