Борислав смiється - Іван Франко

– А що ж вашої панi нема, дорогий сусiдо? – вказав Леон, усмiхаючись.

– Даруйте, – вiдповiв Герман, – вона, певно, щось нездорова.

– Ах, дуже менi жаль! А я надiявся…

– Але що, – вiдказав задобрюючи Герман, – хiба ж то вона така велика особа! Обiйдеся про ню!

– Нi, коханий сусiдої Прошу так не казати, що невелика особа… Як же так?.. От моя Фаннi, бiдна дитина, – як вона була б щасливою, якби мала таку матiр!..

Неправда тих слiв аж била з лиця i очей Леоновi, але уста, послушнi наказовi волi, говорили, а розум силяв їх докупи, як того вимагав iнтерес.

Але ось вiд Лану, де на сходi видно було височезну побiлену божницю, почувся великий крик i гамiр. Всi гостi i робiтники звернули очi в той бiк. По хвилi показалася на улицi мов чорна гоготяча хмара, – се був кагал жидiвський з рабином всерединi, котрий мав звершити обряд посвячення пiдвалин нового дому.

Швидко цiлий плац був залитий жидами, котрi, своїм звичаєм, говорили всумiш, голосно i борзо, снували, мов мурашки в розваленiй купинi, оглядали все i немов таксували все очима, а вiдтак зiтхали та похитували головами, немовби разом i дивувалися багатству Леона, i жалували, що багатство тото в його, а не в їх руках. Немногi панки-християни, що теж були в тiй купi, нараз помовкли i повiдсувалися набiк, чуючися не в своїй тарiлцi. Околичний дiдич хмурився i закусував губи зо злостi, видячись в тiм жидiвськiм натовпi, котрий анi крихiтки не зважав на нього. Вiн, певно, в душi кляв сердечно свого «щирого приятеля Леона», але прецiнь не втiк, а достояв до кiнця обряду, по котрiм мала наступити перекуска.

Загальний гамiр на плацу не тiльки не вгавав, але ще й побiльшився. Щиголь, перепуджений наглим напливом того чорного, крикливого люду, почав перхати по клiтцi та битися о дротики. Рабина, старого сивого жида з довгою бородою, вели два школьники попiд руки i привели аж iд самiй пiдвалинi. Стиск зробився довкола такий, немовби кождий жид хотiв бути ту ж коло самого рабина, незважаючи, що там нема мiсця на тiлько люду. Серед тиску i крику товпи не чути було й того, що читав рабин над пiдвалиною. А тiльки коли школьники час вiд часу в вiдповiдь на його молитву викрикували «умайн», себто «амiнь», тодi й уся проча товпа повторяла за ними «умайн».

Вдарила дванадцята година. На дзвiницi коло костела, тут же, насупротив нової будови, загудiв величезний дзвiн, звiщаючи полуднє. За ним зателенькали й усi другi дзвони на дрогобицьких церквах. Бачилось, що цiлий воздух над Дрогобичем застогнав якимись плачливими голосами, серед котрих ще плачливiше i сумнiше роздавалося те безладне рiзноголосе «умайн». Робiтники, почувши дзвони, познiмали шапки i почали хреститися, а один школьник, пiдiйшовши до Леона i вклонившися йому, почав шептати:

– Най бог благословить вас i зачате вами дiло. Ми вже скiнчили. – А вiдтак, похиляючися ще ближче до Леона, сказав тихiше: – Видите, пан бiг добрий пiслав вам знак, що все пiде вам щасливо, що тiлько загадаете.

– Добрий знак? А то який? – спитав Леон.

– А не чуєте, що християнськi дЬвони самi добровiльно роблять вам службу i кличуть па вас благословенство християнського бога? То значить, що християни все будуть вам добровiльно служити. Будуть помагати вам осягнути то, що собi загадаєте. Тi дзвони – то добрий знак для вас!..

Коли б Леон учув був таку бесiду при других, вiн би, певно, був насмiявся з неї. Вiн рад був удавати про око вiльнодумного чоловiка, але в глибинi серця, так як усi малорозвитi i самолюбнi люди, був забобонний. Тож i тепер, знаючи, що нiхто не чув школьникової бесiди, вiн приймав дуже радо добру ворожбу i вiткнув десятку в надставлений школьникiв кулак.

– Се для вас i для школи, – шепнув Леон, – а за добрий знак богу дякувати!

Школьник, урадуваний, став знов на своє мiсце коло рабина i сейчас же почав перешiптуватися з другим школьником, котрий, очевидно, питав його, кiлько дав Леон.

А тим часом пан будовничий прийнявся вже до свого дiла i почав комендерувати робiтниками.

– Ану, до дрюкiв! – кричав. – Бенедьо, тумане вiсiмнадцятий, де твiй дрюк?..

Гармидер на плацу ще побiльшився. Рабина вiдвели набiк, жиди розступилися, щоб дати мiсце робiтникам, котрi мали зрушити з мiсця величезну пiдвалину i впустити її на приналежне мiсце в викопаний глибокий рiв. Дами цiкаво тислися наперед i сопiли серед натовпу; вони були дуже цiкавi побачити, як то буде сунутися тота величезна каменюка. Тiльки щиголь цвiрiнькав весело в клiтцi, та сонце широким, неприглядним лицем всмiхалося згори, з-посеред темно-синього безхмарного неба.

Всi прикази будовничого сповнено швидко. Пiвперек невеличкої дорiжки, куди треба було просунути камiнь, покладено чотири вали, так само загрубi, як тi, на котрих вiн тепер спочивав. Такi ж самi два вали положено пiвперек ями, в котру треба було камiнь спустити. Робiтники окружили його з дрюками в руках, мов ладились буками всилувати його до руху i зламати його камiнну упертiсть. Деякi жартували i смiялися, називаючи пiдвалину сiрою коровою, котру так багато люда отеє заганяє до стайнi.

– А поступися, маленька! – гейкнув один, поштуркуючи камiнь рукою. Але ось роздалася коменда будовничого, i все утихло. На цiлiм многолюднiм плацу чути було тiльки сапання людей та цвiрк щигля в клiтцi.

– Ану, рушайте! Раз, два, три! – крикнув будовничий. Десять дрюкiв, мов десять величезних пальцiв, пiдхопило камiнь з обох бокiв, i вiн звiльна покотився по валах, важко хрустячи ними о пiдсипаний шутер.

– Гурра! Гей! А скобочи-но го, най ся рушає! – закричали весело робiтники.

– Далi! – кричав серед тих голосiв будовничий. Робiтники знов натужилися. Знов захрустiв шутер, заскрипiли вали пiд тягарем, i камiнь, мов величезна черепаха, повз iзвiльна наперед. На лицях присутнiх гостей виднiлася радiсть, дами всмiхалися, а Леон шептав до котрогось свого «сусiда»:

– I що то! Говорiть, що хочете, все-таки чоловiк – пан природи! Нема такої сили, котрої б вiн не перемiг. Ось скала, тягар, а й тота рушається по його приказу.

– А особливо прошу зауважити, – додав «сусiд», – що за сила в товариствi людей! Злученими силами чуда докопуються! Хiба ж сам-один чоловiк потрафив би щось подiбного?..

– Так, так, злученими силами, се велике слово! – вiдповiв Леон.

– Гурра враз! Ану! – кричали радiсно робiтники. Камiнь уже був над ямою, спочивав на двох поперечних лiгарях, котрi по обох берегах ями своїми кiнцями глибоко вгризлися в землю пiд його вагою. Але тепер дiло було найтруднiше – спустити камiнь вiдповiдно вдолину.

– Ану, хлопцi, живо до дрюкiв! – комендерував будовничий. Робiтники розскочилися в один миг на оба боки рову i пiдсадили п'ять пар пiдойм пiд камiнь.

– Попiд ребра го! Так, щоби му аж серце пiдскакувало, – жартували робiтники.

– А тепер пiдносiть догори! А як скоро лiгарi вiдверженi набiк, то як скажу: «Ну» – всi разом вихапуйте дрюки i враз вiд ями! Розумiєте?

– Розумiємо!

– Але всi враз! Бо хто запiзниться, то бiда буде!

– Ну, ну! – крикнули робiтники i разом налягли на пiдойми, щоби пiдважити камiнь догори. I справдi, вiн звiльна, мов неохiтно, вiддiлився вiд лiгарiв, на котрих лежав, i пiднiсся на кiлька цалiв вгору. Всiх серця мимоволi дрижали. Робiтники, посинiвши вiд натуги, держали камiнь на пiдоймах над ямою, ждучи, заки шнурами витягну гь з-пiд нього лiгарi i заки будовничий не дасть знаку – вихапувати дрюки з-пiд каменя.

– Ну! – гаркнув нарав будовничий серед загальної тишi, i дев ять робiтникiв разом з дрюками пирсло в противнi боки. А десятий? Разом з глухим лоскотом каменя, спадаючого на призначене мiсце, почули загромадженi i глухий, пронiмаючий зойк.

– Що се такого? Що се такого? – загомонiло кругом. Всi почали знов тиснутися, гомонiти та допитуватися, що се такого сталося.

Сталася проста рiч. Дев'ять робiтникiв вихопило одночасно свої пiдойми з-пiд каменя, а десятий, помiчник мулярський, Бенедьо Синиця, не встиг сього на час зробити. Одна хвилинка запiзно, але та хвилинка могла його згубити. Камiнь усiм своїм тягарем шарпнув йому пiдойму i вирвав з рук. Пiдойма заїхала Бенедя пiвиерек – щастя, що не по головi, а тiльки в бш. Бенедьо лиш раз зойкнув i впав, мов неживий, на землю.

Густим клубом пирснув догори пiсок, де впала розмахнена пiдойма. Робiтники в смертельнiй тривозi кинулися до Бенедя.

– Що то таке? Що таке? – гомонiли гостi. – Що сталося?

– Пiдойма забила чоловiка.

– Забила? Йой, боже! – далося чути мiж дамами.

– Нi, не забила, живий! – роздалось з-мiж робiтникiв.

– Живий! А! – вiдсапнув Леон, котрого крик Бенедя вхопив був, мов клiщами, за серце.

– А дуже скалiчений?

– Нi, не дуже! – се був голос будовничого, котрий також при тiм случаї несподiвано почув, як пiд ним нi з сього нi з того дилькотiли колiна.

Товпа гомонiла i тиснулася довкола скалiченого. Дами охали та пищали, кривлячи уста та виставляючи напоказ, якi-то вони чулi та м'якого серця. Леоновi все ще щось невиразно шумiло в головi, i думки не могли зiбратися докупи. Навiть щиголь у своїй клiтцi цiпотiв жалiбно та перхав по кутах, неначе не мiг дивитися на людську муку. А Бенедьо все ще лежав на однiм мiсцi, посинiлий, як боз, зомлiлий, зi зцiпленими зубами. Пiдойма зачепила його острим суком о бiк, продерла опинку i сорочку i фалатнула в клубi дiру, з котрої пустилась кров. Але пiдойма засягнула i трохи вище, по голодницi, i через те iменно позбавила його на хвилю вiддиху.