Мертва зона - Кінг Стівен

— Скажіть, будь ласка, — попросила Сейра, — з ним дуже погано? Чи є надія?

Та перш ніж Герб устиг відповісти, озвалася Віра. Голос її прозвучав, як невблаганний присуд долі:

— Надіятись треба на бога, міс.

Сейра помітила, як в очах Герба майнула тривога, і подумала: «Він боїться, що з горя їй одібрало розум. І може, так воно й є».

Довгий день поволі посувався до вечора.

Десь після другої, коли в школі кінчались уроки, почали приїздити учні з класів Джонні, здебільшого в робочих куртках, химерних шапках та геть злинялих джинсах. Сейра бачила дуже мало тих, кого подумки називала юними піжонами, — багатонадійних, націлених на коледжі учнів, яснооких і ясночолих. Ті, що потурбувалися приїхати до лікарні, були майже всі халамидники з довгими патлами.

Декотрі з них підходили до неї і тихо запитували, чи не скаже вона, в якому стані містер Сміт. А вона тільки скрушно хитала головою і відповідала, що сама нічого не знає. Та одна з дівчат, Доун Едвардс, що була безнадійно закохана в Джонні, добачила в Сейриному обличчі розпач та страх і залилася слізьми. Прийшла медсестра й попросила її залишити вітальню.

— Вона зараз заспокоїться, я певна, — сказала Сейра і втішливо обняла дівчину за плечі. — Дайте їй якусь хвилинку чи дві.

— Ні, я не хочу тут зоставатися! — вигукнула Доун і квапливо вибігла з кімнати, перекинувши по дорозі пластикового стільця. А через кілька хвилин Сейра визирнула у вікно й побачила, що дівчина сидить на надвірних сходах лікарні під ясним, але холодним жовтневим сонцем, уткнувшись обличчям у коліна.

Віра Сміт усе читала свою Біблію.

На п’яту годину більшість учнів роз’їхались. Зникла й Доун, хоч Сейра не бачила, як вона поїхала. О сьомій до вітальні зайшов молодий чоловік у білому халаті з косо пришпиленою на вилозі карткою — «Д-р Строунс», — обдивився довкола й рушив до них.

— Містер і місіс Сміти? — запитав він. Герб тяжко зітхнув.

— Так. Це ми.

Віра рвучко згорнула Біблію.

— Пройдіть, будь ласка, зі мною.

Ось воно, подумала Сейра. Перехід до невеликої окремої кімнати, а тоді — вісті. Хоч які вони є. Вона зачекає тут, а коли вони повернуться, Герб Сміт скаже їй усе, що їй потрібно, знати. Він добрий чоловік.

— Ви маєте відомості про мого сина? — запитала Віра тим самим гучним, різким, мало не істеричним голосом.

— Так. — Доктор Строунс поглянув на Сейру. — Ви теж родичка, мадам?

— Ні, — сказала Сейра. — Я подруга.

— Близька подруга, — докинув Герб. Тепла дужа рука взяла її за лікоть, тим часом як друга взяла під руку Віру. Він допоміг обом жінкам підвестися. — Ми підемо всі троє, якщо ви не проти.

— Ні, ні, не проти.

Лікар повів їх повз ліфти й далі коридором до дверей з табличкою: «Кімната нарад». Зайшли туди, і він увімкнув люмінесцентні світильники під стелею. В кімнаті стояв довгий стіл і кільканадцять конторських стільців.

Доктор Строунс причинив двері, запалив сигарету й кинув обгорілого сірника в одну з попільниць, що двома поздовжніми рядами стояли на столі.

— Дуже важко про це говорити… — промовив він ніби сам до себе.

— То краще одразу все сказати, — вихопилась Віра.

— Атож, мабуть, що так.

Хоч Сейрі й не випадало ставити запитання, вона не стрималась.

— Він не вмер? Будь ласка, ну скажіть же, що він не вмер!..

— Він у коматозному стані. — Строунс сів і глибоко затягся сигаретою. — Містер Сміт дістав серйозні травми голови, в нього пошкоджено мозок, якою мірою — важко навіть сказати. Можливо, ви чули коли-небудь такий медичний термін «підкоркова гематома». Так от, у містера Сміта дуже серйозна підкоркова гематома, тобто локалізований крововилив усередині черепа. Потрібна була тривала операція, щоб зменшити внутрішньочерепний тиск і видалити з мозку уламки кісток.

Герб важко опустився на стілець, обличчя його було бліде й приголомшене. Сейрі впали в око його шкарубкі, вкриті рубцями руки, і вона пригадала, як Джонні сказав, що його батько — тесля.

— А все-таки Господь зглянувся на нього, — озвалася Віра. — Я знала, що він не помре. Я благала Господа про цю ласку, і чудо сталося. Слава Господові нашому Всевишньому! І ви всі славте його ім’я!

— Віро… — кволо мовив Герб.

— У коматозному стані… — вголос проказала Сейра.

Вона намагалася втиснути цю звістку в якісь чуттєві рамки, але зрозуміла, що нічого не вийде. Те, що Джонні не вмер, що він витримав серйозну і небезпечну операцію на мозку, мало б відродити в ній надію. Але не відродило. Їй не подобалися слова «коматозний стан». Вони звучали підступно й лиховісно. Хіба «кома» не означає по-латині «смертельний сон»?

— Що його чекає? — спитав Герб.

— Цього поки що не може сказати ніхто, — відповів Строунс.

І почав вертіти в пальцях сигарету, нервово постукуючи нею по краю попільниці.

У Сейри було таке враження, що він відповів Гербові формально, цілком ухилившись від суті запитання.

— До нього, звичайно, застосована необхідна апаратура, що підтримує життя…

— Але ж ви маєте знати, бодай приблизно, які в нього шанси, — сказала Сейра. — Ви маєте знати… — Вона безпорадно махнула руками й важко опустила їх.

— Він може вийти з коми через дві доби. Або через тиждень. Через місяць. А може й ніколи не вийти. І… зовсім не виключена можливість, що він умре. Мушу сказати вам відверто, що це найімовірніше. Його травми… надто тяжкі.

— Господь бог не дасть йому померти, — заявила Віра. — Я знаю.

Герб обхопив обличчя руками і повільно бгав його. Доктор Строунс ніяково поглянув на Віру.

— Я хочу тільки, щоб ви були готові до… до всього.

— А чи не могли б ви сказати, скільки шансів на те, що він виживе? — спитав Герб.

Доктор Строунс повагався, нервово затягся сигаретою,

— Ні, цього я не знаю, — відповів він зрештою.

Вони втрьох почекали ще з годину, а тоді вийшли з лікарні. Надворі було вже темно. На великій автостоянці свистів холодний поривчастий вітер. Довге волосся Сейри маяло позад неї. Згодом, повернувшись додому, вона вичеше з нього жовтий дубовий листочок. По небу, мов самотній нічний вітрильник, плив холодний місяць.

Сейра вклала Гербові в руку папірець, на якому записала свою адресу й номер телефону.

— Подзвоните мені, коли про щось дізнаєтесь? Хоч би про що.

— Ну звісно.

Герб зненацька нахилився й поцілував її в щоку, і Сейра на мить стиснула в темряві його плече.

— Ви пробачте мені, люба, що я так непривітно з вами повелася, — промовила Віра навдивовижу лагідним голосом. — Я була прибита горем.

— Авжеж, я розумію, — сказала Сейра.

— Я думала, мій син помре. Але я молилася, я благала за нього Господа бога. Як ото співається: «Коли нести вам несила свій тягар земних турбот, не стогніть, моліться ревно, і поможе вам Господь»…

— Віро, їдьмо вже, — сказав Герб. — Нам треба поспати, а вранці побачимо, як…

— І тепер я почула голос божий, — провадила Віра, мрійливо звівши очі на місяць. — Джонні не помре. Господь бог не хоче, щоб він помер. Я прислухалась і почула той тихий голос, що озвався в моєму серці, і я втішилася.

Герб відчинив дверці машини.

— Сідай, Віро.

Вона знов подивилася на Сейру і всміхнулась. І Сейра раптом побачила відсвіт знайомого безтурботного усміху Джонні, та водночас подумала, що такої моторошної усмішки, як оця Вірина, ще ніколи в житті не бачила.

— Господь бог наклав свій знак на мого Джонні, — сказала Віра, — і це сповнює мене радістю.

— На добраніч, місіс Сміт, — промовила Сейра, ледь ворушачи занімілими губами.

— На добраніч, Сейро, — мовив Герб.

Він сів у машину і ввімкнув мотор. Фургончик рвонувся з місця й помчав через стоянку до Стейт-стріт, і Сейра похопилася, що забула спитати, де вони спинились. А тоді подумала, що, мабуть, вони й самі ще не знають.

Вона рушила була до своєї машини, але нараз стала й вражено задивилася на річку Пенобскот, що протікала за лікарнею. Вода скидалася на темний шовк, а посередині яскріло відображення місяця. Стоячи сама-одна на просторому майданчику, Сейра звела очі до неба й подивилася на справжній місяць.