Приворотне зілля - Брати Капранови

Парторг квапливо висмикнув свою п’ятірню і чомусь витер її об штани.

- Як побили?

- Сильно. Но жить буде.

- На танцях?

Майор упіймав обличчя співрозмовника, як у приціл.

- Откуда ви знаєте?

- Значить, на танцях. - Парторг дружньо підчепив Миколу Пилиповича під лікоть. - У нас, крім як на танцях, бійок не буває. Зате там, точніше тут, - кожен місяць.

Майор, у свою чергу, теж викрутився із парторгової руки, бо так незручно було дивитися співрозмовникові в очі.

- Ви ж вчера дочку свою з танцев зустрічали. Нічого не бачили?

Той знизав плечима.

- Та я не до клубу ходив, а додому. Треба Леську спитати. Вона ж на танцях була.

- Спитайте, - попрохав Микола Пилипович. - Єслі шо, пусть тут же до мене. - Єсть! - Парторг знову придуркувато відсалютував. - Дозвольте іти?

Відпустивши місцеву владу, Микола Пилипович взявся до справи. От вони, кущі, в яких учора відпочивав лейтенант. Від стежки туди вів добре помітний слід. Хтось порядно поламав гілля, поки тягнув хлопцеве тіло крізь зелень. Хоча не виключено, що це сам потерпілий проповз. Він навряд чи був при пам’яті, але професійні рефлекси примушують шукати сховища.

При детальному огляді неподалік знайшовся гудзик, «з м’ясом» вирваний з лейтенантової сорочки. За його розташуванням і напрямком сліду можна було визначити місце подій. Ближче до клубу на землі досвідчене око одразу помітило сліди. Ось тут він упав, ось чиїсь ноги, багато ніг. Певно, гуртом пройшлися по хлопцеві.

Слава Богу, ще ніхто зранку не встиг натоптати. Микола Пилипович роззирнувся навкруги. Якщо вночі на клубі горів ліхтар, то це якраз на межі його світла. Хріново, товариш лейтенант.

Покрутившись біля ґанку деякий час і з’ясувавши, що нічого корисного більше роздивитися не вдасться, майор взявся за пошуки знаряддя злочину, власне, того предмета, за допомогою якого завалили Петра, - зрозуміло, що такого бугая голіруч не візьмеш. Судячи з характеру ушкоджень, це мала б бути дерев’яна палиця. Майор був певен, що її кинули десь поруч, і це припущення блискуче підтвердилося - у кущах метрів за двадцять лежав товстелезний дрючок, явно закинутий сюди зловмисником. Микола Пилипович обережно взяв до рук свою знахідку та замислено гмикнув, побачивши яскраві, немов з підручника, сліди крові та налиплі волосини на товщому кінці. Це, виходить, колега ще непогано відбувся після такої примочки.

Картина потроху вимальовувалась. Петро стояв на межі світла й темряви. Це помилка - стояти на межі світла й темряви, і вона дорого коштувала лейтенантові. З темряви підібрався хтось із дрючком, від дверей клубу лунала музика, тому почути його ходу було неможливо. Рука була явно досвідченою. Шпанюк бив би зверху. А тут мітили горизонтально, трохи вище шиї. Грамотно. Потім лежачого гамселили ногами, це вже по-аматорському. Били прямо тут, біля клубу. Така сцена мало кого здивує на танцях. Ну а тоді затягли в кущі та кинули або лейтенант сам відповз, характер слідів не давав підстав для однозначного висновку. Що сказати? Не буде розслаблятися на завданні. Професіонал ніколи не затримається на межі світла й темряви. У такій ситуації людина не бачить нічого, а сама є прекрасною мішенню.

- Дядечко вчений!

Микола Пилипович обернувся і сховав руку з дрючком за спину. До нього бігцем поспішала Леся, парторгова донька. Дисциплінований батько виконав свою обіцянку і, судячи з занепокоєного дівочого обличчя, встиг повідомити її про все.

- Що з ним?

- Драстуйте. Мене Микола Пилипович звать, - нагадав майор.

- Ага. - Дівчина навіть не знітилася, настільки була стурбована. - Миколо Пилиповичу, його сильно побили?

Майор красномовно витяг з-за спини дрючка. Дівчина витріщила очі.

- Оцим? Жах який!

Безпосередня поведінка дівчини свідчила на користь її непричетності. Але це ще вимагало перевірки.

- От ви мені і розповіж… розповіс… тьфу… розкажи. Ти ж із ним була?

- Я була. - Леся звела брови, вагаючись.

- Ну, розказуй. І дівчина наважилась.

- Ми танцювали. А хлопці його покликали вийти, ну розбиратись.

- Хто ето «ми» танцювали?

- Ну, я з Петром. Іще там дівчата.

- А хто покликав?

Леся знову завагалася.

- Вони не билися. Він повернувся хвилин за п’ять, казав, що все добре.

- Хто покликав?

- Ну Колька Причепа, потім Віталька Бурдейний, Микола, трахторист з хутора… я більше не пам’ятаю.

Дівчина помітно хвилювалася, і майор не давав їй навіть секунди на роздуми.

- Ти говоріш, він вернувся?

- Ну так, хвилин за п’ять.

- А потом?

- Ми знов танцювали. А потім танці закінчилися. Він вийшов, а я залишилася.

- Зачим? - Майор піймав у приціл своїх очей обличчя дівчини, і чи то від цього, чи від чогось іншого дівчина знітилася і замовкла.

- Зачим ти залишилася?

Дівчина почервоніла. Вона безпорадно стояла посеред вулиці, зворушливо притискаючи до грудей якогось невеличкого вузлика, але жодна струна жалю не забриніла у залізобетонній майоровій душі.

- Петро пойшов домой?

- Ні, він обіцяв зачекати мене біля клубу. Я вийшла, а його нема. Думала, він… ну, думала, може, не дочекався.

- Ти нічого не слишала, пока була в клубі?

- Ні. - Дівчина знову густо почервоніла.

- А еті, коториє з Петром розбирались. Вони в клубі осталися чи вийшли?

Леся наморщила лоба.

- Не пам’ятаю.

- Що ти робила в клубі?

- Ми… ми з дівчатами… розмовляли.

- З ким розмовляли?

Дівчина знову замовкла, і майор вирішив змінити тактику.

- Я для чого питаю? Хто ще був в клубі. Може, він хлопців помітив. А може, чужих кого.

- Наталка. Наталка з пошти.

Зізнання важко далося дівчині, і майор відмітив цей факт для себе.

- Добре, можеш буть свободна.

Він розвернувся рвучко, але не врахував, що дівчина не на допиті та й він не у себе в кабінеті. Обвинувальний фінал розмови не вдався, бо Леся обійшла майора збоку і все зіпсувала.

- Він у лікарні?

- Що?

- Ну, Петро. Він у лікарні?

- Та нє. Дома спить.

Обличчя дівчини прояснилося.

- Так він живий?

Тут навіть тренована майорова воля дала тріщину. Він посміхнувся і подивився в наївні очі дівчини майже лагідно.

- Живий, живий. Тільки той… - Він обвів пальцем навколо свого обличчя. - Попортили чуть-чуть.

- Я вас дуже прошу, - Леся простягнула майорові вузлика, якого весь цей час тримала в руці. - Передайте йому, будь ласка, від мене.

- Що це?

Дівчина зашарілася:

- Це я тут… Спекла трошки… - І тицьнула свою передачу прямо до майорових рук.

Микола Пилипович роздивився краєчок апетитного пиріжка, що визирав з вузлика. Бач, молода дівчина, а як за хлопцем упадає. Пече йому. Що то воно - село! Міські вже такими не бувають. Це щоб якась міська сама до плити стала, хай там хоч триста разів кавалер подобається! Все-таки є ще правильні люди.

- Тільки подивіться, хай він обов’язково з’їсть.

Микола Пилипович іронічно скривив губи:

- Ну, я не знаю. Щоби він з’їв… Я не нянька. Я передам, а там как вийде - буде їсть, ілі нєт…

Леся щиро засмутилася. Своєю безпосередністю вона все-таки розбудила в майоровій душі батьківські почуття, і він знову посміхнувся, тільки тепер уже подумки.

- А мені можна попробувать?

- Ой! - схаменулася дівчина. - Пробуйте, звичайно. Зараз. - Вона розсунула краєчки вузлика, пошукала там трохи і видобула на поверхню рум’яного пиріжка. - Оцей. Тільки там більшенький такий, це спеціально для Петра. Більшенький хай він з’їсть.

- Хорошо. - Губи майора самі по собі розпливлися у посмішці. - Більшенький він з’їсть.

- Дякую. - І дівчина швидко зникла за рогом клубу.

Дорогою додому Микола Пилипович обдумував інформацію, що її вдалося зібрати на місці подій. Все було більш-менш зрозумілим, крім відповіді на одне питання - хто? Хто ця досвідчена людина, що одним ударом вирубала Петра? І навіщо вона це зробила? За дівчат? Можливо, хоча навряд. Тоді за що? Це може бути якось пов’язано із завданням, що його виконував лейтенант? Невідомо. Відомо тільки, що тепер починається справжня робота.

Вже від самого паркана було чутно голоси. У літній кухні темпераментно розмовляли.

- А я думала, ти додому пішов, навіть шукати не стала.

Пилипович зазирнув у відчинені двері. За столом з виглядом іменинниці сиділа білява коротко стрижена дівчина. Вона настільки відповідала Петровим описам, що помилитися було неможливо, - поштарка, Наталка, та що має домовитися за зуби.

Як для робочого ранку виглядала вона надто святково. На губах блищала свіжа яскрава помада, очі були агресивно підведені чорним, у вухах іскрилися масивні золоті сережки. Біля плити, схрестивши руки на грудях, стояла Тетяна та іронічно спідлоба поглядала на гостю. А навпроти за столом розташувався сам винуватець подій. Хлопець обрав місце так, щоб співрозмовниці бачили неушкоджену сторону обличчя. Він не любив співчуття і розраховував, що в такому ракурсі ввічлива людина могла б навіть нічого не помітити.