Після дощу - К’яра Меццалама

— То кури такі страхопуди? А хто це — Іроко?

— Іроко — це моя знайома, вона японка, довга історія... так, кури — вони... як ти сказав? страхопуди. Мені до вподоби це слово. Кури — всі великі страхопуди, окрім однієї, Ренати, вона в них за поводирку. Як перестане лити дощ, приїжджай іще, я тебе з нею познайомлю. Вона неймовірна. Я вже зрозумів, що ти дуже любиш тварин.

— Я вмію розмовляти з тваринами, — шепнув йому Джованні.

Собачка погризла трішки хліба, але була ще заслабкою. Гектор та Ове взяли її на руки й поклали в багажник.

— А можна й мені з нею? — запитав хлопчик.

— Я не можу гарантувати, що це буде гігієнічно. Тобі щеплення робили? — запитав зі сміхом Ове.

— Ти впевнений, Джованні? — перепитав Гектор. — Нам їхати недалеко.

— Так, упевнений.

Батько не відповів, він і сам так вчинив би в його віці. У дитинстві він тільки те й робив, що збирав безпритульних тварин і ніс додому: то сліпу кішку, то пташеня, що випало з гнізда, то хворе цуценя. Приносив, щоб підлікувати, однак його мати терпіти не могла тварин у домі, а тому як тільки бідолашні починали почуватися краще, доводилось шукати їм інше житло. Він завжди мріяв, що колись матиме великий будинок у селі, де вистачить місця для всіх тварин. Згодом виявилося, що в його сестри алергія на котячу шерсть, і все — прощайте, тварини! — йому більше не дозволяли приносити додому навіть тих бідолах, чий стан був дуже тяжким.

**

Вони всілися в машину: Гектор — поряд з Ове, Сюзанна — позаду, — мовчала, як риба, — і Джованні — у багажнику разом із Пандорою. Автівка відчайдушно рушила по дорозі, що радше нагадувала брудний бурхливий потік. Коли вони під’їхали до селища, то побачили, що там панує цілковитий гармидер: машини, залишені посеред дороги, купи народу, що безладно блукають вулицями з дітьми на руках, покинуті валізи, візки з супермаркету, навіть надувні човни.

Гектор вийшов із машини, щоб запитати, яка ситуація. Якийсь літній чоловік відповів, що більшу частину селища затопило, тому що Тибр прокинувся і вирішив залишити звичне русло й піти прогулятися. Ове розтривожився.

— Значить, зовсім скоро й до мене навідається, — сказав, — мені слід негайно повертатися додому, щоб урятувати курей. А ви що робитимете?

На якусь мить усі захвилювалися, Джованні розплакався.

— Мама, нам треба знайти маму, — примовляв розпач­ливо.

— Я залишуся, щоб допомогти Ове, — заявила Сюзанна, — до траси нам все одно нізащо не дістатися, це занадто далеко і небезпечно.

Гектор не знав, що йому робити. До тривоги додавався страх знову стати німим, замурованим у самому собі. Було б розважливіше рухатися далі, назустріч Елені, самому, та чи міг він довірити своїх дітей незнайомцеві? А ще ж була ота тварина, цуценя, — Джованні нізащо не захоче її покинути. У нього не залишалося вибору.

— Ове, якщо ти не проти, діти залишаться із тобою, а я піду шукати дружину.

— Але ж, татку... — запротестувала Сюзанна, поглядаючи на брата.

Хлопчина вискочив з машини і вчепився батькові за руки:

— Ні, таточку, ні! Я не хочу, я хочу з тобою!

— Я повернуся швидко, Джованні, послухай мене, тобі не можна зі мною, це занадто небезпечно. До того ж тобі треба піклуватися про Пандору, тепер ти — її охоронець, принаймні поки вона не видужає. А ти, Сюзанно, мусиш подбати про брата.

— Ну ж бо, дітвора, поїхали! — поклав край суперечці Ове.

— Глядіть, обережніше... — тільки й зміг промовити Гектор, спостерігаючи, як вони втрьох сідають до машини. Стояв і дивився їм услід, намагаючись стримати сльози. Затим рушив уперед, як уві сні, через юрбу, під зливою, сам не знаючи, що робити і куди йти.

18

По дорозі в долину Елена побачила, що річка перетворилася на озеро. Попри відстань, брак видимості і невпинне торохтіння дощу розуміла: там, унизу, панує справжній хаос. Їй важко було збагнути, чи вдалося Гекторові перебратися через Тибр, перш ніж той перетворився на непереборну перешкоду, і дістатися до в’їзду на швидкісну трасу, однак чим нижче вона спускалася в долину, тим менш імовірним це їй видавалося. Як би вона їх шукала?! Вона вже так промокла, що одяг здавався важким, наче залізні лати.

Відтоді, як Гектор втратив до Елени інтерес як до жінки, у її поведінці з’явилося багато рис, притаманних черницям, що ховаються у власному тілі, ніби на знак виправданого самозахисту, а надмірна худорлявість служить їм зброєю, яка нібито захищає від бажання. Та хіба це не є особливою формою насильства? Покарання, яке вона накладала сама на себе у відповідь на зневажливе ставлення Гектора до неї як до жінки, — приховане, пасивне насильство, що змушувало її почуватися невидимою, негарною, не вартою поваги й кохання?

Вона сумувала за тілом Гектора, несміливо намагалася повернути його собі, доглядаючи за своїм тілом, одягаючись зі смаком, регулярно відвідуючи перукарський салон. Однак він залишався байдужим, неуважним, не звертав уваги на її зусилля. Їй хотілося чинити інакше, влаштовувати скандали, рвати на собі волосся, репетувати привселюдно, що її чоловік її зраджує, що ота модель родини, про цінність якої їй торочили змалечку, не має сенсу, бо накладає на людей кайдани, перетворюючи їх на рабів одне одного, і що зрештою завжди жінкам доводиться платити найвищу ціну. Єдине, на що її вистачило після місяців неспокою, безсонних ночей та болю, — поїхати з дому на кілька днів, і ось тепер космічна буря, яку передбачала Ада, перетворила її втечу на справжню халепу. Її сміховинна спроба протесту перетекла у значно страшніший і катастрофічніший протест природи.

**

Вона хотіла лише одного: обійняти своїх дітей. Та, якщо по правді, була такою розгубленою, що вже й сама не знала, чого хоче. Йшла, почуваючись все більш переляканою і знесиленою, і мусила обпертися об стовбур дерева, щоб перевести подих, а серце тим часом калатало в грудях, як шалене, і сльози текли по шоках, змішуючись із дощовими краплями.

Однак у неї була мета: знайти їх і привезти до садиби Червоного Бука. Що було б із ними усіма потім — не мало значення. Можливо, не було б ніякого «потім». Елена відчувала, що втрачає контроль над розумом, і це її злякало. Ця втрата самоконтролю витягнула б на поверхню давні хаотичні спогади, сумніви, страхи.

«Іще одне зусилля», — підбадьорювала сама себе, знову рушаючи вперед крутою, слизькою дорогою. Хотіла було скоротити шлях, пройшовши через ліс напряму,