Гіпотеза кохання - Хейзелвуд Елі
Шрифт:
Интервал:
Закладка:
— Гаразд.
— Я Адам. Карлсен. Викладач у…
Вона пирснула зі сміху. А потім відразу пошкодувала про це, коли помітила його розгублений вираз обличчя, наче він серйозно подумав, що Олів може не знати, хто він такий. Наче він не знав, що є одним із найвидатніших учених у цій галузі. Скромність була зовсім не схожа на Адама Карлсена. Олів прочистила горло.
— Так. Гм, я також знаю, хто ви, професор Карлсен.
— Певно, вам варто називати мене Адам.
— О. О ні.
Це було б занадто… Ні. На факультеті це було недопустимо. Випускники не називали викладачів по імені. — Я ніколи б не…
— Якщо Ан випадково буде поруч.
— А. Так, — в цьому був сенс, — Дякую, я про це не подумала.
І ні про що інше, насправді, теж.
Очевидно, її мозок перестав працювати три дні тому, коли вона вирішила, що поцілувати його задля порятунку власної дупи, було гарною ідеєю.
— Якщо для вас це нормально. Я піду додому, бо все це знервувало мене і…
Я збиралася провести експеримент, але мені справді потрібно сісти на дивані і дивитися «Американський воїн-ніндзя» протягом сорока п’яти хвилин, їсти «Cool Ranch Doritos», які на диво смачніші, ніж здаються..
Він кивнув.
— Я проведу вас до машини.
— Я не настільки у відчаї.
— На випадок, якщо Ан буде поруч.
— Оу…
Олів мусила визнати, що це була приємна пропозиція. На диво. Особливо тому, що це звучало від Адама Карлсена, який був «я-занадто-класний-для-цієї-кафедри». Олів знала, що він наволоч, тому не могла зрозуміти, чому сьогодні… він таким не здавався. Можливо, їй варто звинувачувати власну жахливу поведінку, яка змусить будь-кого виглядати добре на її фоні.
— Дякую, в цьому немає потреби.
Вона бачила, що він не хотів наполягати, але не міг стриматися.
— Буде краще, якщо ви дозволите провести вас до машини.
— У мене її немає.
Вона вирішила не додавати: «Я аспірантка, що живе в Стенфорді, Каліфорнія. Я заробляю менше тридцяти тисяч доларів на рік. Моя оренда займає дві третини моєї зарплати. Я ношу ту саму пару контактних лінз з травня і ходжу на кожен семінар, де пропонують закуски, щоб заощадити на їжі».
Вона поняття не мала, скільки років Карлсену, проте він явно не так давно був аспірантом.
— Ви їздите на автобусі?
— На велосипеді. І мій велосипед стоїть прямо біля входу до будівлі.
Він відкрив рота, а тоді закрив його. А потім відкрив знов.
Ти цілувала той рот, Олів. І поцілунок був хороший.
— Тут немає велосипедних доріжок.
Вона потиснула плечима.
— Люблю небезпечне життя, — вона мала на увазі дешеве, — і я маю шлем.
Вона повернулася, щоб поставити чашку на першу-ліпшу поверхню. Забере її пізніше. Або ні, якщо хтось вкраде. Яка різниця? Чашка дісталась їй від постдока, який покинув академію, щоб стати ді-джеєм. Вдруге менш ніж за тиждень Карлсен врятував її дупу. Вдруге вона не витримала побути з ним ні хвилини довше.
— До зустрічі. Гаразд?
Його грудна клітка піднялась, коли він глибоко вдихнув.
— Так. Гаразд.
Олів вийшла з кімнати так швидко, як могла.
— ЦЕ ЖАРТ? Це точно жарт. Мене показують по телебаченню? Де приховані камери? Як я виглядаю?
— Це не жарт. Камер нема.
Олів поправила шлейку рюкзака на плечі й відійшла вбік, щоб студент на електроскутері не наїхав на неї.
— Але якщо ти про це згадала, то виглядаєш чудово. Особливо, враховуючи, що зараз сьома тридцять ранку.
Ан не почервоніла, але була на волоску від цього.
— Вчора ввечері я використала одну з тих масок для обличчя, які ви з Малькольмом подарували мені на день народження. Ту, у формі морди панди. І я купила новий сонцезахисний крем, який повинен надавати трохи сяяння. І нанесла туш, — похапцем додала вона під ніс.
Олів могла запитати її, чому вона доклала стільки зусиль, щоб добре виглядати зранку у звичайнісінький вівторок, але вже знала відповідь: лабораторії Джеремі та Ан були на одному поверсі, а оскільки біологічний факультет був великий, випадкові зустрічі цілком могли трапитись.
Вона приховала посмішку. Як би дивно не звучала думка про те, що найкраща подруга зустрічається з колишнім, вона була рада, що Ан почала дозволяти собі розглядати Джеремі для стосунків. Здебільшого, було приємно знати, що приниження, якого Олів зазнала з Карлсеном Тієї Ночі, давало свої плоди. Разом із дуже багатообіцяючим електронним листом Тома Бентона про її дослідницький проект це наштовхнуло Олів на думку, що все, можливо, нарешті покращиться.
(window.adrunTag = window.adrunTag || []).push({v: 1, el: 'adrun-4-390', c: 4, b: 390})— Гаразд, — Ан закусила нижню губу, глибоко зосередившись, — отже, не жарт. А це означає, що має бути інше пояснення. Дай вгадаю.
— Нема чого відгадувати. Ми просто…
— Боже мій, ти намагаєшся отримати громадянство? Тебе депортують назад до Канади, тому що ми дивимось «Нетфлікс» з Малкольмового акаунта? Скажи їм, що ми не знали, що це федеральний злочин. Ні, зачекай, не кажи їм нічого, поки ми не знайдемо тобі адвоката. І, Ол, я вийду за тебе заміж. Я дістану грін-карту, і тобі не доведеться…
— Ан, — Олів міцніше стиснула руку подруги, щоб та замовкла, хоч на секунду, — мене не депортують, чесне слово. Я просто сходила на одне побачення з Карлсеном.
Ан зморщила обличчя й потягнула Олів до лавки біля доріжки, змусивши її сісти. Олів підкорилася, сказавши собі, що вони б помінялись ролями, якби вона помітила, що Ан цілує Адама Карлсена, і, ймовірно, мала б таку ж реакцію. Дідько, мабуть, вона була б зайнята замовленням повномасштабної психіатричної експертизи для Ан.
— Слухай, — почала Ан, — пам’ятаєш минулої весни, коли я тримала твоє волосся, поки ти зі швидкістю кулі виблювала п’ять фунтів зіпсованого коктейлю з креветками, який з’їла на вечірці, де професора Парка проводили на пенсію?
— О, так пам’ятаю, — Олів задумливо схилила голову, — ти тоді з’їла більше за мене, але тебе не знудило.
— Бо я міцніший горішок, але це не важливо. Суть в тому: я з тобою, і буду завжди, незважаючи ні на що. Незалежно від того, скільки фунтів зіпсованого коктейлю з креветок ти виблюєш зі швидкістю кулі, ти можеш мені довіряти. Ми — команда, ти і я. І Малкольм, коли він не зайнятий тим, що трахає населення Стенфорду. Тож якщо Карлсен є таємною інопланетною формою життя, яка планує захопити Землю, що в кінцевому підсумку призведе до того, що людство буде поневолене злими володарями, які виглядають як цикади, і єдиний спосіб зупинити його — зустрічатися з ним, ти можеш мені сказати, і я повідомлю «NASA»…
— Заради Бога! — Олів мусила розсміятись. — Це було просто побачення!
Ан виглядала засмучено.
— Я просто не розумію.
Бо в цьому немає ніякої логіки.
— Знаю, але тут нема чого розуміти. Це було лише… Ми сходили на побачення.
— Але…чому? Ол, ти гарна, і розумна, і весела, і маєш бездоганний смак у гольфах. Навіщо тобі ходити на побачення з Адамом Карлсеном?
Олів почесала носа.
— Тому що він…
Вона поплатиться за те, що зараз скаже. Поплатиться. Але вона мусить.
— Непоганий.
— Непоганий? — брови Ан піднялись так високо, що мало не зрівнялись з лінією росту волосся.
«Вона сьогодні справді надзвичайно мила», — задоволено відмітила Олів.
— Адам «Срака» Карлсен?
— Ну, так. Він…
Олів озирнулась, ніби на допомогу могли прийти дуби чи студенти, що поспішали на літні заняття. Коли стало зрозуміло, що допомоги чекати нізвідки, вона просто недолуго закінчила:
— Він непоганий мудак, я гадаю.
На обличчі Ан з’явилась недовіра.
— Отже, від стосунків з таким класним хлопцем, як Джеремі, ти перейшла до Адама Карлсена.
Ідеально. Саме цього й прагнула Олів.
— Саме так. І добре, бо Джеремі не надто мені й подобався.
Нарешті, хоч раз у цій розмові прозвучала правда.
— Чесно кажучи, мені не так важко було його забути. Ось чому, будь ласка, Ан, позбав хлопця страждань. Він заслуговує на це, і, перш за все, ти цього заслуговуєш. Б’юся об заклад, він сьогодні в кампусі. Поклич його піти разом на той фестиваль фільмів жахів, щоб мені не довелося йти з тобою і спати з увімкненим світлом наступні шість місяців.