Мертва зона - Кінг Стівен

У Вашингтоні Річарда Ніксона помалу заганяли в глухий кут, обплутавши клубками магнітофонної стрічки із записами таємних розмов. Тим часом у штаті Джорджія один дрібний фермер, колишній офіцер флоту, а нині губернатор, на ім’я Джеймс Ерл Картер, у тісному колі друзів і прибічників уже почав обговорювати можливості зайняти пост, що його незабаром мав звільнити містер Ніксон.

А в 619-й палаті Східного медичного центру штату Мен і далі спав непробудним сном Джонні Сміт. Його тіло вже починало набирати положення утробного плоду.

Доктор Строунс, той, що розмовляв з Гербом, Вірою і Сейрою в лікарняній кімнаті нарад наступного дня після катастрофи, в кінці 1973 року помер від тяжких опіків. Його будинок загорівся на другий день Різдва. Бангорська пожежна охорона визначила, що причиною пожежі стало недбале розміщення ялинкових прикрас. Тепер за станом Джонні стежили два нові лікарі, Вейзак і Браун.

За чотири дні перед тим, як Ніксон пішов у відставку, Герб Сміт провалився в підвал будинку, що його споруджував у Греї, впав на тачку й зламав собі ногу. Кістка довго зросталась, але так і не зрослася як слід. Тепер Герб накульгував і в сльотаві дні мусив ходити з ціпком. Віра молилася за нього й наполягла, щоб він на ніч обгортав хвору ногу полотнинкою, яку особисто поблагословив велебний Фредді Колтсмор із Бессемера, штат Алабама. Коштувала та Колтсморова благословенна ганчірка, як називав її Герб, тридцять п’ять доларів. Та ніякої користі від неї він не відчував.

У середині жовтня, невдовзі після того, як Джералд Форд амністував відставного президента, Віра пройнялася впевненістю, що знов наближається кінець світу. Про її наміри Герб дізнався мало не в останню хвилину. Вона вже підготувала розпорядження переказати всі ті невеликі кошти, які вони надбали після нещастя із Джонні, Американському товариству Судного дня, подала папери на продаж будинку й домовилася з «Безкорисливою допомогою», що звідти протягом двох днів пришлють машину й вивезуть усі меблі. Усе це з’ясувалося випадково, коли Гербові подзвонили з агентства купівлі та продажу нерухомого майна й запитали, чи вільно можливому покупцеві приїхати в другій половині дня оглянути будинок.

І оце тоді Гербові вперше по-справжньому урвався терпець.

— Та що ти собі, в бога, думаєш?! — гримнув він, витягши з дружини й решту тієї неймовірної історії.

Вони були у вітальні. Герб щойно подзвонив у «Безкорисливу допомогу» й сказав, що ніякої машини не треба. Надворі сіявся монотонний сірий дощ.

— Не зловживай ім’ям Господнім, Герберте. Не…

— Цить! Цить! Обридло вже слухати твою маячню про того Господа.

Вірі аж дух забило з переляку.

А Герб рвучко пошкандибав до неї, грізно стукаючи ціпком по підлозі. Вона відсахнулась у кріслі й звела на нього отой свій страдницький погляд, і Герба, хай бог йому простить, охопило нестримне бажання добряче молоснути її ціпком по голові.

— Ти ще не настільки здуріла, аби не тямити, що робиш, — сказав він. — Це тебе не виправдовує. Ти капостила за моєю спиною, Віро. Ти…

— Я не капостила! Це неправда. Я нічого такого…

— Капостила! — гримнув він. — То слухай, що я скажу, Віро. Отут тобі й межа. Молися собі скільки завгодно. Молитись нікому не заборонено. Пиши які хочеш листи — зрештою, марка коштує всього тринадцять центів. Коли вже тобі такі любі нікчемні брехні всіх отих божих трясунів, коли ти хочеш погрузнути в облуді й лицемірстві — погрузай. Але мене в це не вплутуй. Так собі й затям. Ти зрозуміла?

— Отче-наш-що-є-на-небі-хай-святиться-ім’я-твоє…

— Ти зрозуміла?

— Ти думаєш, що я божевільна! — закричала Віра, і обличчя її спотворила моторошна гримаса. Вона хрипко, здавлено заридала, оплакуючи свою цілковиту поразку й крах усіх надій.

— Ні, — відказав Герб, уже трохи спокійніше. — Ще ні. Але, мабуть, час уже нам, Віро, поговорити відверто й подивитися правді в лице. Я певен, ти таки збожеволієш, якщо не вилізеш із цього болота й не зважатимеш на реальні речі.

— Ось ти побачиш, — промовила вона крізь сльози. — Ти ще побачиш. Господь бог знає правду, але вичікує.

— Хай собі вичікує, але наших меблів він не дочекається, — похмуро кинув Герб. — І будьмо щодо цього однодушні.

— Надходить Судний день! — проголосила Віра. — Вже близько Апокаліпсис!

— Он як? Додай до цього п’ятнадцять центів — і купиш собі чашку кави, Віро.

За вікном суцільною запоною сіявся дощ. Того року Гербові сповнилося п’ятдесят два, Вірі — п’ятдесят один, а Сейрі Хезлітт — двадцять сім.

Джонні лежав у коматозному сні вже чотири роки.

Дитина народилася в ніч на Всіх святих. Перейми тривали дев’ять годин. Час від часу Сейрі давали подихати наркозом, і тоді були моменти, коли їй уявлялося, ніби вона в одній лікарні із Джонні, і вона раз у раз голосно кликала його на ім’я. Потім вона ледь пригадувала це і, певна річ, нічого не сказала Уолтові. А може, то їй просто наснилося, думала вона.

У неї народився хлопчик. Його назвали Денніс Едвард Хезлітт. Через три дні Сейру з немовлям виписали додому, і після Дня подяки вона повернулася до вчителювання. На той час Уолт підшукав собі нібито непогане місце в одній з бангорських адвокатських контор, і вони вирішили: якщо все піде добре, Сейра покине працювати в школі у червні 1975 року. Та сама вона була не дуже певна, чи їй справді хочеться цього. Вона полюбила свою роботу.

Першого дня 1975 року двоє хлоп’ят з Отісфілда, штат Мен, Чарлі Нортон і Норм Лоусон, гралися в сніжки на задньому дворі Нортонів. Чарлі було вісім років, Нормові — дев’ять. День видався хмарний і мрячний.

Відчуваючи, що їхній бій доходить кінця, — було вже майже час іти обідати, — Норм учинив напад на Чарлі й відкрив біглий вогонь. Пригинаючись і сміючись, Чарлі спершу задкував, а тоді повернув і пустився навтіки. Він перескочив через низьку кам’яну огорожу, що відділяла садибу Нортонів від лісу, й побіг униз стежкою до Стріммерового потічка. Норм ще встиг добряче заліпити йому по каптуру куртки.

Потім Чарлі зник з очей.

Норм перескочив через огорожу й став, видивляючись на засніжений ліс і слухаючи, як з беріз, сосен і ялин капотить тала вода.

— Вернися, курчатко! — гукнув Норм і заквоктав півнем.

Та Чарлі на це не клюнув. Його ніде й знаку не було; а втім, стежка збігала до струмка доволі круто, і він міг там ховатися. Норм знову заквоктав і нерішуче переступив з ноги на ногу. То був ліс Чарлі, його територія, а не Нормова. Норм любив добрий сніжковий бій, коли сам мав у ньому перевагу, але спускатися туди, де напевне чатував у засідці Чарлі з кількома твердими лискучими сніжками напоготові, йому аж ніяк не хотілося.

Проте він усе-таки пройшов з десяток кроків стежкою, як раптом знизу долинув пронизливий, відчайдушний крик.

Норм Лоусон ураз похолов, наче сніг під підошвами його зелених гумових чобітків. Дві сніжки, які він наготував проти Чарлі, випали в нього з рук і хляпнули на стежку. А знизу знов долинув крик, такий тонкий, що його було ледь чути.

«Ох ти ж чорт, він упав у струмок!» — подумав Норм, і його заціпеніння мов рукою зняло. Він побіг стежкою вниз, ковзаючись, послизаючись і раз навіть гепнувшись на озаддя. У вухах відлунювало калатання серця. Краєм свідомості він уявляв собі, як виловлює Чарлі із струмка в останню мить, коли той ось-ось уже зникне під водою, і як про його геройський вчинок напишуть у газеті.

За чверть дороги донизу стежка повертала під гострим кутом, і, діставшись до рогу, Норм побачив, що Чарлі Нортон усе-таки не впав у Стріммерів потічок. Він стояв у тому місці, де стежка виходила на рівний берег, і невідривно дивився на щось у підталому снігу. Каптур збився у нього з голови, і обличчя його було майже таке ж біле, як і сніг. Поки Норм підходив, з грудей Чарлі знову вихопився отой моторошний задишливий крик.

— Що там? — спитав Норм, підходячи ближче. — Чарлі, що з тобою?