Кавовий присмак кориці. - Лариса Денисенко

Подейкують, що Алекса розшукують, що вiн щось у когось украв або в нього щось украли, тобто «була там якась прикра iсторiя».

Наче Алекс перебуває пiд слiдством, його шукають усi: пожежники, мiлiцiя, власники однiєї приватної фiрми. Себто Алекс - обличчя соцiальної рекламної кампанiї «Розшукуються» за технiчно-фiнансової пiдтримки Мiнiстерства внутрiшнiх справ України. Але я, скажiмо, не розумiю, от що це за пошук такий? Людина не змiнювала паспорта, живе за адресою, що її в ньому вказано, користується автомобiлем, має незмiнюванi права, а її годi знайти, ти диви. Це треба неабияк старатися, аби її не знайти, якщо вона справдi - такий великий крадiй та розбишака. Хитрий такий розшук. Як i сам Алекс. Як i українськi мiлiцiйнi урядники. Усi вони - нiвроку хитруни.

«Ти дуже втомився, коли копав?», - клопочу я. Голос

у мене трохи фальшований. «А ти гадав. Я всю нiч копав, а

от що ти робив?» Напевне, вiн думає, що я закопував викопанi ним ями, ускладнював його чесну працю, де там. «Я всю нiч вибирав квiти для похорону, але мене нiчого не влаштовувало». «Кому на похорон?», - зацiкавився Алекс. Я пропустив його запитання. Гарно би було сказати: тобi, але, як на мене, трохи дрiб'язково. «Я роздивлявся живi квiти, штучнi квiти, менi пропонували рiзнi варiанти, але менi нiчого не подобалося». Назар зауважив: «Це, мабуть, тобi на поховання, Лесе, iнакше було би байдуже, якi саме квiти. Бабуся завжди каже: роби, як для себе. Тобто роби сумлiнно. Собi хочеться гарненьких квiточок». Дякую, «добрий» хлопчик. Я киваю Андрiєвi на сина. Андрiй дивиться на мене дещо поблажливо.

Женя каже, що не вбачає тут жодного клопоту (з усього видно, що це не тягне навiть на пiвхвилини в дитячiй хiрургiї), «от чого ти стiльки вовтузився? треба було вiдразу брати жовтi квiти, вибрав би i далi спав спокiйно». Радикальна Женя, для неї не iснує проблеми вибору. Андрiй - яскрава картинка, що її вона прикнопила до себе. Я бачив, вона всюди в їхнiй хатi кнопить малюнки Андрiя та Назара. Вона - непорушна стiна, а вони - яскравi малюнки. Малюнки треба надiйно крiпити до стiни, i все буде добре, от така проста формула. Якби я мiг жити та зважуватися на вибiр так просто. «А ти втомився?», - мовби без пiдтексту цiкавиться Алекс. Звiсна рiч, що я втомився - цiлу нiч невiдомо кому на поховання вибирати квiти, до того ж так i не вибрати. «Може, це й на краще, що не вибрав…», - мiстично каже Яна. Вона дуже добра людина. Без лапок. Дуже добра.

Менi здається, що вже час iти додому. Я всiм кажу, що менi час

iти. Господарi кажуть, що «ще рано, ти куди, що тобi робити вдома».

Алекс мовчить, було б дивно, коли б вiн кинувся просити мене залишитися

«бодай на хвильку». Андрiй каже, що подзвонить або зайде днями.

Женя препарує ставридку непохитною рукою дитячого хiрурга.

Назар кладе в мою долоню кружальце з чорного хлiба. «Подарунок, - шепоче. - Вiн не розлипнеться, не бiйся, я його добряче наслинив. Покладеш собi в шафу». «Дякую, любий», - цiлую його у свiтлу макiвку. Виходжу в коридор. Узуваюся, натягаю куртку. «А як там Ланс? А що там Мiла?» Не второпаю, хто з них про що спитав. Наразi, це й неважливо. Обличчя в усiх направду зацiкавленi в моїй вiдповiдi. Мої улюбленi лицемiри. «Вiдкрили новий аптечний рундучок, спарувалися з елiтною сукою з Пiтера», - слухняно вiдповiдаю я. Гадаю, що вони зможуть дiбрати, де чия новина. Довiдка: Ланс - собака батька, повне iм'я - Ланселот, а Мiла - це моя та Андрiєва мати, вона ж - улюблена свекруха Женi, вона ж - бабуся Назара. Повне iм'я - Мiлена.

У самотностi багато переваг. Це - правда, я не вигадую й не кокетую, в самотнiсть можна закохатися (кожен iз нас закохувався ще й не в таке) i не мислити собi життя без неї. Прецiнь, як у будь-якого явища, i в самотностi є неприємнi моменти. Зокрема, це стосується запитань. Людину, що не є самотньою, запитують про дружину (чоловiка), коханку (коханця), дитину. Це теж не надихає. А от самотнiй людинi дiстаються абиякi запитання. Її добивають. Треба спитати тебе щось схоже на iнтимне наприкiнцi твого вiзиту, от вони й питають, турботливi друзi, спiвчутливi близькi, обiзнанi родичi. Спочатку вони в лихоманцi думають, про що (кого) тебе запитати, як же ж-бо iнакше - неввiчливо i не по-дружньому. Саме так вони вважають. Запитавши, вони i не чують твоєї вiдповiдi, позаяк знати про здоров'я та справи твоєї мами, троюрiдного онука, вередливої сусiдки, улюбленого пацюка нiкому не треба. Ти, як отой мураха, побудував свого мурашника, палац самотностi, i гадаєш, що захищений. Тобi так подобається жити в ньому, аж вони туди - паличкою, паличкою. «Ми не залишимо тебе одного вмирати, - це їхнє гасло. - Кепсько помирати одному. Ми будемо поруч, коли ти вiдходитимеш у засвiти». I по твоїх голих нервах - паличкою, паличкою.

У дитинствi було просто - схрестив перед собою руки i сказав: «Я в будиночку». I тебе нiхто не чiпатиме, тебе не чiпатиме навiть твiй найзатятiший ворог. Бо ти - в будиночку. Ти встиг туди вскочити, зачинити дверi. Дiти поважають правила своїх iгор, що їх самi ж i запроваджують, треба лише виконувати простi умови, примiром, уникати слова «цур», бо всiм вiдомо, що «цур ловить кур», тому «Цур, я в будиночку» - не приймається. Дорослi постiйно усталюють i порушують правила, так вони розважаються, вони не вiд того, щоб ускладнювати життя собi та iншим. I все ж, коли вони щось намагаються спростити, то переважно виходить якась непристойнiсть. Одне слово, самим «цуром» тут не обiйдеться. За дверима я чую, як вони гомонять, наче бджоли. Прорiзається голос Женi: «Що, знову запитували в нього про якесь дебiльство? Про Мiлу i я вам можу розповiсти. А хто такий Ланс? Чех?» Люба Женечко, янголе мiй.

Я пiдходжу до свого будинку. «Лесе, ти знаєш, як українською буде «дворнiк»? - озивається до мене наш двiрник дядько Остап. Вiн курить цигарку, сидячи на сходах. Вусатий, типовий гоголiвський персонаж. «Двiрник», - кажу я, адже пишаюся своєю впевненiстю, що добре знаю мову. «Якби ж то, - Остап посмiхається. - Смiттярик. Нова бiлоснiжна iдея нашого ЖЕКу». «Iдiотство», - вичавлюють мої губи. «Отож», - пристають на це очi Остапа, а може, вiн сам каже: «Отож».

Це його улюблене слово для будь яких ситуацiй. Презервативи, що виснуть на деревi - отож, папiрцi, накиданi пiд балконами - отож, похорон одного старого з першого поверху - так само отож.

Нiч харчується нашим дiалогом, смажить нашi слова на сковорiдцi Мiсяцевi, потiм буде ними ласувати. Я чемно кажу ночi: «Смачного». Нiч муркоче березневим котом. Нi, це не нiч, це i є дворовий кiт Мартин, капловухий, чорний, злодiйкуватий. Кiт Мартин кидає на нас свiй хижий погляд, аж швидко розумiє, що власнi яйця набагато цiкавiшi за нас. Я показую йому язика, свiдомий того, що менi не свiтить сьогоднi заснути, чи правда, що власнi яйця цiкавiшi за людей? Зима, котрої давно вже не iснує календарно, заскакує мене