Корпорація ідіотів - Лариса Денисенко

Геннадiй Євгенович пробiг його очима, це був папiр, ним особисто складений, ним же завiзований, тобто це був бездоганний папiр. Зсунув брови, набурмосився, забув про присутнiсть двох чарiвних панянок i скористався селекторним зв'язком: "Паночко, Ганночко, а це що таке? Хто правив цей папiр? Хто тут, я питаю, поприбирав коми, виправив "i" та "и" (з кожним словом голос його пiдвищувався). Хто все це засрав маркером абсолютно неадекватного кольору? I цi мерзеннi виноски на полях? А що означає ця манiрна закарлючка? Це яке таке зарозумiле, Ганю, зiпсувало мiй текст"?

Ганя чемно iз тремтiнням у голосi вiдповiдає. "Хто-хто?" - обурюється Геннадiй Євгенович. "Нателла Кирилiвна?? Хто їй це дав? Це ж абсолютно безграмотна стара тупорила манда!" Коли вiн схаменувся й повернув своє обличчя з виразом: "Боже мiй, якi нездари тут працюють, доводиться рвати пупа та все вирiшувати самому" - до чарiвних панянок, в них були такi пики, наче запашний морс iз журавлини, який вони пили, раптово перетворився на сечу вiслюка.

Ленч був чудовим, якщо не брати до уваги той факт, що поруч зi мною насолоджувався кабачками-цукiнi та власним товариством i активно запивав усе це iнкерманським портвейном Геннадiй Євгенович. Вiн розповiдав менi, як чудово було в Iталiї, i як йому здається, що в минулому життi вiн був аристократом iз Венецiї.

Поруч iз нами розмовляли двi жiнки. Якби не гомiн зухвалого пiвня-Геннадiя, я б не звернув на них уваги, бо вони не несли вiдпочинку нi очам, нi мозку. Одна - коротко стрижена бiлявка з пiсним виразом обличчя. Iнша - Марiя Василiвна, про яку Васятко казав тiльки таке: "Марiє Василiвно, вам завжди було чим думати та на чому сидiти". Я хочу сказати, що субтильною цю жiнку назвати було не можна. Пухка брюнетка з пiднятим волоссям, закрiпленим чудернацькою шпилькою, що в неї якийсь заповзятливий китаєць навстромляв купу штучних чорних косиць, якi стирчали в рiзнi боки. Не шпилька, а товста волохата квiтка.

- Ти вже надумала, що подаруєш Борисовi? - питає Марiя Василiвна у бiлявки.

- Краватку. Вiн носить краватки, але всi такi нуднi, нiякi, ленiнськi…

- А якi краватки вдягав Ленiн?

- Ти що, не пам'ятаєш, Машо? В таку дрiбну крапку чи маленький квадратик. Нуднющi вiзерунки на чорному чи синьому тлi. Нi, коли вiн конспiрувався вiд царського нагляду, вiд жандармiв, тодi все це було нормально. Непомiтнi такi краватки. Але навiщо було продовжувати таке носити, коли вiн опинився при владi? I за кордоном же мешкала людина, бачила, як люди вдягаються. Не все в Шушенському цьому стирчав, поїздив, країни Скандинавiї, там люди зi смаком. Людську краватку вже б можна було собi придбати? Щось таке веселiше, яскравiше, у якiсь гвоздички. Куди цi Крупська й Арманд дивилися? Хоча що з них узяти, одна - фригiдна, iдейна, краватки - не її рiвень, iнша - iстеричка, таким узагалi не до краваток. Не везло йому на бабiв.

- А, щось таке пам'ятаю. Було. З фiльмiв. Але якби ти не сказала, якi в нього були краватки, я б нiзащо не згадала. Ти така спостережлива, i пам'ять у тебе хвацька, Людко.

- Та я, Машо, цифри забуваю, особливо свої роки (смiються).

А все iнше пам'ятаю дуже добре. Особливо - одяг. У мавзолеї ж ти московському була?

- Ну, була. Та давно вже.

- Вiн i в мавзолеї лежить у такiй от нуднiй краватцi. I мiняють йому одну нудну краватку на iншу, ще нуднiшу. Синю на чорну, чорну на синю, майже непомiтно, це як нахилятися треба, щоб цю рiзницю помiтити!

- Слухай, а чого вiн там у краватцi лежить?

- Як чого? Без краватки в труну таку людину нiзащо не поклали б. Ти що? Несолiдно. Я ж тобi кажу, що їх, мабуть, замiнюють майже щодня. Спецiально шиють чи купують. Помер вiн коли? А вони все шиють. Усе купують. От якби мiй Борис заповiв себе забальзамувати, я б так само морочилася з краватками. Купуй, вибирай, щоб сучаснi були. Лайно ж не повiсиш на шию рiднiй людинi? Стороннi, друзi ходити будуть. Навiщо щоб про мене казали: "От у Бориса жiнка - нечупара, стерво жадiбне, економить на ньому". - Ох, добре що мiй Юрасик краваток не носить.

- Тобi й мороки менше. Але чоловiки без краваток… Знаєш, це щось не те. Ти б навчала його культурi. Свого. Що ж вiн? Швендриком живе, швендриком i помре. В нього ж робота, посада, стежити за зовнiшнiм виглядом треба.

- Ой, не хочу я. До нього полiзеш - потiм вiдмиватися день. То яку краватку ти Борисовi вибрала?

- Я знайшла таку, щоб його трохи розворушити. Бо ходить iз таким виразом обличчя, наче пiдкову тримає у ротi, краєчками донизу.

- Кумцю, може, то вiн на щастя? - жiнки знову смiються.

- Так от. Вiд краватки залежить рiвень розкутостi. Йому ж iще п'ятдесяти немає, а вiн поводиться так, наче готує себе до найближчих рокiв нерухомостi, про iмпотенцiю мрiє, але то вже - нi! От якщо хтось носить постiйно тiльки сiрi краватки - знай. Або службист, або iмпотент. Чи жiнка дуже ревнива. Закомплексованiсть так i пре. А я Борисовi знайшла оригiнальну краватку. Уяви собi: оливкового кольору, а по нiй розкиданi величезнi доларовi купюри.

Краса, аж шлунок пече! Такий собi пришпил, але й коштує недешево. Не лайно ж дарувати рiднiй людинi!

Я сякаюся в серветку. Мене розпирає вiд смiху. Не розумiю, щоправда, хто займається тим, що нарiзає серветки такого розмiру, як презервативи для карликiв. Професiя - серветкозменшувач. Серветкорозмножувач шостого розряду. З однiєї може зробити щонайменше десять. Шмарклi на долонях. Геннадiй Євгенович вiдразливо дивиться на мене: "Якщо людина почувається недобре, не варто ходити на роботу. Сякатися, шмарклi розпускати. Вдома треба посидiти. Всiх дуп не повилизуєш". О, цiкаво. А в бiзнесi кажуть, що всiєї грошви не заробиш. "Iнфлуенца", - продовжує нудити Геннадiй. З викликом, прихованою загрозою та обуренням. Вiн так каже це слово "iнфлуенца", наче старигань-король кличе свою доньку, цноту якої вiн оберiгав усе життя, щоб вiддати її до буцегарнi за те, що вона вiддалася блазневi. Бiдна, бiдна принцеса Iнфлуенца.

Я їду додому. До себе додому. "Дудому", - як спiває Славко Вакарчук. Весна. Весною з жiнок вилупляються ноги, i, вiдчуваючи цю появу, у чоловiкiв прокльовуються члени. Весна. Весняний спермотоксикоз. Тягне дрочити. Кермо-член-кермо-член. Слава тобi, тому, хто вигадав автоматичну коробку передач. От i будинок. От i попустило. Хух.

До величезного контейнера зi смiттям пiдходить якесь створiння. Судячи з хустки, це жiнка, вона вдягнута в щось, що нагадує хутряну шубу, пошиту з брудних пацюкiв. Вона залазить туди, шурхотить, тупоче старезними чоботами, голонога, пилюка замiнює їй панчохи, вона витягає звiдти курточку, що колись була жовтого кольору. Витягує її, трусить. Знiмає шубу, вдягає куртку. Чобiтком намагається прибрати папiрцi, корiнцi та дощових хробакiв, схожих на шнурки вiд сандалет бiсенят, що попадали в калюжу. Вона оглядає себе з усiх бокiв. Їй пасує. Шубу вона викидає в контейнер зi смiттям, запинає хустку iнакше, прийшла весна.

З боку фургона, який залишили будiвельники, з'являється миршавий чоловiк у шапочцi, що має такий вигляд, наче в неї сякалася зграя янголiв. Вiн кричить: "Гей, Марусько, ти що, багатiйка, хутром вона розкидається. А ну, взяла шубу, гей, чула, що я кажу?" Жiнка зiтхнула, полiзла у смiтник, витягла шубу, схопила її за рукав i потягла, як циган ведмедя. Весна в моєму мiстi.

ix)

Клята слава. Про мене почали плiткарити, приглядатися, обговорювати мою свiтлу постать. Що я вдягнув, що я сказав i на що натякнув. За iнших умов, можливо, це було б навiть приємно, але не зараз. Погано, коли керiвництво шиє тебе в дурнi. Ще гiрше, коли керiвництво вирiшує, що ти занадто розумний. Занадто популярний. Маєш занадто впливовi зв'язки. Занадто розумний може бути небезпечним.

Не мiсце крiпиться до дупи, а дупа до мiсця, i кожну дупу вiд будь-якого мiсця легко вiдiдрати. Щоб наклеїти iншу дупу. На тебе не зважили, аж ось тебе починають нищити. Потроху, повiльно. Можуть, не помiчати, можуть чiплятися до всього, що ти робиш, можуть завантажувати дурною роботою. Керiвництво має сотнi, тисячi засобiв для того, щоб поставити тебе на те мiсце, яке воно для тебе пiдiбрало.

Тi, хто кликав тебе на обiд, охоче реготав iз тобою за келихом пива чи стрiляючи в тебе цигарку, запрошував пройтися чи закотитися увечерi в генделик, зараз мовчки кивають у вiдповiдь на твоє вiтання. Вони уникають зустрiчей навiть iз твоїми очима. Вони давно навчилися розумiти натяки.

Васятко сказав, що вiн не любить "гнилих компромiсiв", тому на Кубу його супроводжуватиме Вiка, яка й гадки не має, що воно таке є - iспанська мова, яка читає "hola" як "хола" i не має жодної дотичностi до мiжнародних зв'язкiв. Я думаю, ви вже зрозумiли, що на Кубу особисто я не вирушаю. Виявляється, про мене патякав один заступник мiнiстра, якого тут фактично нiхто не шанує: "Хто ця дупа? Хто їй радий?" "Вiн тут нiхто, це саме, буде вiн мене, це саме, вчити. Дозволяють тут, це саме, влазити по цi самi… а не вийде. Буде воно тут втручатися…"

Усе "це саме", крiм зауваження щодо заступника мiнiстра, котрий намагався вперти мою постать в урядову делегацiю, яка має ощасливити своєю присутнiстю Кубу, Васятко проголошує в мiкрофон нiмецької фiрми "Брьохлер". Влучна назва для фiрми, що виготовляє мiкрофони. Чудове почуття гумору в того, хто поставив це обладнання в кiмнату нарад. Я почуваюся зле, я втомився. Вже понад два мiсяцi я перебуваю пiд пресингом. Мене позбавлено права на вiдпочинок. Куди дивитеся ви, наглядачi з Мiжнародної органiзацiї працi? Лiпше, нiж патякати про порушення прав вагiтних жiнок у Марокко та неповнолiтнiх, яких використовують як валiзи колумбiйськi наркобарони, врятували б маленького українського чиновника вiд бюрократичних тортур. Ми що, не люди, га? Мене пресують усi, хто намагається менi сподобатися, тому що дехто вважає правильним - подобатися фаворитам навiть тих, хто не дуже популярний у цих стiнах, а також тi, хто намагається вичавити з мене кишки.