Корпорація ідіотів - Лариса Денисенко

Слiд зауважити, що списки гостей на всi свята, якi вiдбуваються у квартирi Олексiя та Полiни, складаються ретельно, кожний новий гiсть мусить мати кiлька рекомендацiй та пройти всебiчну перевiрку. Вас можуть вилучити зi списку тiльки тому, що якась подруга Полiни сказала, що ви обсмоктуєте курячi кiстки за святковим столом, чи ваша бабця робила аборти, або ваш собака настiльки забруднює ваш одяг, що ви можете принести на собi цей бруд у квартиру Олексiя та Полiни. Або коли ви смiєтесь, то здається, наче когось укусила бджола. Або у вас постiйно скуйовджене волосся. Або у вас нiгтi не квадратної форми. Або ваш улюблений колiр - насичено-бузковий, а це ви прикидаєтесь, вдягаючись кожного дня в тоскно-сiрий. За цих умов навряд ви сподобаєтесь Олексiю, вже не кажучи про Полiну. А от якщо ви - визнана всiм офiсом красуня, тодi у вас можуть з'явитися шанси, дарованi Олексiєм, але не поспiшайте тiшитися, тому що всi важливi рiшення в цьому домi приймає Полiна.

Проте, незважаючи на такий серйозний пiдхiд, навiть в Олексiя та Полiни трапляються невдачi. Остання, яку я пам'ятаю, спiткала їх тодi, коли сiра миша Людмила, особистий консультант одного академiка, завжди вдягнена в бiлу блузку, застiбнуту на всi удзики, чорну спiдницю завдовжки на сiм сантиметрiв нижче колiн та в такi мешти, що їх тiльки знавець мештiв мiг би вiдрiзнити вiд валянок, i яку вже нiяк не можна було запiдозрити нi в яких сумнiвних витiвках, приперла з собою свого нареченого. Хто б мiг подумати, що її наречений, по-перше, виявиться атлетичним красенем, по-друге, буде вставляти "бляха-муха", розриваючи навпiл кожну свою фразу, по-третє, вузом, який вiн закiнчив, буде iнститут фiзкультури, i по-четверте, вiн не тiльки нап'ється принесеною ним же пляшкою горiлки, змiшавши її з Полiниним вишуканим червоним вином (о, а що вiн сказав про вино: "Який кисляк, такий i тусняк"), а пiд кiнець iще й наблював на чистi сiрi килими, спецiально замовленi Олексiєм у магазинi тканин, промовивши в обличчя Полiнi: "Хто ця дупа??? Хто їй радий???"

Ви уявляєте собi людину, здатну в тверезому станi й при пам'ятi охоче зiбратися й пiти до них у гостi? Щодо мене, то я краще завiтаю до Мiнотавра, там принаймнi менi не буде сумно.

"Не думаю, що в тебе є вибiр. Сам сказав, що грошi от-от скiнчаться". "Розумiєш, якби навiть питання стояло так: або ти помреш, Стасе, або пiдеш до Полiни та Олексiя, я б i тодi завагався". "Я обiцяю, що тобi буде весело. Слухай сюди".

I воно повiдало менi, що цього разу на день народження Полiни запрошено дуже важливу людину - одного чоловiка на iм'я Петро Андрiйович, з яким, подейкують, буде працювати Олексiй. Петро Андрiйович, окрiм того, що є заслуженим ученим (чим вiн це заслужив, цiкаво?), так само є державним службовцем дуже високого рангу, а крiм усього цього, має приватний офiс, куди йдуть великi кошти, i де за кошти трохи меншi рвуть жили його спiвробiтники. I от саме зараз вiн шукає перспективну людину, яка ранiше мала свiй бiзнес, училася за кордоном i була б досвiдчена в менеджментi. Тобто воно змалювало майже мiй портрет. Доведеться пертися?

Але це ще не все. Воно розумiє, що зазвичай в оселi Олексiя та

Полiни може миша повiситися вiд нудьги, тому хоче влаштувати веселощi. "Хочу трохи розважитися, згадую, як менi було смiшно домовлятися про це з Людкою, - i заплющує очi вiд приємних спогадiв. - Погодься, то була незабутня вечiрка!" Я киваю. Воно встигає всюди.

Я телефоную Полiнi. "Полю, привiт, вiтаю тебе з тим щастям, що незабаром тебе наздожене". Вона щось радiсно попискує у вiдповiдь. "Бажаю тобi, щоб усi твої плани здiйснювалися, щоб чоловiк поводив себе гiдно, щоб ти завжди була такою ж привабливою, чудовою, чарiвною, i самим лише своїм iснуванням розбивала вщент поширену думку про те, що дiвчина буває або гарною, або розумною!"

Люди, чи ви вiрите в те, що вам говорять у слухавки на вашi днi народження? Як вас легко надурити. Як ото Полiну. Щирi слова нам говорять частiше в iншi днi, а може, хтось хотiв би, але не наважується, то, може, нам пiд силу сказати це першими? Давайте спробуємо, га, хоча б раз?

Полiна каже, що вони турбувалися про мене. Що вона особисто завжди дотримувалася принципу збереження родини за будь-яку цiну. Я так i вiдчуваю, як при цих словах вона наближається до мене. Коли Поля починає щось аргументувати, вона насувається на тебе, як танк. Думає, що це виглядає переконливiше. А людина думає, як би так зробити, щоб Поля не вiдтоптала їй ноги. Механiчно вiдсуваю вiд себе слухавку. "А, так, алло, щось цей, зв'язок, так". Полiна запрошує мене. Не останню роль тут вiдiграє моє вмiння обирати подарунки, жодного разу Полiна не залишилася незадоволеною, крiм того, вона западає на бiлявцiв. Ви хочете щось запитати щодо цього? Нi, Олексiй не блондин, вiн - шатен. Але часто буває, що немає жодного зв'язку мiж чоловiками, за яких жiнки виходять замiж, i чоловiками, на яких вони западають. Це правило стосується й чоловiкiв.

Полiна настiльки рада мене чути (їй тепер буде що обговорити з подругами), що навiть не питає мене, чи я прийду один. Необережно, люба Полiно. Бо я прийшов не сам.

Я прийшов iз Сенею з Одеси. Його менi порадило воно. Я схвалив його вибiр. Сеня народився на кордонi мiж Молдавiєю та Україною, вiн не закiнчив навiть середньої школи, вiдразу почав шити рибальськi черевики та продавати їх мiсцевим рибалкам, потiм перейшов на плащi-намети, виявився вправним кравцем, а зараз бiгає мiж своїм власним ательє з пошиття верхнього одягу для мешканцiв сiльських мiсцевостей i корчмою молдавської та української кухнi, яку вiдкрив на Одеськiй трасi. "Нормальна корчма в нормальнiй хатцi, та що вам сказати, це - шедеурв. Раз зайдеш - рачки виповзеш. До речi, вам пальтa не нада? А то в вас куце якесь. А я нормальне забацаю, всi уссуться. Цiни - нормальнi, якiсть - фiрмa!"

Батька свого Сеня не знає, а коли про нього питають, вiдповiдає зазвичай так: "Да в пiхву його, щоб i не народжувався, падла куцехрiнна". Мати Сенi втекла вiд нього в невiдомому напрямi. "Та й хер з нею". Бабуся Сенi мешкає в молдавському селищi, онука впiзнавати вiдмовляється, а коли вiн приїздить у гостi з подарунками, каже: "Та що ж ти, закляка така, приїбавсi? Ходе, їзде, молоду собi знайти не мож? Все до старої бабцi бiга й бiга, кнуряка триклята". Сеня думає, що бабця його гагаузка. Хто такi гагаузи, вiн не знає i знати не хоче. "Слово смiшне таке, на бабку дуже схоже. Гагаузка, ги-ги!"

А ще Сеня вмiє пальцювати, а як Сеня вмiє танцювати на столах! Йому все одно, чи це надiйний дубовий стiл у його корчмi, чи це тонконогий столик у вiтальнi Олексiя та Полiни. А якщо змусити Сеню зняти мешти, то ви можете побачити такi шкарпетки, яких ви нiколи, якщо не бомжували на вокзалi, бачити не могли. А скiльки Сеня може випити, ох, скiльки Сеня може випити! I який вiн не ледачий не предмет "збiгати"! "Ви розумiєте, алкоголь скiнчився, ми якось не розраховували, що…" "Все херня, крiм мамалиги з вершками. Що ви кiпiшуєте? Я зара' збiгаю, що, вже так труби горять?" З Сенею вечiрка не мала шансiв залишитися непомiтною.

Петро Андрiйович був приголомшений. Вiн здивовано поглядав, але не на Сеню чи на мене, а на Олексiя та Полiну. А я все не мiг забути, як Полiна дивилася на Сенинi руки, якими вiн її всю облапав. Руки в нього були коричневого кольору, тому що понад усе любив чистити картоплю для кухнi власного закладу, а ще заскорузлi, бо Сеня постiйно колов їх кравецькими голками.

Звiсно, менi треба було дiяти, щоб вiн мене помiтив. З Сенею в мене була домовленiсть: щойно вiн зайде в оселю, вiн має робити вигляд, що привiв його хто завгодно, тiльки не я. Отже, я почав дiяти. Проходячи повз крiсло, в якому сидiла ця персона, я зробив вигляд, що задзвонив мiй мобiльний, i трохи поговорив англiйською. Тодi трохи поговорив iспанською, повертаючись на своє мiсце. Пiсля цього почав розмову щодо новiтнiх пiдходiв у менеджментi. Не можу сказати, що то була дуже вдала спроба, тому що Полiна поводилася так, наче нарештi побачила мавпу, яка три роки тому вiртуозно наклала в її сумочку.

Але менi було плювати на Полiну, тому що кiлька разiв я перехопив зацiкавлений погляд Петра Андрiйовича. "Спрацювало". Петро Андрiйович вийшов у коридор, цiєї митi менi припекло мити руки. А Полiнi - бiгти до туалету. Спритна яка Полiнка. Вона перехопила мене у вузькому коридорi бiля клозету. "Чого ти хочеш?" - спитала глухо. "Полiнко, люба, який чудовий вечiр, якби не цей… до речi, звiдки вiн узявся? Знову щось недогледiла, рибуню моя. Але за твої синi очi я тобi можу пробачити все, навiть те, що ти зовсiм не вмiєш господарювати й пускаєш до хати невiдомо кого". "Якi синi очi, що ти верзеш?" Полiна була все-таки жiнкою, iнакше нiзащо не вчепилася б у єдину тезу, дотичну до її зовнiшностi.

Але я поспiшав, тому спритно заштовхнув Полiну до туалету й налiг на дверцята. Вона почала гупати кулаками, тому довелося демонструвати всю силу свого голосу. "Я теж колись спiвав". Так починають нас зваблювати сильнi свiту цього. Не припиняючи спiву, посмiхаюсь: я маю показати, що надзвичайно цiную його увагу. Користуючись тим, що Полiна зливає воду, я швидко питаю: "Ви вже збираєтеся їхати? Чи не до центру?" Авжеж, йому саме туди, такi, як вiн, тiльки в центрi й оселяються, а якщо й нi, то нiколи не зiзнаються. Ми виходимо разом, я задоволений тим, що мою машину на родиннiй нарадi було визнано застарiлою моделлю, тому вона була єдиною з усього матерiального, що залишили менi у спадок. Полiна ще сидить у туалетi й лупцює кулаками дверi, звiдти її звiльняє її кузина Таїсiя. "Чого тебе проперло, люба?" - каже Тая. Вона, до речi, не вирiзняється гарними манерами, нiчого не поробиш, спадковiсть: їхнi матерi народилися в Житомирськiй областi, Полiнина тiтка досi заробляє тим, що продає мешканцям Житомира турецький одяг. Буває, ага. Але, погодьтеся, Полiна вигадувала правила не для себе.