Звіробій - Купер Джеймс Фенимор

Звіробій вже перетинав уявну лінію між «ковчегом» і табором, коли помітив одблиск багаття. Це сталось так раптово й несподівано, що він навіть злякався, чи не надто необачно з його боку підпливати так близько до вогню. Але наступної миті він збагнув, що поки індіяни залишатимуться в освітленому колі, вони, звісно, його не помітять. Дійшовши цього висновку, він обрав зручну схованку, зупинив човника й почав свої спостереження.

Незважаючи на всі наші старання, нам не пощастило в усій повноті розкрити читачеві вдачу цієї незвичайної людини, якщо доводиться повторювати тут, що при всьому своєму незнанні світу та простодушності, Звіробій володів самобутнім і сильним поетичним відчуттям. Він любив ліси за їхню прохолоду, за їхню величаву самотину та безкраїсть. Він рідко коли проходив через них, не зупинившись, аби помилуватися якимсь особливо чарівним куточком, і це давало йому втіху, хоч він і не пробував угадати її причини. Тож не дивно, що й зараз мисливець замилувався сценою, яка відкрилася його очам. Звіробій навіть забув на якийсь час, чого він сюди прийшов. Для повнішого враження змалюємо її нашим читачам.

Човник стояв при самому вході в довгу природну алею, утворену кущами та деревами, які тяглися край берега; ця алея давала змогу бачити все, що робилося в таборі, й саме крізь неї вперше було помічено вогник з «ковчега». Індіяни зовсім недавно розташувалися на новому місці й, закінчуючи господарські справи, ще не розійшлися по своїх куренях. Велике багаття було й джерелом світла, й огнищем, на якому готувалися невибагливі індіянські страви. Саме в цей час у вогонь і підкинуто оберемок сухого хмизу, й високе яскраве полум'я шугнуло в нічну пітьму. З мороку виступило величезне склепіння лісу, а на вьому просторі, зайнятім табором, стало так видно, наче там засвітили сотні свічок.

Метушня потроху вляглася, і навіть найненажерливіше дитя встигло наїстися донесхочу. Одне слово, настав час відпочинку й загального неробства. Мисливці та рибалки повернулися з багатою здобиччю. Їжі було вдосталь, а що в дикому побуті це найголовніше, то почуття цілковитого вдоволення відтіснило геть усі інші турботи.

Звіробій з першого погляду завважив, що багатьох воїнів немає. Однак його знайомий, Розчахнутий Дуб, був тут. Він поважно сидів на задньому плані картини, яку з захопленням намалював би Сальватор Роза.[44] Темне обличчя дикуна сяяло не так від полум'я багаття, як від внутрішнього задоволення. Він показував іншому гуронові одного з слонів, що викликали справжню сенсацію серед його народу. Хлопчик з тупою цікавістю зазирав йому через плече, доповнюючи центральну групу. Трохи далі вісім чи десять воїнів лежали на землі або сиділи, притулившись спинами до стовбурів дерев, мов живе втілення лінивого спокою. Зброю вони тримали напохваті: вона або стояла тут же, коло дерев, або ж була мляво затиснута в руках.

Але Звіробоєву увагу заполонила група, що складалася з жінок та дітей. Певне, тут зібралися всі жінки табору, і, ясна річ, коло них крутилися молодики. Жінки, як звичайно, сміялися й балакали між собою, проте людина, обізнана із звичаями цього народу, могла помітити, що в таборі не все гаразд. Більшість молодих жінок була начебто в доброму гуморі, але одна стара відьма похмуро й насторожено сиділа осторонь, і Звіробій миттю збагнув, що вона виконує якийсь неприємний обов'язок, покладений на неї вождями. Що то був за обов'язок, він, звичайно, не знав, але вирішив, що йдеться про котрусь із дівчат, бо для таких доручень призначають старих жінок.

Звіробій нетерпляче й стурбовано шукав очима Уа-та-Уа. Її ніде не було видно, хоч багаття осявало чималу площину. Кілька разів мисливець здригався, бо йому вчувався сміх делаварки, але то його вводила в оману ніжна милозвучність, властива голосам індіянських жінок. Та ось стара ірокезка заговорила голосно й сердито, і тільки тоді мисливець помітив у затінку дерев дві чи три темні постаті, до яких, очевидно, зверталася з докором стара і які слухняно підійшли ближче до багаття. Перший виступив з темряви молодий воїн, а слідом за ним—дві жінки; одна з них була юна делаварка. Тепер Звіробоєві все стало ясно: за дівчиною наглядали, — можливо, її молода супровідниця і, напевне, ота стара відьма. Юнак, очевидно, був залицяльником Уа-та-Уа або її подруги. Зважаючи на близьку присутність людей, які могли виявитись друзями полонянки, гурони вирішили не спускати з неї очей. Поява на озері невідомого червоношкірого ще дужче насторожила їх, і тому Уа-та-Уа не пощастило втекти від своєї сторожі, аби вчасно прибути на побачення.

Звіробій спостеріг, що дівчина непокоїться, бо вона кілька разів поглядала крізь листя дерев на небо, мов сподівалася побачити там зірку, нею ж самою обрану за умовний знак. Та всі її старання були марні й, ще трохи погулявши з удаваною байдужістю по табору, обидві дівчини попрощалися з кавалером і приєднались до жіночого гурту. Слідом за ними стара ірокезка й собі посунула ближче до вогню, — певний доказ того, що досі вона була заклопотана виключно наглядом за делаваркою.

Перед Звіробоєм постало нелегке питання. З одного боку, він добре знав, що Чингачгук нізащо не погодиться повернутися на «ковчег», не зробивши якоїсь одчайдушної спроби звільнити свою кохану, й великодушність спонукала мисливця допомогти в цьому другові. За деякими ознаками, жінки в таборі вже збирались облягатися. Залишаючись на місці, Звіробій при світлі багаття міг би легко примітити, в якому курені чи під яким деревом ляже Уа-та-Уа, — потім це стане у великій пригоді. Але з другого боку, якщо він надто забариться, Чингачгукові може ввірватися терпець, і він вчинить якусь необачність. Звіробій уже навіть побоювався, що ось-ось на задньому плані картини замаячить темна постать делавара, який крадеться, мов тигр до худоби. Ретельно обміркувавши все це, мисливець вирішив, що ліпше буде повернутися до друга й остудити його запал своїм спокоєм та витримкою. На виконання цього плану пішло не більше двох хвилин, і човник пристав до прибійної смуги через десять чи п'ятнадцять хвилин після того, як відчалив од неї.

Всупереч своїм побоюванням, Звіробій застав індіянина на тому ж самому місці. Чингачгук не полишав його ні на мить, боячись, що наречена може з'явитися сюди в його відсутність. Звіробій коротко розповів делаварові про все, що бачив у таборі.

Призначаючи стрічу на піщаній косі, Уа-та-Уа сподівалася, що їй пощастить непомітно втекти з старого табору й, уникнувши сторонніх очей, прийти на умовлене місце. Несподівана зміна стоянки зруйнувала всі її плани. Тепер, аби якось собі зарадити, треба було пильнувати та пильнувати. Стара ірокезка, приставлена наглядати за Уа-та-Уа, теж непокоїла друзів. Все це довелося похапцем обговорити, перш ніж склалося остаточне рішення. Не балакаючи зайвого, юнаки взяли: ся до діла.

Поставивши човника таким чином, що Уа-та-Уа неодмінно помітила б його, якби прийшла на місце побачення, перш ніж вони повернуться, Звіробій та Чингачгук перевірили свою зброю і рушили в ліс. Весь мис, що клином врізався в озеро, займав близько двох акрів.[45] Половину його захопили тепер під табір ірокези. Тут росли переважно дуби. Як це звичайно буває в американських лісах, високо вгору здіймалися голі стовбури без гілок, і тільки аж там розлягалися густі пишнолисті крони. Внизу, коли не брати до уваги прибережних кущів, рослинність була вельми бідна, зате дерева стояли багато щільніше, ніж у тих місцевостях, де вже встигла погуляти сокира. Голі стовбури пнулись до неба, мов височенні, прямі, грубо обтесані колони, на які спиралося листяне склепіння. Грунт був доволі рівний, тільки десь посередині здіймався невеличкий горбик, що ділив мис на північну та південну частини. Саме на південній частині гурони й розклали багаття, аби сховатися за горбком од ворогів, які, на їхню думку, досі перебували в «замкові», а «замок», як відомо, стояв значно північніше. Струмок, що стікав з поближніх горбів, проточив собі шлях аж до південного боку мису. Цей струмок протікав трохи на захід од табору й уливався в озеро майже поруч з багаттям. Наскільки дозволяли обставини, Звіробій спостеріг усі ці особливості місцевості й розповів про них своєму другові.