Кавовий присмак кориці. - Лариса Денисенко

та кусає за вухо. Зимно. «Ти де, Алiсо-о-о-о-о?» «Со-со?», - перепитує в мене моє власне вiдлуння, в мого вiдлуння акцент

японця, котрий приїхав навчатися української мови.

XI

Я надибала його в Iнтернетi, коли менi конче був потрiбен вiдпочинок

вiд реального збоченця П'єра, я шукала вiртуальних покручiв, легкого

партнера, нетупого, приємного, розкутого, бажано трохи старшого

вiд мене. Я надибала його в якомусь нездарному чатi. Вiн не вiрив,

що тут може з'явитися щось розумне (вiн мандрував Iнтернетом понад

п'ять рокiв, а це - неабиякий досвiд), я й не сподiвалася на

щось розумне. Розумного менi цiлком вистачало. Я сама була втiленням

розуму. В чатах я розслаблялася, з одним хлопцем ми розiгрували

знайомство та секс у лiфтi, з iншим - гралися в бiльярд. Йому

було цiкаво, чи є на менi трусики, чи вдягла я коротку спiдницю

i чи сподобається менi, якщо вiн спочатку розминатиметься зi мною

києм, а вже небавом укотить кулю. Пам'ятаю, як прискiпливо

ми з ним доходили, як зробити кия товстiшим, чим його обмотати. Нормальнi

доходжалi збоченцi, деннi раби офiсiв та корпорацiй.

Вiн був iнтелiгентним чоловiком, занадто довго не наважувався на контакт, але чимось мене зацiкавив. Вiдай, знанням. Я завжди прибрiхувала, мовляв, щось знаю, а вiн насправдi багато чого знав. Вiдверто кажучи, я закидала його листами, намагалася бути забавною, i вiн клюнув, усi вони клювали. Майже всi. Ясна рiч, що вiн не кликав мене до себе, в Москву, тiльки цього йому й бракувало. Його влаштовувало, що я перебуваю у Францiї, про свої мандри пересування я йому не розповiдала. На мене вiн не чекав, на вiдмiну вiд лiричного героя спiвака Сашка Пономарьова, що волає, як молодий олень: «Вiн чекає на неї-i-i-i-i, вiн чекає на неї-i-i-i-i, вiн, я-а-а-ак завжди, чекає на неї-i-i-i». До речi, трутень якийсь, а працюватиме хто?

У нього були дружина (у таких завжди бувають дружини), перспективний бiзнес, принципи i донька. За таких передумов для таких, як я, немає мiсця, звiсно, якщо чоловiк не хоче наразитися на великi прикрощi. Йому вони були не потрiбнi. Вiн був обережний, вiн майже нiчого не втратив, коли грянула росiйська серпнева фiнансова криза. Я ж була типовим форс-мажором. Проте нема ради, коли вiзу до Росiйської Федерацiї вiдкривати не потрiбно (у моєму становищi це суттєво важило), а рейс Прага-Москва був прямий, прямiшого не бува.

«Як це ти прилiтаєш? Коли? Сьогоднi? А чому з Праги?» «Забагато запитань, як на бiзнесмена. Не хочеш - не зустрiчай, слухай, я не можу довго говорити, в мене закiнчується картка». «Як я тебе впiзнаю?» «Я буду в бiлому, нiби медична сестра». «Iз хрестом?» «Аякже, хрест обов'язково буде, пiд одягом, ти його вiдразу намацаєш». «Боже мiй, яке неможливе кокетування». Вiн уважав це «неможливим кокетуванням», уявляю собi. Для мене це нормальна, навiть спокiйна, розмова, а для нього - неможливе кокетування. Боже, як отак вийшло, що стараннями досить нудних Адама та Єви з'явилося стiльки рiзних людей? Ми буваємо не схожими на власних батькiв, для когось це горе, для когось - щастя. Добре, що ми не схожi одне на одного.

Авжеж, вiн був «хохлом», Максим Енко (частину прiзвища ми

опустимо), в Москвi годi здибати «чистого росiянина», «хохли» всюди. Це - моя мафiя. Вiн мав звичайну iсторiю, типову для 80-х та 90-х. Провiнцiал приїздить до Москви, вiн розумний та нерозбещений, звик довiряти лише собi, в нього немає нiяких зв'язкiв, у далекому Свiтлорiчинську (скiльки таких мiстечок - численнi свiтловодськи, свiтлогорськи, свiтлоозерськи й таке iнше, а скiльки в них народжується перспективних росiйських бiзнесменiв, Матiр Божа…) залишається самотня мама. Вiн вступає до столичного вишу, вiн - хороший та порядний хлопчик, не полює на московських дiвчат iз так само московською пропискою. Це груба робота. Вiн вибирає сибiрячку. Секретарi ЦК, вони i в Сибiру - секретарi ЦК. Дарма що йому 19, їй трохи бiльше. Вона старша за нього рокiв на 4, це - незле, виходячи з того, що вiн не мав жiнок, лiпше потрапити в обiйми досвiдченої партнерки. Вона не дуже вродлива, i це так само незле, в неї був невеликий вибiр, але деякий досвiд був. Такi, як вона, не звикли розкидатися прихильниками. А вiн має вигляд розумного, симпатичного i… так, ви маєте рацiю, дуже перспективного.

Вони роблять ставки. Ставки зроблено, панове. Як часто ми радiємо

з виграшу, як часто забуваємо, що при виграшi завжди залишається

казино, так було, є i буде завжди, в нашому випадку у виграшi -

Доля (Бог, Карма, кому - що). Вони не програли, кожен отримав своє. Вiн - надiйний бiзнес, непорушну репутацiю, улюблену доньку. Вона - чоловiка-бiзнесмена, котрий вiдчуває певну залежнiсть вiд неї та вдячнiсть, чудову кар'єру. Вона - фахiвець з питань кредиту, жiноче щастя її не зраджувало. Їхнiй будинок чудово облаштовано, в кожного - автомобiль не з найдорожчих, але знаних i шанованих європейських марок (вiн не любить висовуватися, але може вразити iншим, як от - вином, що коштує трiшки менше вiд стандартного «Пежо»), дитина вчиться в найкращiй школi, кiлька вiдпусток на рiк, звiсно ж, за кордоном. Налаштоване життя, нiчого не поскрипує. Усе вчасно заливають якiсною оливою.

Авжеж, йому буває нудно. Його бiзнес не потребує його iдей, бiзнес став таким самим дорослим та досконалим, як i вiн. I трохи нудним. Нудьга його втомлює. Вiн опiкується донькою, мамою, колишнiми однокласниками, влаштовує вечiрки для спiвробiтникiв. Вiн намагається здолати нудьгування, через це вчиться на сомельє, читає книжки, опановує, як бути справжнiм гурманом, мандрує, зокрема - Iнтернетом, його цiкавлять люди, що не схожi на нього. Так вiн звертає увагу на мене. Ось чому зараз я лечу до Москви.

Вiн швидко впiзнає мене, дарує червонi троянди (я ненавиджу червонi троянди, але вiн цього не може знати). Вiдома танцiвниця, балерина Анна Павлова все своє життя боялася червоних троянд, i знаєте, чим вiддячили їй прихильники її таланту? Вони поставили спецiальний номер, таке собi друге життя її номера: «Лебiдь, що вмирає», свiтло з прожекторiв ходить сценою, наче висвiтлює тiнь великої танцюристки, а коли музика припиняє звучати, свiтло зупиняється на червонiй трояндi, що лежить на запиленiй сценi. Червона троянда символiзує мертву Анну Павлову, вони раз по раз крають її серце, але кого це хвилює, аби було ефектно та подобалося глядачам.

У машинi вiн протягує менi пакунок iз бананами, йогуртом та срiбною десертною ложкою. «Що це?», - питаю я, хоча розумiю, так вiн виказує свою стурбованiсть моєю виразкою. «Я знаю, що в лiтаках не приносять путньої їжi для хворих на виразку». Надзвичайно уважний. Смаглявий, симпатичний, худий. Здається старшим за свої «дещо за 30». Бiзнес молодить жiнок, але погано впливає на чоловiкiв. Щодо цього хтось провадив дослiдження? Напевне, що так, така тема не могла залишитися поза увагою дослiдникiв. Вiн прямує до готелю, робить гучнiше приймач, грає пiсня гурту «Високосный год», вона про таємних коханцiв. «Ти чула цю рiч?», - запитує вiн. Я її не чула. Тодi вiн зупиняється, щоб ми прослухали цю пiсню вiд початку до кiнця. Якщо це натяк, то дуже прозорий, менi здається, що такi штрихи не в його стилi. Життя покаже, що я не помилилася. А тодi я просто сказала, що менi сподобалася пiсня. До речi, цього разу я не збрехала. «Наша с ней основная задача - не застуканными быть на месте, явки, пароли, чужие дачи, и дома надо быть в 10, она прячет улыбку и слезы, она редко мне смотрит в глаза, мы спешим по разным дорогам на один вокзал».