Після дощу - К’яра Меццалама
Шрифт:
Интервал:
Закладка:
Він здригнувся, згадавши про своїх дітей. «Який же я бовдур, який боягуз, як я міг їх лишити?!»
— Ви добре почуваєтеся? — запитала жінка. — У вас такий вираз обличчя, ніби ви щойно з похорон. До речі, я — Іроко, — додала, легенько вклонившись. — У мене є друг із позашляховиком, він обов’язково по нас приїде, рано чи пізно. Я мешкаю отам, — вона махнула рукою кудись у бік лісу, — там досить високо, а тому відносно безпечно. Ви що думаєте робити?
Єдине, чого на той час хотілося Гекторові, — впасти на землю, знепритомніти і прийти до тями у теплому ліжку, у власній оселі. Та сил вистачало лише на те, щоб без зайвих запитань іти слідом за зеленим дощовиком. Ні за яких умов він би не хотів втратити з очей той дощовик. І не відчував до себе нічого, крім сорому й відрази.
— Іроко, благаю, допоможіть мені, — попросив, — мені треба розшукати дружину, я залишив своїх дітей і поранене собача в одного юнака-норвежця, з яким ледве знайомий; я врізався автівкою у стовбур дерева кілометрів за десять звідси і мусив кинути її там розбитою; я випадково розтрощив власний мобільний, наступивши на нього. Ми лише дивом вижили. Я зрадив дружину, вже кілька днів мучуся від панічних нападів, працюю на велику будівельну компанію, засновану моїм батьком, яка вважає кліматичні зміни цілком надуманою спекуляцією.
Іроко уважно оглянула його з голови до п’ят:
— Я відразу збагнула, що з вами щось не так. Як, ви сказали, ваше ім’я?
— Гектор, мене звуть Гектор.
— Послухайте, Гекторе, немає ані найменшої надії на те, що вам вдасться відшукати свою дружину за цих умов. Зараз ви поїдете зі мною, я позичу вам щось із одягу, щоб перевдягтися, ви трішки зігрієтеся, а потім ми спробуємо вирішити всі ваші питання. Мені теж є що вам розповісти, і моя історія у порівнянні з вашою... ну, про це краще пізніше.
Іроко звернула на стежину, що в’юнилася вглиб лісу. Стукіт дощу в шатах дерев посилився.
— Я так сподіваюся, що вродить хоч трішки грибів, — промовила Іроко, — після всіх цих місяців засухи я вже майже втратила надію. Звичайно, краще тихий осінній дощ, аніж тропічний ураган. Я дуже хвилююся за жителів долини і щиро сподіваюся, що обійдеться без жертв.
«Я щиро сподіваюся, що обійдеться без жертв, хай йому грець!» Гектор важко дихав, м’язи ніг задерев’яніли, він геть замерз. Він механічно плівся за широким зеленим дощовиком, аж поки вони нарешті не вийшли на галявину, посеред якої стояла хатина. А поряд із хатиною — велике ґінкго дволопатеве[12].
20
Вона відчувала на собі погляд того чоловіка. І той погляд був сповнений бажання. Як давно на неї ніхто так не дивився? Відчувала страх — отой страх, що передує викликові, невідомості, який можна подолати тільки мужністю. Можливо, настав час проявити її. Елена простягла руку, що ледве помітно тремтіла, і легесенько доторкнулася до руки Ґвідо, яка тримала кермо. Провела пальцем по його дерев’яній обручці, гладкій і теплій, погладила жорсткі кісточки пальців, торкнулася м’якшої шкіри між пальцями. Від цього дотику щось ворухнулося у неї в животі і нижче. Ґвідо з’їхав на узбіччя, їхнє дихання ставало все прискоренішим, їхні обличчя зближувалися, а шибки в машині затуманювались.
***
Неймовірне відчуття, коли його велика долоня обережно пестить її щоку, торкається скроні. Гладить по волоссю. Обводить контур її вух, торкається сережок, проводить по профілю носа. Ніжно пестить чоло, ніби намагаючись відігнати всі страхи, всі погані думки. Прагнути обіймів одне одного. Скоротити відстань між тілами, аж поки не відчуєш смак його рота, потрісканих від вітру губ, його м’якого язика. Відчути своїм язиком край його зубів. Відчути на смак і збагнути, що тобі цього не досить. І тоді, відкинувши останній сором, цілуватися знову, перебиваючи ритм дихання, поки наростає бажання від несподіваних обіймів, яких вона відразу не усвідомила. Неймовірне відчуття, яке, здавалося, вже давно було сховано десь у найглибшому куточку душі, а тепер випірнуло на поверхню з тих незвіданих глибинних джерел, які ще не зовсім пересохли. Віддатися на волю почуттів і згадати, що ти ще жива. Прискорене дихання, серце, що калатає як скажене, ноги підкошуються, руки стискають, чіпляються, нишпорять поміж складками одягу, очі, які то широко розплющуються, то примружуються.
Ти ще тут. Однак хто ти?
***
Ґвідо відірвався від неї і зазирнув прямо в очі. У ту мить Елена відчула, що до неї повертаються сили, що у неї в жилах тече кров, що її шкіра чутлива до пестощів, а між ногами наростає гаряча хвиля. Відчула, що існує.
— Ти така гарна...
Як давно їй не казали таких слів? Невже вони справді призначалися для неї? Елена відчула, що втрачає самоконтроль. Протягом усіх останніх років вона несвідомо примирилася зі своєю роллю, прикриваючись відповідальністю за дітей, і зрозуміла тільки в цю мить, що то був лише страх — страх бути собою, зайняти забагато місця, зруйнувати усталені правила і не виправдати сподівання інших. Перекладати замість того, щоб писати самій, — ось що з нею сталося: вона ховалася за чужими словами, щоб приховати власні. Їй хотілося закричати, розбити вікна автівки, вискочити з неї і чимдуж бігти світ за очі під дощем. Вона спробувала знову прихилитися до Ґвідо, однак він її зупинив:
— Не зараз, не так.
«Чому?» — запитала подумки Елена, в душі наростало розчарування упереміш зі збентеженням. Реальність, що, як їй на мить здалося, дала їй спокій, знову навалилася на неї всією вагою. Вона відчула, як кров прилила до обличчя, — чи то їй здалося?
— Тоді як? І коли? — обурилася.
— Мені подобається зачекати, помріяти, помучитися від бажання до втрати здорового глузду.
— А от я його вже практично загубила, здоровий глузд.
— Це найперша річ, яку ти мені сказала при
