Корпорація ідіотів - Лариса Денисенко

Втiм, є одна людина, котра обмежила наше спiлкування, але все одно пiдтримує мене. Чи може бути чимось iншим за моральну пiдтримку ця тиха пiсенька: "Це саме, це саме… мучусь…" (на мотив "Бессаме мучо" наспiвує улюбленi слова-паразити Васятка мiй друг Iгорко. Так, той самий Iгорко, котрий здав товариську приязнь до мене пана заступника мiнiстра, вiдомого мисливця на запорiзьких вепрiв).

Васятко продовжує говорити про гнилi компромiси i про те, що вiн, Васятко, нiколи на них не йде. Я уявляю собi компромiс у виглядi стиглого банана, але ж тiльки здерши бананову шкiрку, можна побачити, що плiд гнилий? Варвара Адольфiвна, яка милується своїм шефом i завжди напоготовi, щоб захихотiти, почувши його пришелепуватi жарти, сама дала Васятку вiрне прiзвисько. "Васятко". Потiм вона казала, що була п'яна, несповна розуму, розгублена та зневiрена його нерiшучiстю, тому й видала тезу перед вiрною подругою Валентиною, про що та розпатякала наступного дня всьому управлiнню кадрiв, а це означає - буквально всiм.

Ось що вона говорила: "Васi подiляються на Василiв та Васяток. Василi - це рiшучi чоловiки, справжнi лiдери, стратеги. А є - Васятка. У Васяток завжди є власна думка, з якою вони переважно нiколи не згоднi".

Валерiй Леонiдович малює вiсiмки. Мабуть, мрiє про вiчне життя, викреслюючи цi символи нескiнченностi, чи просто нудьгує, нарада затягнулася.

Дзвоник. Це - мiй мобiльний телефон. Вираз обличчя Васятка менi не вдається, на превеликий жаль, зафiксувати. Це вираз обличчя Будди, якому вирiзають гланди, чи матерi Терези, яка прокинулася з пiрсингом у пупi. Мене запрошують на вечерю. I я погоджуюся, можливо, менi зроблять пропозицiю, вiд якої вiдмовляються тiльки рiдкiснi дурники. Сподiваюся, що це не мiй випадок. У Вiкторiї надзвичайно зацiкавлена пика, вона намагається вгадати, що приховує моя голова. Що там коїться всерединi? Який такий мозок? Краще б Вiкторiя думала, що приховує моя ширiнка. Коза.

У приймальнi тиша. Двi бруднi чашки з кавовою гущею свiдчать про те, що вона тут устигла побувати. Секретарка. (Секретарки Немає - дванадцять). Я шукаю на столi, в шухлядах папери, де б мав бути її почерк. Менi треба надряпати записку вiд її iменi.

Щось на кшталт: "Станiславе Владиславовичу, вас термiново викликають на нараду в мiнiстерство". Ця наволоч тут не пише. Натомiсть я залишаю записку їй: "Термiново викликали на нараду". I - пiдпис. Щоб її, де можна швендяти цiлими днями?

Бiля ресторану "Дiксiленд" чергують катафалки. За часiв моєї належностi до дуже великого бiзнесу в мене теж був такий чорний гладенький джип. Катафалки, що возять чи вже мертвих, чи тих, хто незабаром помре. Вони оглядають мою машину фарами-очима найманих убивць: "Агов, що ти тут забула, дiвчинко?"

Вони вже там. Заступник мiнiстра та два чоловiки з очима, що харчуються першокласною сенсiмiлiєю. Вони пiдiймаються, тиснуть менi руку, часи повертаються? Е, нi. Тодi, вiтаючись зi мною, вiталися iз тестем. А зараз, вiтаючись зi мною, вiтаються з посадою, що я обiймаю. З кимось iз нас вiтаються просто так? Тому що це - ми, га? Будь-який салат, що вони замовляють, посмiхається акулячими плавцями, розкриває для вас обiйми - вiдiрванi щупальця восьминогiв, тобто смердить великими грошима. Я посмiхаюся їм у вiдповiдь, далi буде.

Їх цiкавить довiдка щодо iнвестицiйного клiмату, але не та, що ми пiдготували, а та, яка б мала вiдобразити справжнiй стан речей. Смiшнi люди, хiба їм не вiдомо про метод компiляцiї? Я давно навчився напускати пиху за допомогою щiк, рухiв брiвок та виразу очей. Я зараз буквально за пiвгодини напишу вам список фраз i потрiбних слiв, за допомогою яких ви зможете компетентно деякий час замилювати очi навiть дуже проникливим персонам. Я починаю священний процес окозамилювання. Тс-с-с. Не заважайте. А тим часом прогляньте…

короткометражну стрiчку про типових персонажiв київських ресторацiй

"У вас замовлено стiл?" - питає менеджер у групи молодикiв у бiлому. Вони мовчать. "Вибачте, але мiсць немає". При цьому менеджер нервово поглядає на чоловiка похилого вiку, що п'є вже другу поспiль фiлiжанку кави й читає газету. В його поглядi будь-хто може прочитати: "Бери шинель, повзи додому, стара черепахо". Чоловiк похилого вiку не бачить виразу обличчя менеджера, вiн, мабуть, бажає бачити себе в основному складi "Челсi", зi шпальт газети, що вiн читає, на нього поглядає сором'язливе обличчя Романа Абрамовича, зворушливий олiгарх iз борiдкою приспустив вiї й жалкує, що не може поки що побачити чоловiка похилого вiку в рядах своєї команди. Йому дуже-дуже шкода. Характерно, всi вони зiтхають однаково, i менеджер, якого дратує клiєнт, i чоловiк похилого вiку, який тiльки-но закiнчив виснажливу розмову з Абрамовичем.

А вiдвiдувачi йдуть i йдуть. Офiцiант роздивляється молодих людей, що застигли з меню. Вони нiяк не можуть визначитися iз салатами. "Може, спочатку оберете гаряче?" - запитує вiн. У дiвчини - оберемок соняшникових квiтiв. "Може, на це вам треба вазу?" Вiн визначає соняшники, як "це", вiн вважає, що вони на це заслуговують, трояндам та орхiдеям вiн би пiдiбрав бiльш вишуканi епiтети. Хоча, може, вiн нiколи в життi не переймався квiтами. Тим бiльше, їхнiм аранжуванням. Молодi люди поглядають на своїх дiвчат, швидко пробiгають очима цiни, намагаючись визначитися, чи вiзьмуть вони цей бар'єр. Офiцiант нудьгує. Скiльки вiн таких перебачив? "Навiщо пертися в такий заклад, якщо в тебе обмаль коштiв. Для вас, козлiв, i вигадали "швидко-їжу". Молодi люди тим часом зупиняються на зеленому чаї та сиркових сумiшах. "Без вершкiв, горiхiв та фруктiв, усе правильно"?

Офiцiант робить наголос на словi "без", одна з дiвчат червонiє. В серцi офiцiанта залишилося зовсiм мало вакантних мiсць для його ненавистi.

Вiн такий самовпевнений та юний. Вона старша за нього, вона смикається. А може, й не старша, а може, так падає свiтло. На чоловiка нiколи

ТАК не падає свiтло. Свiтло - спiльник i ворог жiнок. Вiн роздивляється кусень м'яса, що йому принесли на кiстцi. "Бл…, ти поглянь, що менi принесли? Виродок якийсь це робив, дебiл безрукий. За таке пальцi з суглобами виривати треба. Що вiн менi тут пiдсунув?

Зараз буду розбиратися, козли, я все це так вам не подарую, в мiстi немає жодного пристойного закладу…" Вона обережно, як кицька, що пробує лапкою воду, торкається його руки. "Слухай, навiщо ти так? А якщо б це приготувала твоя мати чи дружина, ти б так само реагував?"

Вiн дивиться на неї з таким здивуванням, нiби тiльки зараз второпав, хто з ним сидить. Начебто зазвичай вiн вечеряє iз дресированим пуделем, а тут невiдомо звiдки виникла ця брюнетка з гарячими шоколадними очима. "Моя мамця, щоб ти знала, таке лайно нiколи б не приготувала, чула? Добре чула? Вона нiколи б не дозволила собi поставити таке менi на стiл, зрозумiло? А що стосується дружини… А от дружинi за таке я б вибив усi зуби, щоб не шкiрилася, ага".

Потiк людей не зменшується, течiя невпинна. Мало хто йде з, всi йдуть в. Офiцiанти й менеджер раденькi, що в такий пiзнiй час вони вже мають повне (на їхнiй погляд) право не посмiхатися. Досить вони навишкiрялися за весь день. Той, що стоїть на входi, розводить руками у вiдповiдь на запитання, чи є вiльнi столики, а потiм iде на кухню, передаючи пост iншому офiцiанту з майже спожитою посмiшкою, яку той проковтнув десь у районi бiзнес-ланчiв.

"Слухай, принеси нам чарки на 50 грамiв, прибери цi на 25. Бо таке враження, що ми постiйно п'ємо, ти тiльки те й робиш, що доливаєш". Вони сидять, заставленi їжею та питвом. Для бiльшостi людей вони не iснують, тому що пересуваються мiстом винятково на автомобiлях, водiї купують їм лiки та харч, вони не знають, що там пiд ногами - калюжi, травичка, вибоїни, брукiвка, посолений снiг. Їм це по фiг. Для бiльшостi люди iснують тiльки тодi, коли створюють сутолоку в метро, на базарi, в електричках, у чергах на маршрутки.

"Я, блiна, якось летiв iз Москви до Сахалiну, ось летиш - а сонце постiйно херяче в пику, i бачу, що за круглим вiкном, як воно, ти кажеш, називається? Щось на фокусника схоже. Чи на ламiнант?

О! Точно - iлюмiнатор! Бачу - тайга. Суцiльний лiс. Я ганчiрку на очi нап'яв, поспав, скiльки змiг, очi вiдкриваю - лiс. Це таке вiдчуття - не можу, блiна, тобi передати яке. Годинами летиш, уже дупа сама не своя, а внизу - лiс. Але до чого я все це. Оце Гiтлер - повне мудило. Ось вiн хоча б раз пролетiв од Москви до Сахалiна, i все, блiна, врубився б вiдразу, що нiколи в життi всi цi клятi, блiна, лiси йому не подужати. Нiколи. А Наполеон? Чого б це я перся сюди? Пiшки, блiна. Саменьке, блiна, з цими французиками нещасними у бабських панчохах - припхався в самiсiнькi лiси. У них мап не було? Як ти думаєш, були в них мапи? Ти спочатку на мапу, блiна, подивись, а вже потiм на вiйну херяч".

"Слухай, далися вони тобi, цi полководцi. Вони вже своє вiдвоювали, мiсце на календарях. Ти менi краще скажи, чого в нас так багато секретарок працює, га? Я ось до чого: на хрiна їх нам стiльки треба? Їх узагалi хтось трахкає? Слухай, якщо їх нiхто не трахкає, то на хрiн вони нам потрiбнi? Ти з'ясуй це питання з партнерами та директоркою, щоб я до цього не повертався, треба ж якось розв'язувати кадровi питання?"