Небіжка для ляльки - Олексій Щуров

Ґейдвіг нічого не зрозуміла. Вона ще й ще перечитувала документ, здавалося, вона була шокована прочитаним. Вона здивовано поглянула на незнайомця. Він спокійно дивився на неї.

– Я це повинна підписати? – спитала вона.

– Так, бо якщо не буде підпису не буде і відомостей про нову роботу, не кажучи вже й про саме твоє влаштування, а далі – в тебе невеликий вибір, сама розумієш.

Дійсно, Ґейдвіг розуміла. Грошей катма, з апартаментів завтра виженуть, йти нікуди. Макс не Макс яка їй різниця, що буде потім. Вона не вагаючись поставила на папірці свій підпис та повернула його незнайомцю. Він лагідно до неї посміхнувся і продовжив:

– Зовсім інша справа. Чомусь я знав, що саме ти погодишся. Твоє ім’я, Ґейдвіг, мені знайоме від Макса. Про тебе мені відоме усе, але я дещо хочу почути від тебе, бо це прискорить справу. Я ж назвусь, коли сам вважатиму за потрібне. Отже, тебе відрахували з факультету мистецтв, можна поцікавитися за що?

– Нагримала на тупого діда, який вважає себе академіком та експертом. Йому не подобалися мої випускні витвори, маразматик помішан на думці, що сучасний автор мертвий і не має власної думки. Сказав, що мої скульптури – несмак та профанація естетизму. Він ще ректором виявився. Усі у нього як миші бігали. Мене не відрахували, я випустилася, а от диплому так і не отримала. Якщо тут пита…

– Ті фрагменти картону, паперу та пластику нікому не потрібні, – заперечив незнайомець. – Вони у твоєму житті щось вирішили?

– Ні.

– Тоді чому перейматися з цього питання. Нам вони також непотрібні, бо більшість тих, хто сидить на кафедрах або настільки зашорені своїми великими питаннями, що не бачать життя, або перетворилися на творчих імпотентів. Ти сама бажала б для себе такої збоченої долі?

Ґейдвіг похитнула головою.

– Саме з цього порозуміємося швидко. Тепер скажи, що для тебе створювати щось або когось? – у його очах промайнули бешкетливі вогники.

– Я реалізую себе, – розгублено відповіла вона.

– У якості кого? Митця? Творця? Жінки?

– Я зовсім спантеличена… Мабуть… Усіх.

– Якщо ти така розумна, то чому досі жебракуєш? Чому не продаси жодної скульптури?

– На агентів та виставки потрібні кошти, а в мене їх нема, – відповіла Ґейдвіг. – Тут усе повинно розкручуватися, ви ж самі розумієте.

Чомусь вона вирішила називати того чоловіка на ви, хоча до цієї миті вона так мало до кого зверталася.

– І ми тебе розкрутимо так, що сама не помітиш, як зробишся відомою, – відповів чоловік. – Тобі тільки треба виконувати наші вимоги. Крок ліворуч чи праворуч – вважай розстріл. З правилами згодна? Вони не занадто обтяжливі і їх небагато. Твоєї усної домовленості буде достатньо.

– Згодна.

– Я натякав тобі, що матимеш робити. Зараз розповім більш докладно. Ти будеш лялькаркою. Майструватимеш ляльок, ми будемо їх продавати, а ти заробиш багато-багато паперу та цифрових одиниць, які звичайно називають грошима. Є одне але: ти маєш суворо дотримуватися наших технологій, якщо відступиш хоч на крок, наслідки для тебе можуть стати м’яко кажучи фатальними. Я не залякую. Попереджаю. Товар, до якого ти матимеш відношення, дуже коштовний. Це не попса і не класика. Це ексклюзивні речі, на яких буде твоє тавро поряд з трендом компанії. Цікаво?

– А як називається компанія? – поцікавилася Ґейдвіг, і сукня знову нагадала їй про себе.

– Компанія не відома у широких колах, – заспокоїв її чоловік. – Проте її послуги користуються попитом серед впливових осіб цього світу. Тому її назва тобі нічого не скаже. Напрям, яким ти займатимешся, на відміну від усіх – не тільки елітарний, а ще й спрямований водночас і на масового покупця. Того, який зможе заплатити.

Ґейдвіг тільки кивнула у відповідь. Існування, яке вона зараз вела, дуже їй набридло. Хотілося більшого. Дивно, але вона почала розуміти, що незважаючи на усі незрозумілі речі навколо неї, – вони і складають ту одну велику приємну несподіванку.

– Я приймаю усі умови, якими би вони не були. Дайте мені контракт і я його підпишу, – ще більш несподівано для себе відповіла вона. – Як вас звуть?

Чоловік посміхнувся і передав їй теку з паперами.

– Звати мене можеш Ікол, все рівно моє ім’я тобі нічого не скаже.

Ґейдвіг навіть не перебирала документи, які їй подали. Вона відшукала останній аркуш, де треба було поставити підпис, надряпала ручкою величезну закарлюку та повернула теку Іколу. Той ще раз привітно посміхнувся їй, підійшов та невідомо звідки у нього у руці опинилася чорна троянда, яку він подарував Ґейдвіг.

– Ти не дуже квапилася з прийняттям рішення, але прийми мої поздоровлення, бо ти зробила вірний вибір. З цієї хвилини ти одна із багатьох співробітників корпорації. Фанфари грати не будуть, проте це слід відсвяткувати. Як ідея до вечірньої поїздки…

– У нічний клуб?

– Ні, у дорогий ресторан, забудь про ці дурні заклади, моя пташечко, забудь. Твій статус змінився докорінно. Таким, як ти, нічні клуби не личать.

Ґейдвіг майже не розкрила рота від подиву. Вона і ресторан, та ще дорогий, як пообіцяв Ікол. В неї дійсно є, що святкувати. Раптом вона дещо згадала: ніч вона провела тут, а де зустріне наступною? Ікол немов прочитав її думки:

– Зараз заїдемо до твоїх апартаментів, заберемо усе необхідне, а той мотлох, який ти називаєш одягом, можеш залишити там. Більш він тобі непотрібен. Поки користуйся тим, у чому приїхала сюди, сукня тебе відпустить. Закарбуй зараз одне: у чому ти будеш ходити вибираєш ти, але якщо ти не відповідатимеш корпоративному духу, вибір за тебе робитиму я, або інші менеджери під моїм керівництвом. За те, що була слухняною, я тобі щось подарую.

Він наблизився до Ґейдвіг та палкий пристрасний цілунок обпік їй шию. Звісно, в неї були статтєві стосунки, проте такої суміші радощі, поваги, пристрасті і навіть біті вона ніколи не відчувала. ЇЇ божевілля було миттєвим, солодким, розслаблюючим… Вона сподівалася, що він цілуватиме її і цілуватиме, доводячи до справжнього збудження, однак цього не відбулося. Ікол взяв її за руку. Вони прямували назад до її кімнати, але відчуття Ґейдвіг були дивними: вона йшла, немов не торкаючись ногами підлоги, немов пливучи у повітрі, в його обіймах. Перед її очами усе злилося, як минулого разу, і минулося так раптово, як і цілунок.

Ікол залишив її у тій самій кімнаті, де вона відпочивала. Швидко переодягшись, Ґейдвіг була готова. Ікол якимось дивним чином відчував, що вона робить, як і коли, бо він зайшов до неї одразу, як вона одягнула черевики.

Був похмурий день листопада, навіть почав йти сніг. Ґейдвіг уперше при світлі дня побачила будинок. Уночі він здавався їй величезним, а насправді не мав нічого особливого – стандартна цегляна сучасна будівля, навіть без якихось химерних стилізованих вивертів. В очах Ґейдвіг виникло питання, проте Ікол його не побачив. Вони сіли до авта і рушили до міста.

***

В апартаментах, як і думала Ґейдвіг, на неї вже чекали. Двері було відчинено, а з кімнати лунав вереск господарки. Квартирантка несміливо зайшла до квартири, бо знала що зустріч з Гармидершею, як вона називала орендаторку, була неминучою. Почувши, що хтось зайшов Гармидерша озирнулася. Сказати, що то була величезна бабенція – не сказати про неї нічого. Її вигляд мав нагадувати: я хазяйка, ти – лайно. Коротка руда перука під каре їй не пасувала, вона навіть ледве трималася на її голові; очі були підфарбовані фіолетовим, а на губах розмазано яскраво-червону помаду. Усе було б нічого, але на додачу обвислий жир щік та шиї вкривав товстий шар пудри, яка обсипалася, при кожному русі немов борошно. На зап’ястках, які морщило від складок набряклого підшкірного жиру майже не було помітно дешевих пластмасових браслетів, а джинсовий комбінезон разом з брудним пуховим кардиганом робив Гармидершу ще більш огрядною, ніж вона була насправді.

– Ну, що, маєш сказати, курво? – лагідним голосом вона звернулася до Ґейдвіг. – В мене грошей на віскі катма, а вона десь швендяє та платити за мої апартаменти не хоче. Нема – катись звідсіля, я іншим здаватиму, більш грошовитим.

– Я тільки прийшла сюди дещо забрати, – відповіла Ґейдвіг, намагаючись промовити це впевненим голосом, – і мене тут вже не буде. Я залишаю цей гадючник.

У Гармидерши очі на лоба повилазили від такої відповіді.

– Ти маєш заплатити за місяць наперед, ембіцилко, – знову вилаялася вона. – І мені вирішувати, що ти візьмеш, що ні. Твої лахи я продам, щось закалимлю, а що мені робити з твоїми дебільними каменюками, га? Куди я їх подіну? Засрала мені апартаменти, а потім ноги до рук – і вшиватися?

Ґейдвіг нічого не відповіла. Вона попрямувала до вікна схопила теку з ескізами і попрямувала до виходу, але Гармидерша загородила їй дорогу своєю купою жиру.

– Гроші давай, потім – геть! – крикнула вона.

Відповідь Ґейдвіг була швидкою. Вона ухопила невеличкий уламок гіпсу і жбурнула у Гармидершу. Великожирне тіло не було пошкоджено, але мадам втратила те, що цінувала навіть більше за пляшку – свою руду окрасу. Відчувши холод на абсолютно голому черепі, Гармидерша несамовито заволала та впала непритомною, немов слон перед маленькою сірою мишею. Ґейдвіг не стала втрачати час і покинула такі ненависні їй апартаменти, щоб більш ніколи до них не повертатися.