Оповідання - ПОСОЛ ЦАРЯ

ПОСОЛ ВІД ЧОРНОГО ЦАРЯ

Оповідання

Спека врешті знесилилась. Сонце ще не зовсім сховалось за обрій, немов - зачепилось за гору, а ніч уже облягалась по вогких та холодних долинах й чигала звідти на мент, коли можна буде обняти гори, оповити широкі бессарабські лани кукурудзи.

Дзвоник земської пошти, якою я їхав, дзеленькав монотонно - по долинах глухо, по горах гучніше - і разом із карканням ворон розносив сум по сутеніючім просторі.

Коні, важко ступаючи, злазили на гору; в далекому закруті долини чорніли купою садки і виноградники. Поштар пужалном показав мені на ту чорну пляму як на ознаку близькості людських осель і ознаймив, що незабаром проїдемо через руснацьке село [Так у Бессарабії називають українські колонії.]. Але я не дуже йняв віри тому «незабаром», знаючи з топографічного боку середню Бессарабію, де пасма гір, чергуючись із долинами, затаюють далечінь. Здавалося, що земля тут у хвилину гніву наморщила свою кору, як дикий звір шкуру, та й так і захолола. Щоб доїхати до якого близького на око пункту, треба було без кінця спускатися в долину, здійматися на гору, немов плисти з хвилі на хвилю по розбурханому морю.

Отож ми проїхали добрих п’ять верстов, поки побачили врешті село, що привітало нас серед темряви осяяними вікнами та гавкотнею собак.

Я попрохав поштаря їхати ступою. Мені приємно було, бувши на чужині, опинитись враз немов у закутку Вкраїни, серед чепурних хат, густих садків, рідної гутірки; мені не хотілося швидко розлучатися з тим, що війнуло просто в душу якимсь близьким, рідним теплом…

Проїздячи повз крамничку, я згадав, що не маю чим запалити цигарки, і зліз купити сірничків.

В крамниці було повно люду; високі й кремезні руснаки гомоніли прудко, з особливим акцентом, так що незвикле вухо не могло зразу вхопити суть розмови. Крамар нахилив голову над касою і чогось там шукав, так що передо мною була лиш копиця чорного волосся. Але коли він підняв голову, я, не вірячи власним очам, зі здивуванням скрикнув:

- Солонина!.. Ви що тут робите?

- А, це ви!.. Крамарюю… це моя крамниця… Посидьте тут, з ласки своєї, хвилинку, я зараз вийду до вас…

І, відчинивши двері до ванькирчика, він кликнув:

- Федьку!..

Федько, хлопець років шістнадцяти, вийшов із ванькирчика і став за касу, а Солонина, закликавши руснаків, що, очевидячки, чекали на нього, подався з ними до ванькирчика й причинив за собою двері.

Я нічого не розумів. Мені не містилося в голові, щоб той Солонина, якого я досі звик бачити в товаристві провінціальної «золотої молоді», пишного своєю бездоганно модною одежею, коректністю та аристократичними звичками, цей урядовець із блискучою пришлістю та впливовими родинними зв’язками, - опинився раптом на селі в ролі сільського крамаря!.. Я пригадав собі, що стрічався з ним і в іншому товаристві, де він держався крайніх поглядів та виставляв себе демократом. Він мені не подобався. Його погляди так слабо в’язалися з порожнім життям, його демократизм так трудно було припасувати до панських примх, занадто дорогої одежі і т. ін., що я просто не йняв йому віри. Своїм демократизмом, лібералізмом та іншими «ізмами» він лише прикрашав себе,

як-от чесучевим піджаком свою ставну постать, і так же легко, як чесучевий піджак, міг скинути й ті прикраси нематеріального характеру. Ніщо не захоплювало його глибоко; лиш одній фотографії віддавався він із дивним запалом, а його фотографічний апарат, справді дорогий і гарний, був його гордощами. Перед очима в мене встала його хата, закидана ванночками, кліше, об’єктивами, фотографіями, наклеєними і в рурках… Згадалась мені та гарячкова енергія, з якою він робив екскурсії зі своїм апаратом, вишукував гарні краєвиди, типічні обличчя.

І от цей блискучий панич розлучився з безжурним порожнім життям, проміняв свою кар’єру на становище сільського крамаря! Що привело його до сього стану? Фантазія чи якісь нещасливі випадки загнали його у сю глушину? Я зацікавився.

Проминуло доброї півгодини, аж двері ванькирчика знов одчинилися, і за селянами, що прощалися з хазяїном та про щось жваво гомоніли, з’явився Солонина.

- Вибачайте, що затримав вас… Ви куди їдете? Я сказав.

- Знаєте що? - запропонував він. - Вам, певно, обридло тіпатися на поштовій тарадайці, а ночувати-таки доведеться де-небудь. Відправте свою пошту та й підночуйте у мене. Я такий радий вас бачити…

Я згодився.

Ми ввійшли до ванькирчика, бідно вмебльованого двома тапчанами, сільської роботи ослінчиками і великим столом, оден кінець якого служив для писання, а другий призначався для всяких хазяйських потреб. В кутку під стіною лежала купа нових книжок, зв’язаних шпагатом. Дякуючи педантичній охайності, хата здавалась веселим затишним закутком.

Поки Солонина вештався по хаті, лагодячи до чаю, я уважно придивлявся до нього. Рішуче не можна в сій бідно, хоч чисто зодягненій людині признати колишнього салонового панича. Почать з того, що замість ситого задоволення і напускної пихи на обличчі осів новий вираз - вираз поваги і зваги. Сірі очі запали глибше, світились мислю. Він запустив бороду, а крізь розщібнену сорочку виглядали волохаті груди.

Я бачив в одчинене вікно, як він із відром побіг до криниці, а за хвилину порався вже в сінях, роздмухуючи самовар та тарабанячи бляшаним коминком.

Вскочивши по що-небудь до хати, він перепрашав мене.

- Вибачайте, що лишаю вас на самоті… у мене слуг немає, я все сам…

- Що з вами, Солонино? Я вас не пізнаю.

- Хіба? А й справді я вже не той став, - осміхавсь він та знов біг у сіни.

За кілька хвилин самовар пихкав уже на столі, а мій хазяїн, запевняючи, що дуже радий нашій стрічі, присував мені склянку чаю.

- Ви дуже змінилися з того часу, як я вас бачив уостаннє, - почав я. - Я щось і апарата вашого не бачу.

- Ви пам’ятаєте той апарат? - радісно скрикнув він, і вогник блиснув йому в оці, але вмить погас. - Гарна була машина… Отож той апарат і ставсь почасти причиною зміни в мому житті.

Солонина енергічно замішав чай, сьорбнув кілька разів і одсунув од себе склянку.

- Ви дивуєтесь?.. А воно так дійсно було, от я вам зараз оповім… Ви, певно, пам’ятаєте мою пристрасть до фотографічних екскурсій? От і добре, пам’ятаєте, значить… Так ото одного разу довелось мені проїздити через невеличке руснацьке село. Вже саме село страх сподобалось мені - в садках, над струмком, із похиленими халупками перших осадчих, утікачів од панщини, з заможнішими дімками нащадків, що, оточивши халупки, розлізлись із балки по горах. Словом, жива історія зросту села. А до того, й нарід гарний, типічний: парубки, як молоді дубчаки - пишні й горді, - ідуть повз пана й шапки не здіймають; дівчата - стрункі, як дикі кози; діди кремезні, загудзовані; молодиці - хоч води напийся… От сюди б забратися з апаратом!.. Привернув я до громадської хати, викликав старосту, хвалю йому нарід.

- Нічого, каже, гарна гуцул?я…

- Як гуцул?я?

- Та то руснаки з других сел так дражнять нас, тим що діди наші повтікали од панів десь із Буковини чи що… «Гуцул?я п’яна не знає робити - іно їсти, пити та в корчмі сидіти», - приспівують нам гицлі.

Я сказав старості, що незабаром приїду до них із такою машинкою, що нею патрети здіймають, та й подавсь собі… За два тижні по тому запрохав я ще одного аматора фотографії, поклав на бричку апарат і гайда до гуцулії в гостину…

Була неділя. Днина видалась чудова, тиха, тепла, яка буває лише в маю. Коли ми під’їхали до села і я з гори глянув на різнобарвну юрму, якою захряс майдан коло корчми, серце моє - серце завзятого фотографа - жвавіше затріпалось у грудях. Наш візник-молдуван зикнув на коні і пустив їх з гори щодуху. Ми вскочили в село з розгону, серед гуркотні коліс та куряви, промчались проз музики, проз корчму і стали під вербами край дороги. Вийняв я з брички апарат, поставив на приладжений товаришем триніжок і тільки що нап’явся чорним сукном, аби навести на танцююче коло об’єктив, як серед танцюючих зробивсь якийсь рух, якесь сум’яття, дівчата кинули парубків, збились у купу, а відтак із страшним криком урозтіч… Ми бачили, як вони скакали через плоти, з якимсь диким жахом неслись через городи по грядках, вибігали за село на лани і там никли поміж високою кукурудзою… Музики раптом увірвали. Парубки під корчмою глухо загомоніли. Що таке сталося? Ми нічого не розуміли. Ми лише бачили, що юрма сунеться в наш бік. Насамперед обступили нас баби. Вони мовчали, в їх поглядах, звернених на нас, було стільки злості, стільки ненависті, що нам аж ніяково зробилось.

- Що таке сталося? чого дівчата повтікали? - поспитав я.

- Га! хіба я не казала? - прискочила до нас одна баба і вдарила кулаком об кулак. - Хіба ж я не казала вам, матінки мої! Приїхали від чорного царя, бодай би ся стік один з другим, щоб запроторити в неволю наших дівчат, та ще ся питає, чого дівчата повтікали!.. А все зле та немудре на вашу голову!..