Слiди на плинфi (на украинском языке) - Юрий Логвин

Поки чистив Строкату, ще прилетiли голуби, i знов рука не схибила! Ще два голуби кинув до iстобки Будому.

Вони закiнчували обсмоктувати крильця, як до iстобки нечутно вступив дядько Пiвень. Майже чорнi синцi обмальовували обидва ока. Погляд був просто скажений, але не кричав, говорив тихо:

- Голубiв пожираєте? - Вiн схопив i пiдняв малого за вухо. - Ти що, не знаєш, - голубiв не годиться чiпати! Та ще й людських?

- Та це я, - промимрив Будий. - Я малого пригостив.

- Вiн збив голуба, а ти його пригостив?! Ну добре. Першого разу вибачаю... Випери мою сорочку, а я посплю. Як оце отуди тiнь впаде розбуди! - I вiн показав топорищем на тiнь вiд конов'язi,

I завалився пiд кожуха на пiл.

Малий прав сорочку в цебрi з попелом i гарячою водою, i сльози його душили горло. Вiд образи, що дядько його при холоповi за вухо схопив. Але ж, по-правдi, i вiн не повинен був бити голубiв. Тут не лiси деревлянськi. Тут земля вже полянська i град стольний ще й до всього!!!

Вивiсив сорочку на перетинку вiд конов'язi пiд пекуче сонце, i не встигла вона ще добре висохнути, як дядько Пiвень сiв на полi. Сидiв iз заплющеними очима, загорнувшись у кожушину. Кiлька разiв глибоко дихнув i розплющив заплилi синцями очi.

Помацав сорочку - ще вогка.

- Плесни менi води! - Наказав малому.

Умиваючи лице та обмиваючи шию рухав своїми могутнiми руками, i за кожним рухом пiд тонкою шкiрою переливались, перекочувались бугристi м'язи.

Будий варив кашу i замiшував тiсто для коржiв.

Малий сидiв на порозi iстобки i оббивав камiнчики, щоб були округлiшi й краще лягали в шкiру пращi.

В цей час за мiськими валами бовкнули дзвони, скликаючи вiруючих до обiдньої вiдправи.

Зразу ж опав гуркiт i галас на валах, i чулись лише окремi голоси.

3вичайно, до церкви пiдуть лише городники та майстри. А простi робiтники - дєлателi обiдатимуть та вiдпочиватимуть, щоб невдовзi стати до важкої працi.

З брами, яку пiзнiше надбудуть церквою i зватимуть Золотими воротами, виїхало шестеро їхнiх возiв i потяглись до iстобки. За якийсь час ще четверо робiтникiв прийшло до становища їхнього. Перекалянi жовтою глиною, заступи на плечах, а на заступах висять великi кошики.

Ще кiлька хвилин, i подвiр'я перед iстобкою ожило рухом, загомонiло.

Дядько вдяг химерну безрукаву сорочку i кинувся оглядати вози i коней. Обмацав їхнi ноги, перевiрив, як на шиї пульсує кров.

Поки холопи не попорали коней i не засипали їм в шальки товченого ячменю, вiн не наказав Будому ставити на стiл кашу i гарячi коржi.

За столом, стоячи, дядько Пiвень почав читати "Отче наш..."

Але Лях i Нiмець мовчали. Тодi дядько Пiвень перервав молитву i виголосив.

- Мовчите? Значить, їстимете кашу i коржi. А товчене сало з часником iншим разом одержите. I солонину теж!

I повiв далi молитву. Iншi за ним повторювали. Навiть Нiмець голосно вимовляв, перекручував слова. Тiльки Лях затято мовчав. I лишився, як i обiцяв дядько Пiвень, без товченого сала з часником i доброго шмата солонини.

Ось на валу бiля брами сухо застукотiло било.

Холопи насуплено пiдвелися з-за столу, розбираючи свої шапки та брилi.

Зарипiли, заспiвали колеса шести возiв, цвьохкали батоги i гупали важкi копита об вибиту землю.

Дядько Пiвень покидав подвiр'я останнiй. Iшов i уважно придивлявся до коней та возiв, мов чекав якоїсь напастi.

Увечерi знов зiбралися всi до iстобки, i Будий всiх годував кашею крутою та коржами з конопляною олiєю. Рiвно палала суха березова скiпка в залiзних вилках, тiльки час вiд часу обгорiлий вуглик з дзвоном падав униз на залiзне коритце - щоб пожежi не було.

Пiсля вечерi Пiвень зробив на свiжо обтесаному стовповi, що пiдпирав сволок, засiчки сокирою, а на держаку сокири карби ножем поробив. Це вiн так "записав" виконану за день роботу.

Як i першої ночi, дядько i Будий були надворi, бiля коней, а небiж спав разом з усiма в iстобцi.

Малий швидко заснув, але коли його поторсали iз словами: "Ану перевiр, чи спить вишкрябок?" вiн прокинувся i не спав бiльше.

- Та спить... - зашепотiли десь поруч у темрявi.

- Лютує цей боярський пес... Карби карбує на стовповi. Треба порiзати їх усi...

- У нього реза й на сокирi. Не тре... Дарма тiльки роздрочиш псюгу... патлача...

- Бач, розпустив патли, коси заплiв, як вояка князя Мала... А такий же раб, холоп, як i ми...

- Е, брате, - озвався хтось. - Вiн не такий, як i ми. Вiн лише боржник. Вiдробить своє i вiльний птах - лети, куди хочеш!

- Ото вiн нашими шиями своє ярмо вiдкупає!

- Не кажiть, брате, - голос старого Тальця. - Ви самi бачили, як вiн сьогоднi плинфу вантажив, на верхи тягав,

- Тю на нього, на навiженого! Пнеться перед городником та перед майстрами, може помiтять та похвалять!

- Вiн не для похвальби пнеться...

Малий зачаїв подих - це говорив Лях.

- ...вiн пнеться, щоб його помiтили i до себе взяли, щоб до них прирiвнятися...

- Хе-хе! Далеко куцому до зайця...

- Нi! Цей виб'ється нагору. Де на своєму черевi проповзе, де на ваших горбах виїде,.. - сказав Лях i замовчав. I бiльше нi слова.

Iнш робiтники ще за щось лаяли дядька, але останнi слова, що чув крiзь сон малий, були слова Будого:

- Набридло менi коржi пекти. Пiду до городникової служницi, попрошу ковша закваски. I випечу добрий хлiб житнiй.

Та наступного дня, ще на самiм свiтанку приїхав верхи городник i загадав усiм поспiшати на Подiл та вантажити перепалений вапняк i возити до будови Софiї.

I цiлий день Пiвник був сам на господарствi.

Навiть кашу зварив.

Хоч була каша недосолена i вугiлля в неї чимало налетiло, їли всi з насолодою i мовчки. Один тiльки Будий невдоволено зауважив.

- Вугiлля забагато в цьому варевi.

- А тебе нiхто не примушує їсти вугiль! - Гостро зауважив дядько Пiвень, клiпаючи запаленими червоними повiками. - Замочуй ячмiнь на кашу. Грибiв не жалiй. Вранцi сходи до городника. Його ключниця тобi дасть закваску на хлiб. Завтра божий день - недiля. Працi не буде. Тiльки коней поженете на Либiдь випасати. Городник сказав, що нам дозволили випасати на лiвому березi Либедi. А Лях i Нiмець пiдуть до городника на подвiр'я i сидiтимуть у нього в колодках...

Всi застигли, просто отетерiли.

Першим пiдняв голос Талець.

- Пiвню! Ти... ти що вигадуєш? У боярина вони в колодках не сидiли!

- У боярина добрi ловчi пси i воїни є, вiрнi холопи є. Пущi древлянськi, болота чужого не приховають. А в мене пес та малий хлопчик. От i вся моя челядь. Як пiдуть бранцi i сховаються в землякiв та знайомих. Бо вони собi зажили приятелiв за окаянного Святополка. I тодi менi всi днi з вами з рабського корита сьорбати i боярську руку лизати?! Не тому я вiрно служу боярину, щоб завжди гнутись, а тому, що я боржник йому. Вiдроблю йому борг i тодi всi ви хоч в iрiй летiть, як крила маєте. I пальцем не рушу, вуста не отверзну! Ви мене зрозумiли?! - Гостро спитав у Ляха i Нiмця.

Тi закивали. Нiмець покiрно, показуючи всiм видом, що розумiє обставини i жорстокий наказ. А Лях хоч i кивав, та не стримався.

- Ти єсть жорстокий кат!

- Не гнiви мене, Ляше! Не з охоти давлю тебе. То моїми руками боярин тебе держить!..

Малий прокинувся, бо вiдчув, що дядько Пiвень дивиться на нього. Вiн розклiпив повiки - дiйсно, в розчинених дверях стояв дядько i пронизливо дивився на хлопчика.

Поки Будий варив кашу, дядько i небiж викупались у теплих, не скаламучених струменях Либедi. Роса пекла холодом ноги, а над плесом слався туман.

З кущiв вербових, з тернових заростей на пагорбах солов'їна пiсня била, тьохкала, аж в головi наморочилось.

Десь iз заростей болотних прорiзався нiжний голос очеретянки, i здалеку неслось настирливе теркотiння деркачика.

Дядько Пiвень утер тiло i лице довгим рушником, потiм обтер тремтячого небожа.

- Спат-ти х-х-хочеться! - Цокотiв зубами хлопчик.

А дядько мовчки натягував свiжу, вишивану червоним, сорочку.

Iз комiрчини, з-пiд рибальських снастей дядько витяг свої припаси - два глеки меду, голову воску i ще щось у м'якому липовому кошелi. Малий здогадався, що то хутро. Сам дядько не їв i малому не дозволив, а тiльки воду пив, поки всi снiдали. Потiм вiн кивнув Ляховi й Нiмцевi, i вони вийшли з-за столу.

Залога при брамi здивовано вибаньчилась на дядька, що йшов позаду двох чужинцiв з рогатиною i сокирою за поясом, а за ним плуганився сонний хлопчик з великим берестяним коробом за плечима.

Лишивши полонених i зброю в городника, дядько i небiж крокували неквапно хiдниками Верхнього Мiста. Вулицi були рiвнi та вузькi, мощенi дубовими колодами. Вздовж вулиць тяглися паркани сосновi й березовi, дубовi та кленовi.

Проте не на всiх подвiр'ях чулось життя, не над усiма мовницями та iстобками вились дими. Раз по раз розписанi, оздобленi i рiзьбою, i фарбою будiвлi мали закритi дошками вiконницi, а перед ворiтьми на стежцi пробивався пухнастий спориш.

- Дядьку! Чого цi двори мертвi? У Києвi пошесть була?!

- Не пошесть, а лядський король Болеслав, як тiкав iз окаянним Святополком iз Києва, забрав собi у полон не смердiв простих, а тисячу київських бояр! Тепер вони далеко в полонi сидять!