Археоскрипт (на украинском языке) - Василий Бережной

- Скажи, ти любиш Землю? Полюбив?

- Дуже!

Туо вхопив її на руки i понiс по коридорчику. Ступав обережно - його хилило то до одної стiни, то до другої.

- Пусти, впадеш! - сипала смiхом i ще мiцнiше обiймала його плечi.

Тiльки бiля дверей каюти поставив її на пiдлогу.

- Неси далi! - Анiта грайливо скочила йому на руки. - Про Марту забули? До неї, до неї!

Пустуючи, як дiти, дiсталися нарештi до Мартиної каюти.

Дiвчина лежала в лiжку з книжкою в руках. Тьмяне свiтло плафона падало на її обличчя, великi очi були в тiнi i вiд того здавалися ще бiльшими.

- Де ви були? - в її вигуку прозвучала i радiсть i дружнiй докiр.

- Дивилися в очi стихiї! - сказала Анiта.

- Ну, й якi ж вони?

- Такi, як у тебе.

Подруги засмiялися.

Туо спитав, як Марта почуває себе. За неї вiдповiла Анiта:

- Коли б оце звiрята були...

- А ви знаєте, я ж хотiла викрасти хоч тигрика, зоопарк не дуже збiднiв би. Але ж подумала: втече в Сахарi...

- Нiчого, доглядатимеш птахiв. На ранок будемо в Алжiрi, вiдпочинемо там, правда? А звiдти як - машинами, лiтаком?

- Що органiзує Фаусто Лабан, - сказав Туо.

- Ой, хоча б швидше Алжiр! - вигукнула Марта. - Треба ж листа послати батькам.

- Я вже для мами приготувала, - хитнула головою Анiта. - Вийшли кривуляки - хiба ж тут можна писати? - але мама розбере.

- А я своїй мамi... - зiтхнув Туо, - посилаю думки...

25

"Дорога мамусю!

Про те, як ми перепливли Середземне море, я вже писала. Тепер про Алжiр. Чудове, красиве мiсто! Займаємо невеликий модерний особняк (є садок) трохи вище верхньої дороги, яка дугою оперiзує мiсто. Воно внизу перед нами, як на долонi. При сонцi - бiле, ясне, веселе. Звiдси його оточують гори, звiдти - море. Звiдси - значить, з пiвдня, звiдти - з пiвночi. Море гарне-гарне, синє, сиве вдалинi. Дивлюся i думаю: за морем, далеко-далеко мама читає гороскопи. Цiкаво, який там гороскоп на цi днi? Та що б там не випадало, нехай мама не хвилюється. У нас все iде добре. Туо передає мамi вiтання. Вiн зараз дуже зайнятий - конструює чутливий прилад, який допоможе знайти Археоскрипт. У тому бункерi мусить бути якийсь маяк - увесь час сигналiзує, п'ятдесят тисяч рокiв. Не подумай, що радiо - зовсiм iнше, Туо знає, о, як вiн багато знає! Бiля нього я почуваю себе такою дурненькою, такою темною... I за що вiн полюбив мене? Що вже археолог Фаусто Лабан освiчена людина, а й вiн тiльки очима клiпає, коли Туо починає говорити на яку-небудь наукову тему. Цей Лабан - дiловий чоловiк, усi клопоти на ньому, Туо займається тiльки своєю апаратурою.

А ми з Мартою ходили в старий арабський квартал. Кривенькi, дуже вузенькi вулички (машина й маленька не пройде), збiгають униз. Кам'яний жолоб, сонця нема. Але чисто, пiдметено. Хвiртки, дверi, за ними можна побачити тiснi дворики. Дiти виглядають. Не бачила, щоб хоч одне усмiхнулось, менi здається, що вони взагалi не вмiють смiятися. Хотiла дати котромусь цукерку - не взяло. Подивилось, одвернулось i мовчки пiшло.

В одному з дворикiв нам з Мартою показали двi акуратно прибранi могилки пiд стiною. Романтична iсторiя з часiв середньовiччя. Там похованi двi сестри - принцеси, якi покохали одного красеня. А вдвох любити одного магометанська релiгiя забороняє. їх ув'язнили в тому дворику, там вони померли i похованi. Унизу на широкiй вулицi бачили їхнiй палац - чудова споруда в арабському стилi з фонтаном у дворику.

Ми були вдвох, я подивилася на Марту й питаю: а чи ми не схожi на тих принцес? I признаюсь мамi, в цих словах був не тiльки жарт. Марта iнколи так дивиться на Туо, що в мене аж серце щемить. А вона зараз така гарна стала, хто не знає, то не повiрить, що кiлька рокiв не володала ногами. Ну, вона молодець. Подивилась на мене та й каже: "Чи ти збожеволiла, Анiто, чи вчадiла? Хiба я не твоя подруга? Та й Туо не такий, як тобi не соромно щось подiбне думати?" Обняла я її, постояли ми так, i аж полегшало на серцi. Мама ж сама була молода i знає. Потiм, в особняку, Марта показує кiлька картонiв, i з кожного дивляться її величезнi очi: "Уже мене художник малює!" А я й не знала, що наш патлатий художник ходить за нею тiнню. Поки там ще розкопки, то вiн її замальовує. Вона така гарна, що я не здивуюсь, коли й наш кiнооператор направить на неї об'єктиви. Поки що знiмає Туо, старається так, щоб вiн i не помiчав. Це, каже, буде золота стрiчка, - людина з iншої планети! Вiн i Мартi радив: записуй усе, занотовуй кожну дрiбничку - все буде цiкаво. Не знаю, чи вона записує, паперу в Марти вистачає, а менi все лягає на серце. Чим я заслужила в бога таке щастя?

Цiлую маму, i нехай мама скоро не жде i марно не хвилюється, розлука тiльки почалася",

26

"А оце вже пишу мамi з Сахари. Атласькi гори бовванiють позаду. Гай-гай, скiльки попереду простору! Iдемо на пiвденний схiд по скам'янiлих пiсках i день, i два, а навколо та сама пустеля. Пологi горби, сухi видолинки, подекуди чахлi стеблинки. Пiсок, пiсок... А то щебiнь, галька, гравiй... Аж не вiриться, що тут у давнину жила бiльша частина людства, росли сади, земля давала людям урожай. Туо каже: тому не вiриться, що кожен змалечку знає - там Сахара, пустеля. Звикли до факту. А як подумати, то навпаки - не вiриться, що пустеля - природне явище. Чому пустеля? Звiдки? Пустелi, твердить вiн, це опiки на обличчi планети, наслiдок жахливих катаклiзмiв. I це, мабуть, так i є. Щебiнь i гравiй - може, це слiди Центрума? В цьому всi переконаються, коли ми знайдемо Археоскрипт.

Пошуки провадяться енергiйно. Сахара подiлена на квадрати, i Туо разом з Лабаном обслiдують кожен квадрат гелiкоптером. На борту встановили апарат, сконструйований Туо, його чутливий приймач зареєструє сигнали пiдземного маяка. Поки що не зареєстрував. Караван машин переїжджає з одного пункту до iншого, везучи пальне, iнструменти i все необхiдне, а гелiкоптер все кружляє i кружляє понад пустелею. Машини вiйськовi, великi i надiйнi, Лабан дiстав. Нехай мамця не турбується, ми тут добре забезпеченi, навiть холодна кока-кола є. Справжнiй комфорт! Усi здоровi, моя аптека, слава богу, не працює. Одне тiльки дошкуляє: вдень жарко, а вночi холодно.

А якби мама знала, яка добра джерельна вода в оазах! Спочатку ми боялися дизентерiї, а потiм як розкуштували... Шкода тiльки, що оази трапляються рiдко, дуже рiдко. А бiля Ель-Уеда ми побачили краєвид, незвичний навiть для Сахари. В пiску - великi, овальнi заглибини, неначе кратери. Там, на днi, на глибинi в десятки метрiв, ростуть гаї фiнiкових пальм. За пiщаними валами не видно їхнiх вершин, але цим благородним деревам там хороше, вони дають добрий урожай. Боже, якою тяжкою працею люди здобувають собi засоби до iснування! Це безперервна, щоденна i щогодинна боротьба з пустелею - пiски течуть, i треба увесь час зупиняти їх. А корiнням пальми тримаються, певно, за той грунт, що був до катастрофи...

Вiд'їхали вiд Ель-Уеда, оглянулись - ковтнула його пустеля. Куди не глянь - пiски й пiски. Невже там за ними синiє море? Неймовiрно. Ага, мiражi. Це прекрасно. Бачиш вдалинi озеро, добре знаєш, що то - мiраж, але очi кажуть: озеро! Iнколи з'явиться мiсто - бiлiють мiнарети, вежi, зблискують вiкна. Хлопцi хапають карту, шукають, та де там! Нiякого мiста немає ближче, як за п'ятсот кiлометрiв. Мiраж. А я собi й думаю: може i все наше життя мiраж?