Залишенець. Чорний ворон - Шкляр Василь

– Це… ви? – ворухнув пошерхлими губами, які спекла вогневиця.

– Ми, – всміхнулась вона.

– Де я?

– У Лебединському лісі під волоським горіхом. Оце вдруге народилися на світ. Я – ваша повитуха і зараз буду вас сповивати.

Тіна тоді не лише виходила його, а й ще раз вирвала з обіймів тієї кістлявої свахи, що любила ходити з ним попідручки. Якось до Умані вдерлися москалі і, певна річ, наскочили на лікарню. Спершу в коридорі почулися тупіт і крик, потім у сусідній палаті бахнули постріли. Один, другий, третій… За якусь мить прибігла Тіна з сувоєм марлі і ні сіло ні впало почала обмотувати йому руки – від долонь аж до ліктів: «Скажеш, обкидало виразками».

Щойно скінчила, як до палати зайшло двоє вилицюватих з наганами.

Ще зовсім молодий козак Петрусь, який лежав на сусідньому ліжку і шепотів собі нищечком молитву, не витримав, натяг на голову простирадло. До нього першого й підійшли.

– Нам твая ґалава нє нужна, ти нам ладошкі сваі пакажі! – Вони здерли з Петруся простирадло і втупилися в його руки. – Аґа, всьо панятно, ну так палучай!

Гахнув наган – Петрусева голова підстрибнула на подушці, і він навіки затих із дірочкою в лобі, навіть не зрозумівши, що вони вгледіли на його руках. А що? Коли долоня порепана й мозоляста, то, виходить, ти пролетар, а якщо чиста і чепурна, то – буржуй.

– А ето што за варєшкі такіє? – убивця витріщився на Чорновусові забинтовані руки.

– Язва, – сказала Тіна російською. – Страшниє язви обсипалі єго рукі.

– Сібірская, што лі?

– Єщьо пострашнєй. Прєждє, чєм сюда входіть, вам слєдовало би одєть марлєвиє маскі.

– Тваю мать! Ємєля, рвьом когті атсєдова!

Москалюги миттю звітрилися з палати, можна було перевести подих, але поруч лежав мертвий Петрусь, за стіною стогнали поранені, і Чорновуса раптом охопив сором за ці перев’язані руки. Було мерзенне відчуття, що він когось перехитрив, виміняв своє життя на Петрусеву смерть. Він навіть не подякував Тіні за кмітливість, за порятунок, цілий день пролежав мовчки, а ввечері сказав їй, що вже зовсім видужав.

– Поможи мені добратися до Мокрої Калигірки, – попросив він.

– Куди-и-и? – здивувалася Тіна. – Тобі ще треба піддужати.

– Та я здоровий, як бик! – він сердито скочив із ліжка й випростався на повен зріст, трохи не дістаючи головою стелі. Але похитнувся, взявся за металеве бильце, яке ледь не зігнулося в його руці.

– Ну. І що далі? – знизу вгору дивилася на нього Тіна.

– Далі? Я починаю нову війну. І тут мене ніхто не спинить. Навіть ти, моя пташко. Чуєш? Я починаю нову війну.

Він і цього разу не попрощався з нею по-людському. Пішки, обминаючи села й гамірні місця, добирався додому. По селах чулася безладна стрілянина, моторошні крики, голосіння жінок і валування собак. Уночі небо палахкотіло загравами пожеж – здалеку було видно, де порядкують московські каральні загони.

У Лисячій балці, недалечко від Мокрої Калигірки, його перестріли козаки Семена Гризла і привели до отамана – перевірити, хто такий. Кремезний, хоч і приземкуватий, Гризло здивував насамперед своїм убранням: синій жупан, розшитий жовтими позументами, шаровари, козацька шапка-бирка, з-під якої над чолом стриміло пасмо русявого чуба. Гострі кінчики вусів були хвацько закручені вгору, що надавало обличчю отамана веселого молодецтва.

– Відкіля будеш? – зміряв він Чорновуса очима. – Тіки не крути хвостом, бо моя шабля зразу чує брехню.

Чорновусові не було чого кривити душею, і Гризло йому повірив. Та і як не повірити землякові, якщо отаман навіть пригадав його батька – знався-бо чи не з усіма лісниками в окрузі.

– Приставай до мого коша, – запропонував Гризло.

– Я не проти, – відповів Чорновус. – Але дозвольте, пане кошовий, спершу провідати рідних, а тоді вже порадимося, як бути далі.

Гризло похитав головою.

– Що то за козак, який журиться за домівкою? Нема коли радитися. Вчора в Мокрій Калигірці більшовики розстріляли сорок наших людей та ще й повісили шістьох жидів, які шили нам одяганку і чоботи. Треба негайно поквитатися.

– Треба, – сказав Чорновус, розглядаючи отаманів жупан ще з більшою цікавістю. Не вірилося, що таку жупанину могли скроїти калигірські жиди.

– Ми повинні показати кацапам і нашим селянам, хто тут господар, – вів далі Гризло. – У містечку стоїть чимала частина, та якщо вдарити знагла, то можна її втовкти. Я вже сього дні можу виставити три сотні кінних.

– Уночі! Треба вдарити вночі, пане отамане, – втрутився у розмову козак із широко ошкіреним ротом, з якого визирали чималі ікла.

– Цей любить воювати тіки вночі, – поблажливо осміхнувся Гризло. – Через те й назвали його Вовкулакою. Не переживай, буде тобі і вночі.

Гризло вислав до Мокрої Калигірки стежі на вивідки. Саме була неділя, базарний день, і Чорновус, перевдягнувшись у жебрака, теж сходив у містечко, яке трохи знав. Ще змалечку їздив сюди з батьком на олійню, до млина, на базар, де батько завжди купував йому маківники, золотисті медяники-коники й довгі м’ятні «кумхвети» в позлітках по два за копійку, від яких язик прилипав до піднебіння. Але найцікавіше було, коли після базарування вони заходили до Беня в оранду-корчму Тут стояв такий дух, що відразу туманіло в голові і щипало в очах. Назустріч їм виходив Бень у довгополому лапсердаку, горбатий, з рудою борідкою, проте милий і чемний жид, який мав лісника Чорновуса за великого приятеля. «Гой, Якове, – казав він, ставлячи перед батьком пузату зелену пляшку, – який славний у тебе мальчик. Такий міг вирости хіба в лісі». І тут Бень, мов штукар, діставав із-за спини, з-під свого горба в’язочку бубликів, таких твердих, що не вкусиш, їх доводилося смоктати, як і ті «кумхвети», подавав малому, а в другій руці корчмаря вже невідь-звідки з’являлася низочка чехоні для батька. Вони вдвох випивали по чарці, до столу підтюпцем дріботіла заклопотана Бениха, по-чудернацькому закутана в чорну хустину так, що стирчали рожеві вуха, й ставила на стіл курячі тельбушки, смажені на гусячому смальці, – страву для дорогих гостей. Бениха теж не забувала про «мальчика», наливала йому смачнющого вишневого ситра, яке шпигало в ніс і поколювало в роті. Потім Бень приносив коробочку з намальованою грайливою дівчиною, що смоктала довгого цибуха, відкривав ту коробочку і, заплющивши очі, гучно втягував носом повітря. Це був дорогий тютюн, батько любив подиміти. «Від фабрики Когана!» – хвалився корчмар, хоч сам не курив. Коли батько починав збиратися додому, Бень просив посидіти ще, бо ось-ось має над’їхати Рефуль із Звенигородки, він приїде з дванадцятьма музиками, і тут буде такий «маюфес»,[7] що всіх накриє курява. «Та я й так бачу, які тут маюфеси крешуть», – казав батько, показуючи на встелену соняшниковим лушпинням долівку з глибокими виямками від закаблуків.

Чи міг тоді бідолашний Бень передбачити, який «маюфес» влаштують йому червоні головорізи?

Опираючись на сучкуватий костур, Чорновус шкутильгав безлюдною вулицею до базару (хоч давно зрозумів, що базару сьогодні не буде, – люди сиділи по хатах), поглядав спідлоба туди-сюди, поки й побачив розгромлену оранду Чорні діри вибитих вікон, навіть рами потрощені, двері зірвані із завісів, під облупленими стінами – бите скло, черепки, розвіяне пір’я… Невдовзі він угледів і Беня – на шибениці серед повішених перед базаром упізнав його по рудій борідці та горбатій спині, яку не випростав навіть тягар смерті.

Чорновус пошкандибав у бік млина, і тут на греблі його перестрів кінний роз’їзд.

– Куда, старчє, путь дєржіш? – спитав вухатий москаль, такий п’янющий, що однією рукою тримався за повід, а другою вчепився у гриву коня.

– Іду на багатиє сьола.

– А нє скажєш, ґдє здєсь вєсьолиє дєвкі жівут?

– Я чєловєк нє здєшній.

– А випіть хошь?

– Нє, мнє би покушать.

– Таґда дєржі, – вухатий дістав із кишені штанів цукерку. – Паабєдаєш!

Він зайшовся таким божевільним реготом, що ледве не випав із сідла.