Слiди на плинфi (на украинском языке) - Юрий Логвин

По всiх пагорбах навколо мiста летiла луна вiд ударiв сокир, цюкання тесел, ударiв молотiв, рипiння колiщат на колодах, крикiв людей.

Пiвниковi аж голова обертом пiшла вiд такого камешiння та iвалту на цiй будовi укрiплень.

Реп'ях теж збентежився всiєю своєю собачою натурою, i тому тулився до воза i хвоста припустив.

I ось уже валка на узвишшi. Тут якраз робiтники сокирами-потесами та теслами на шiсть граней обчухрували дубовi болонки.

Дядько Пiвень, обсмикнувши одяг, скочив на землю. Малому було цiкаво, що говоритиме з людьми його дядько, та наказ пильнувати коня треба виконувати.

А на рудого коня дiйсно звернули увагу тi робiтники, що розколювали клинами короткi, на зрiст людини, болонки.

Люди ж робочi направили дядька до середини мiста, туди, де мешкав городник.

А вiн мешкав у садибi пiд самим валом. Садиба невелика, але мiцно поставлена. Парканом обнесена гостроверхим, ворота з кованими штабами. I хата в два поверхи, з гострим дахом високим.

Дядько застукав до ворiт. I зразу ж рипнули дверi, i на галерею виступив високий чоловiк. Очi в нього глибоко запали пiд навислими бровами.

- Хто такий? - Гостро спитав високий i задер пiдборiддя з коротким стриженим волоссям.

- Я Пiвень. Я вiд боярина Судомировича. Привiв його холопiв на княжу роботу. Привiз дерево, вугiль, смолу, живицю, вiск.

- Зайди на подвiр'я.

А тодi спитав, спустившись з галереї крутими сходами:

- Скiльки вас холопiв?

- Холопiв десять. Два полоненика. Ще я i мiй небiж, - вiдповiв дядько Пiвень i чомусь схопив Пiвника за руку i випхав перед себе.

Тим часом дверi в пiдклiтi на першiм поверсi розчинилися i звiдтiля визирнуло на дядька Пiвня i на Пiвника п'ять дитячих облич. Усi з великими карими очима, геть бiлявi, i всi п'ятеро - дiвчатка.

Старша, що вже до отроковицi наблизилась, глянула уважно на дядькове заплетене в коси волосся, що звисало на груди, сказала щось молодшим, i всi весело захихикали. Бородатий невдоволено насупився.

- Чого так мало твiй хазяїн, холопе, прислав людей?

- Я поки що не його холоп. Я боржник на три роки. Вiдроблю - i вiльний.

- Слухай мене уважно, - суворо мовив до Пiвня городник. -У мене списано, скiльки роботи мають зробити твої люди. Як скiнчите - зразу ж вiдпущу.

- Господине, вiд боярина тобi гостинцi. Куди накажеш скласти?

- Заводь коней у двiр, - вже лагiднiше озвався городник i обернувся кудись у сiни. - Ганно! Ходи вiдчини ворота.

I висока дебела чорноброва дiвка вiдвела важкi стулки ворiт.

Коли дядько переносив борошно, гречку, сочевицю та барильце з конопляною олiєю, городник стояв поруч i все списав у малесеньку книжечку з берестяних листочкiв. А писав бронзовим писалом, видавлюючи риси на берестi.

- Ще щось маєш?

- Та то... вiд мене... гостинець... Ви якщо... то мене... сiрого... вибачайте.

Дядько витяг iз рибальського начиння глек iз медом. Городник розв'язав луб, вiдхилив покришку.

- Ого! Травневий! Що хочеш вiд мене?

- Щоб мене вiдпускали до церкви молитись...

- Он як? Ну йди, йди, влаштовуйся. У покинутiй хатi. Там за городнями, праворуч вiд ворiт. Вона там одна, не схибиш. Ну, йди з Богом!

I знов їм довелось проїхати пiд склепiнням брами, яка поки що не мала другого поверху i не називалась Золотими воротами.

Спинились перед довгим присадистим житлом iз трьома вiконцями-заволоками, вкритим грубим прогнилим лемехом.

В iстобцi було вогко, темно i стояв, висiв важкий дух вiд прiлої соломи, перекислих онуч та сировицi, смердiло мишиним духом.

Дядько Пiвень розпалив скiпку i вставив її в залiзнi вилки держака. Довго обдивлявся на всi боки.

- Ти i ти, берiть кошика i виносьте смiття. Ти, Будий, допоможеш Тальцевi пiч вiдрихтувати. Останнi зо мною пiшли - вози звiльнимо!.. Ну, рушили!

I з його окрику закипiла праця.

Пiд нiч у вичищене i пiдрихтоване житло перенесли всi лахи та начиння, що привезли iз собою.

А вечеряли вже поночi за новим столом, збитим iз грубих дерев'яних дошок i плах.

Дядько Пiвень сидiв на покутному мiсцi, поруч Талець i Будий. А навпроти себе посадовив Ляха i Нiмця, щоб весь час їх бачити. Малий же сидiв бiля дверей i бачив лице тих, кого не бачив дядько.

- Якщо я не почую i не побачу, то ти все побачиш та почуєш. Зрозумiв? Затямив?

Малий ночував у хатi разом з усiма, а дядько з Будим на возi при конях.

Коли перед свiтанком заспiвав пiвень Червень, знадвору почулося наче гарчання i скиглення Реп'яха, камешiння та iржання коней. Пiвниковi привидiлось крiзь сон наче, що той воїн-гонець знов вимагає вiд дядька свiжого коня i знов змагаються на списах.

Та стомленого прибиранням сон так пов'язав мiцно, що вiн не змiг анi очi розклiпити, анi рукою поворушити.

Малий прокинувся, бо дядько Пiвень торсав його за плече. Вигляд мав дядько дивний - сорочка була на ньому без рукавiв, а пiд обома очима розпливались синцi.

- Води принесеш. Пiдлогу пiдметеш, посуд помиєш, i головне, попораєш Строкату. Щоб як лялечка менi була! Чув?

Строката, перелякана i забрьохана, iз сплутаною гривою i хвостом, спокiйненько собi стояла при конов'язi.

При iстобцi лишився тiльки Будий - вiн мав готувати обiд. А малий, висьорбавши миску вже захололої затiрки та проковтнувши кiлька кавалкiв черствого хлiба, кинувся виконувати дядькове завдання. А ще ж був пiвень Червень та яструб у клiтцi.

По воду малий спускався в глибокий яр до джерела. Коли вилiз iз яру i став перепочити, опустивши повне цебро на спориш, ось яке видовище його захопило. За широким ровом, який оперiзував верх гори, на його крутих схилах валу зеленого в кiлькох мiсцях виднiлися латки голої землi. Бiля цих жовтих плям порпалися робочi люди. Однi висипали на схил кошиками глину, iншi прибивали, ущiльнювали схил, третi тягли повнi корзини зеленого дерну на пружних коромислах. Ще однi брали тi зеленi пласти i укладали ретельно по схилу, щоб нiде нi шва, нi щiлини не було мiж ними. В трьох мiсцях вал було розкопано, а дерев'янi зруби, що були в землi, розiбрано.

Коли вони пiд'їздили, то здавалось здалеку, що на смарагдових валах зазмiїлись бiлi стiни кам'янi. Тепер завдяки тому, що зруби городень розiбрали, було видно, що вся ця бiла "стiна" складена з дубових зрубiв. У нижнiй частинi зрубiв-городень зберiгались всiлякi вiйськовi запаси камiння, дiжки iз смолою, вiдра, казани для смоли та окропу, дрова, пiсок, драбини, бухти канатiв, сокири, в'язки списiв, дард i стрiл. Бо коли рокiв три тому пiд час колотнечi зруби пiдгорiли, їх так-сяк помазали глиною i лишили до кращих часiв.

Та тiльки випала перерва мiж битвами, князь великий київський наказав укрiпити оборону. Вiн суворо загадав своїм городникам усi зруби, що попсувались у Велику Пожежу, вiдновити й укрiпити.

I от у цих щербинах вiд розiбраних городень сновигали незлiченнi люди. На високих кодолах зависали товстеннi пiдйомники, а потiм переносились до свого мiсця належного. Досвiдченi, вправнi теслярi вкладали болонки один до одного, а позначенi вони були ще на землi, коли зруб клали i пiдганяли на землi. Як виводили на людський зрiст зруб, розбирали болонки. Тiльки лишали останнiй вiнець, i на нього знов нарощували болонки. I, позначивши, знов розбирали на болонки. I так зводили на сiм-вiсiм людських зростiв. А тодi за допомогою кодоли-пiдйомника ставили на своє мiсце. Перев'язували з помiччю пазiв i клинiв iз сусiднiми зрубами. Щоб горючi ворюжi стрiли не пiдпалили городнi, їх обмазували ретельно масною бiлою глиною.

А пiд валом робiтники гострими стругами-скобелями та широкими теслами вирiвнювали дубовi порожнi колоди, складенi з двох половинок. Тими колодами-рурами вiдводили спусками з валiв воду снiгову та дощову до глибокого фортечного рову.

На снiданок яструбу малий з першого помаху пращi двох горобцiв прибив. Оце так удача!

- Будий, Будий! Я одним каменем двох горобцiв зняв! От!..

- Теж диво! Розкудкудакався!.. От якби ти голуба зняв...

- Як можна голуба?! То ж людський птах!

- Ти тiльки його поцiль! Бiднi кияни голубiв не тримають, а багатi вiд втрати одного не збiднiють. Бiдаки у мiстi не живуть... - I Будий кивнув головою на багатi верхи будинкiв боярських та князiвських палацiв, що зводились над київськими валами та заборолами.

Малий сипонув жменю проса бiля конов'язi i миттю злетiлися горобцi та зафуркотiли крильми, спадаючи згори, сизi голуби.

Свиснув камiнець, i сизий здоровенний голуб завалився на крило.

Малий кинув його Будому пiд ноги.

- Го-го-го! - Аж затанцював Будий. - Колись нашими голубами княгиня Ольга спалила нашi городи! А тепер ми всмажимо київських голубiв!

Не дарма ж казали, що Будий походив iз старого роду, який допомагав воювати князю Малу проти княгинi Ольги. Люди казали, що воїнiв їхнього роду майже всiх посiкли варяги на капусту, а живих полонили i зробили рабами. I мiж собою подiлили. Отак стали родичi Будого i сам Будий холопами. У словах Будого була пекуча зненависть до княгинi Ольги, що Пiвник пригадав, як поважно про неї говорив дядько Пiвень: "Княгиня наймудрiша серед жiнок! I нiхто нiколи її не здурив - нi простi древляни, нi лестивi греки. Такої повiк вже не буде! Навiть той пiп, Гречин, що приїздив до боярина, це визнав."