Археоскрипт (на украинском языке) - Василий Бережной

- Яка ти в мене гарна, чарiвна... Запам'ятаймо цю нiч, Анiто, оцю пустелю i оцi зорi! Ти менi стала ще ближчою, ще рiднiшою. Я впевнений, що в експедицiї знайшлися б люди, якi охоче допомогли б нам, але не треба їх залучати. Мусимо впоратись самi, розумiєш? Самi. Завдання наше полегшується тим, що нiхто, крiм одного мене, не знає мови Центрума, отже, й не прочитає документiв з Археоскрипту. Ага, а на ньому знаєш що написано?

- Де?

- На тiй гранi, бiля якої я стояв.

- А що?

- "Вiдкрити через десять тисяч рокiв..."

- Виходить, термiн давно минув?

- Дуже давно...

Вони помалу брели пiсками, кружляли навколо табору, аж доки не почало свiтати. Наостанку Анiта раптом спитала:

- А що таке смерть, Туо?

Вiн не здивувався з того, що вона подумала про смерть.

- Цього нiхто не знає, Анiто... - лагiдно сказав i усмiхнувся: Можливо, це прояв життя...

Вмостившись у своєму гамаку, Анiта згадувала нiч, причаєну пустелю, слова Туо, його тривогу. Незчулася, коли й заснула. I приснився їй страшний сон. Побачила себе у якомусь великому будинку, себе й матiр. Квартира неначе їхня, а будинок гiгантський. Вийшла на балкон, глянула - рiг даху горить! Руде полум'я, нiби дикий звiр, вгризається в покрiвлю, б'є хвостом по стiнi... Анiта вибiгла на сходи, гатить кулаками в дверi до сусiдiв:

- Пожежа!

А вони виглянули, знизали плечима - чоловiк i жiнка - та й зачинили дверi.

Анiта прожогом на iнший майданчик, дзвонить, стукає, кричить:

- Горимо! Наш будинок зайнявся!..

А з дверей - музика, видно, там танцюють, у них якесь своє свято, i нiхто не хоче й слухати Анiту. "Чи вони всi поглухли? - думає дiвчина, поспiшаючи вiд однiєї квартири до iншої. - Адже горить, ще ж можна б погасити..." I знову стукає, гукає до хрипоти в горлi. А вони то смiються з неї, то сердито проганяють, то мовчки зачиняють дверi. Анiтi хочеться ридати з розпуки, крiзь стiни i стелi, крiзь усякi перегородки, серванти i дивани, столи i шафи, - скрiзь усе, чим начинено дiм, вона бачить хиже полум'я, вiдчуває пекучий бiль. Рiже в очах...

Прокинулась. Сонце, знайшовши шпарину в наметi, кидало їй в обличчя гарячi скалки. Чути було гуркiт моторiв i людськi голоси.

31

Гелiкоптери прибували один за одним i сiдали в ряд, виставляючи наперед зеленi животи. Товстi тулуби i довгi тонкi хвости робили цi апарати схожими на великих комах, а опукле скло кабiн скидалося на їхнi нерухомi, немигаючi очi.

З черева кожної такої комахи вистрибували солдати в касках, з ранцями за плечима i куцими автоматами в руках. Доки вони топталися бiля машин, одвертаючись од яскравого сонця, їхнi командири пiдтюпцем поспiшали до намету Фаусто Лабана, щоб доповiсти про своє прибуття. Незабаром вiйськова частина зайняла кругову оборону, вкопавшись у пiсок. На всi боки вiд табору, в центрi якого зяяв розкоп, дивилися цiвки автоматiв i кулеметiв, угору пiдвели свої тонкi дула автоматичнi зенiтки.

- Почалася вiйна? - жартуючи, гомонiли робiтники.

- Окупацiя!

- А може, з пiрамiди вискочить яка-небудь нечиста сила!

- Ей, хлопцi, дайте сигарет!

Але хлопцi в зеленому мовчки походжали бiля своїх вогневих точок, наче й справдi ждали нападу. Кiлька офiцерiв пiдiйшло до воронки, в якiй стирчав пiрамiдальний бункер Археоскрипту, i дали робiтникам ароматних сигарет.

Через деякий час прилетiло ще п'ять "комах" - кожна тримала в лапах по танку... Хрокання моторiв дробило, рiзало i перетирало ясноту погожого дня, i хмарки синього диму здавалися особливо ядучими на тлi молочного неба.

Фаусто Лабан ходив, задоволено потираючи руки,- пiдтягнутий i строгий. Транспортери виносили й виносили з розкопу землю, охорона прибула - чому ж йому не бути задоволеним?

Туо ж був до краю здивований, навiть розгублений. Мовчки дивився, як люди, одягнутi в однаковi строї, слухаючись наказiв таких же самих людей, тiльки не з такими погонами, дiють, як автомати, живi, досконалi автомати.

- Що все це означає? - стримуючи роздратування, спитав у Лабана.

- Дорогий Туо, ми живемо в неспокiйний час... Та й взагалi, як тiльки чутка про Археоскрипт просочиться з пустелi, сюди рине стiльки iнтересантiв, що й працювати нам не дадуть. От я i вжив заходiв для охорони... Я вас розумiю - на Фiлiї немає держав, немає армiй, i оцi мої заходи можуть здатися вам... дикими. Але це не так. Ви ж добре знаєте - в Археоскриптi є надзвичайно важливi речi, це ж не просто археологiчна знахiдка. I ми зобов'язанi, мусимо вжити заходiв для збереження...

- Я просив скликати сюди вчених свiту, громадських дiячiв. Розкрити Археоскрипт перед очима всього людства - хiба це не найбiльша гарантiя безпеки?

- Вiдомство, яке фiнансує нашу експедицiю, вважає, що передчасно демонструвати знахiдку не в iнтересах держави. Спочатку треба ознайомитись самим, розiбратись в усiх матерiалах, класифiкувати, розшифрувати науковi й технiчнi записи, а тодi вже...

- А ви не вважаєте, що я, як керiвник експедицiї, можу вiдсторонити вас вiд роботи?

- Я не радив би вам цього робити, - усмiхнувся Лабан. - Досi в нас з вами були хорошi контакти, сподiваюсь, що ми їх ще бiльше змiцнимо. Ви ж учений, дорогий Туо, нащо вам звертати увагу на те, що не стосується науки? На ваш рахунок в швейцарському банку регулярно надходять солiднi суми, по завершенню експедицiї ви станете мiльйонером... Тож давайте займатись виключно наукою...

Туо мовчав, i Лабан, окинувши поглядом розкоп, казав далi:

- Хоча, на вашу думку, охорона й не потрiбна, але ж згодьтеся, що й шкоди нiякої вона не завдає. Вiйськовi не заважають нам працювати. Навпаки, вони ще допоможуть при нагодi.

- I ви вважаєте, що це морально - однiй державi привласнювати те, що належить усьому людству?

Фаусто Лабан знизав плечима:

- Про яку мораль ви говорите?

- Звичайну, людську мораль.

- Правду кажучи, я не знаю, чи iснує якась загальна, унiверсальна мораль... Все це поняття розпливчатi, i кожен трактує їх по-своєму. Я вважаю моральним усе, корисне моїй країнi.

- А конкретнiше - вiдомству, яке вам платить?

Фаусто Лабан криво усмiхнувся:

- От уже й сатиричнi стрiли... Зрештою, дорогий колего, я не фiлософ i нiякий не теоретик. Я людина дiла. Зараз мене турбує одне: як ми вiдкриємо цього пiрамiдального куба? Чи будемо розрiзувати, чи, може, якимось iншим способом...

Туо мовчав, щось про себе обмiрковуючи, потiм окинув поглядом табiр, високий земляний вал, гелiкоптери i вантажнi машини. Зiтхнув:

- Коли буде повнiстю обкопано - тодi вирiшимо. Треба спочатку оглянути.

- Гаразд, - погодився Лабан, - так i зробимо.

Вiн пiшов до розкопу пружними кроками, аж пiдстрибуючи; Туо почовгав до Анiтиної палатки, опустивши плечi, неначе на них лежав важкий тягар.

- Ой, коли б ти знав, який менi сон приснився! - Анiта простягла до нього теплi руки. Вiн поцiлував тi руки, i лице йому трохи прояснилося.- Ти чомусь сумний? - Анiта заглянула в його зiницi. - На днi твоїх очей немає смiху... Перестань, чуєш? Перестань сумувати. Я ж з тобою!