Після дощу - К’яра Меццалама
Шрифт:
Интервал:
Закладка:
**
Коли Гектор закінчив обробляти рану, юнак відпустив песика, але той так і залишився лежати, важко й часто дихаючи, однак поволі його дихання почало заспокоюватися. Гектор підвівся з колін і подякував юнакові.
— Чаю? — запропонував той.
— Так, дякую. Однак можна мені спершу зателефонувати?
Юнак вийняв із кишені старенький мобільний. Джованні тим часом наблизився до Пандори. Він побоювався доторкнутися до неї, але присів поряд. Собачка лизнула йому руку.
А Сюзанна тим часом не рушила з місця. Юнак сам перший підійшов до неї, запитав, як її ім’я, чи вона вже відігрілася трішки, а тоді, не чекаючи на відповідь, потиснув їй руку:
— Мене звати Ове, — і зник на кухні.
Сюзанна зашарілася ще більше. Через кілька хвилин хлопець повернувся з пластмасовою квітчастою тацею з чотирма надщербленими чашками, в яких парував окріп.
— Вибач, у мене немає чаю, та й кави теж нема, я збирався закупити продукти сьогодні вранці, однак... — він стенув плечима, — бачиш, яка біда, яка страшна злива.
Вони з Гектором сіли за стіл. Ове розповів трішки італійською, трішки англійською, що він приїхав з Норвегії. Перебрався сюди кілька місяців тому, купив за безцінь оце старе помешкання разом із земельною ділянкою з наміром стати землеробом.
— Тут земля коштує мало, а ще тут стільки сонця! — він розсміявся. — Сонце протягом багатьох місяців року, аж забагато! Цього літа було дуже спекотно; спершу мені подобалося, однак згодом було вже занадто. А тепер дощ, хтозна як воно для землі, вся оця вода. Спершу земля тверда, як камінь, неможливо щось посадити чи посіяти. Я — інженер-програміст, — він перейшов на англійську, — приїхав сюди випадково два літа тому і працював у агротуристичному комплексі в обмін на житло та їжу. Мені так сподобалося, я навіть трохи вивчив італійську... зовсім трохи. — Він знову стенув плечима. — Коли я повернувся до Норвегії, усе навкруги здавалося мені таким сірим, таким сумним, позбавленим смаку. І я почав читати підручники з обробки землі.
— Подумати тільки! А я все життя мріяв порибалити у Норвегії! Ось уже кілька років збираюся, та ніяк не зберуся! Мені так кортить податися на Лофотенські острови[10], зійти на риболовецьке судно! — промовив Гектор.
— Зáпросто! Поїдемо разом! У мене є друг, він мешкає у Тронгеймі[11]. Звідти можна легко сісти на риболовецьке судно.
— Було б чудово!
— Татку, ти вже стільки років про це говориш! Коли ти нарешті наважишся?! Як зберешся, я теж поїду з тобою! — сказав Джованні.
— Тобі подобається рибалити? — запитав у нього Ове.
— Зовсім ні, а от таткові — дуже. Мені риби до вподоби, коли плавають у морі, а не тоді, коли їх виловлюють.
— Я завжди мріяв поїхати сам, хоча можу й передумати. Навіть щодо риболовлі! — заявив Гектор.
— Я б усе одно змусив тебе випустити в море всіх риб! — вигукнув Джованні. — Адже я дуже люблю море й природу.
— Тоді в Норвегії тобі буде добре, — сказав Ове. — У нас там природа така... неймовірна. А мені хотілося нових вражень. Поки що я за нею не сумую. Тут стільки всього нового!
— Скільки тобі років? — запитав Гектор.
— Двадцять п’ять.
**
Двадцять п’ять — а вже стільки прожитих життів. А от Гектор почувався в’язнем свого власного. Йому подумалось: а його діти, чи відчуватимуть вони більше свободи і, попри економічні труднощі, чи не житимуть краще? Йтимуть по життю без важкого багажу на плечах, змушені полишити зону комфорту, отой добробут, що все більше нагадує пастку і зовсім скоро все одно вичерпається? Життя, сповнене мрій, які ніколи не здійсняться, — гіршого майбутнього для Сюзанни й Джованні він навіть уявити не міг. Можливо, краще вже в Норвегії, з її безкрайніми засніженими просторами, холодом, тишею, самотністю. Однак, можливо, цей пейзаж існував тільки в його голові, був його мрією про порятунок, обманом. Він чув, як тарабанить дощ, як шумить вітер, однак у тому будинку почувався безпечніше, ніж у більшості звичних йому місць.
Час від часу позирав на доньку.
— Ходи сюди, сядь із нами, послухай розповідь Ове, — сказав їй насмішкувато, — і годі гризти нігті.
Сюзанна підійшла, обпаливши його поглядом, і сіла на краєчок стільця.
— Хочеш іще окропу? — запитав її Ове з широкою усмішкою. — Нехай і не дуже смачно, зате гаряче. Ти говориш англійською?
Сюзанна кивнула. Ове розповів їй про те, як познайомився з жінкою, що була власницею агротуристичного комплексу.
— Вона врятувала мені життя. Я наївся грибів, яких назбирав у лісі, а вони виявилися отруйними. Мені стало погано; на щастя, я якимось дивом доплівся до дороги. Напевно, вигляд у мене був іще той, адже вже найперша машина, що проїжджала повз мене, зупинилася, водій запитав, як я почуваюсь. Я відповів, що не дуже, що мені здається, ніби я помираю, і тоді він відвіз мене до цієї лікарки в найближчому селі. Вона промила мені шлунок. Найнеприємніша процедура в моєму житті. Однак жінка була така привітна. Іноземка, як і я, — тут усі всіх знають, — і наділена такою внутрішньою енергією, такою харизмою! Після того, як вона врятувала мені життя, вона поцікавилася, чи мені є де жити. Я поселився у неї і прожив там два місяці. Вона дала мені почитати книжку про їстівні гриби, а потім — іще одну, про екологічне господарювання на селі, розповіла про свої численні задуми, про альтернативні методи агрономії, про особливий спосіб життя та спілкування; вона хотіла відкрити пологовий будинок разом із подругою-акушеркою. Я допомагав їй поратися на городі, робити закрутки на зиму, куховарити для інших гостей. Так, ніби вона змусила мене надягти якісь особливі окуляри, через які я зміг поглянути на світ інакше, — торохтів захоплено Ове, — таким чином я з палкого поборника хайтеку, який приїхав до Італії засмагати
