1Q84. Книга третя - Харуки Мураками

Якийсь час Тенґо спостерігав, як тане лід у склянці.

— Віщунові потрібне, мабуть, посередництво дооти, — сказав Тенґо. — Завдяки дооті він уперше зміг почути віщий голос. Або перекласти його земною мовою. Щоб надати правильного виду повідомленню, яке посилає віщий голос, потрібні дві сторони. За словами Фукаері, потрібні реципієнт і перцепієнтка. Заради цього передусім треба було зробити повітряну личинку. Бо завдяки їй могла народитися доота. А для цього потрібна правильна мадза.

— Таке ваше тверде переконання?

Тенґо захитав головою.

— Не зовсім. Просто я тільки так подумав, коли слухав ваш короткий переказ сюжету оповідання.

Тенґо не переставав думати про мадзу й дооту, коли переписував оповідання і після того, але ніяк не міг збагнути всього разом. Та коли розмовляв з Комацу, дрібні частини оповідання поступово зв'язувалися докупи. А проте сумніви залишалися. Чому, скажімо, на батьковому ліжку в оздоровниці з'явилася повітряна личинка, в якій містилася юна Аомаме.

— Досить цікава система, — сказав Комацу. — Та хіба не виникає проблема, коли мадза покидає дооту?

— Мабуть, мадзу не можна назвати досконалою істотою без дооти. Хоча цього конкретно не видно, як у випадку Фукаері, але в такому випадку чогось бракує. Можливо, вона схожа на людину, що втратила свою тінь. Я не знаю, що станеться з доотою без мадзи. Мабуть, і вона — недосконала істота. Бо вона, що не кажи, — лише друге «я». Але у випадку Фукаері доота без мадзи, можливо, виконувала роль жриці.

Якийсь час Комацу скривив міцно стиснуті губи. Потім розтулив рота.

— Тенґо-кун, може, ти вважаєш, що все, що ти написав у «Повітряній личинці», відбувалося насправді?

— Ні, не вважаю. Лише тимчасово припускаю. Продовжимо нашу розмову, спираючись на таке припущення.

— Гаразд, — погодився Комацу. — Інакше кажучи, припустимо, що друге «я» Фукаері, навіть перебуваючи на далекій відстані від неї, могло виконувати роль жриці.

— І саме тому секта, знаючи місце перебування зниклої Фукаері, не робила спроби силоміць її повернути. Бо в її випадку доота, навіть без мадзи, могла виконувати свої обов'язки. Можливо, між ними, навіть розділеними великою відстанню, існував сильний зв'язок.

— Справді.

— Мені здається, що, можливо, вони мають численних доот. І карлики при нагоді, напевне, роблять багато повітряних личинок. Бо однієї перцепієнтки не досить. А може, кількість доот, здатних правильно функціонувати, обмежена. Можливо, серед них є сильні — головні і слабші — допоміжні, які функціонують разом як певний колектив, — провадив далі Тенґо.

— Ви хочете сказати, що доота, яку залишила Фукаері, головна й правильно функціонує?

— Можливо, ймовірність цього висока. У всій цій історії Фукаері завжди посідає центральне становище. Як око тайфуну.

Комацу примружив очі й зціпив пальці обох рук на столі. Якби захотів, то за короткий час міг би ефективно думати.

— Послухай, Тенґо-кун! Я от подумав, чи не має підстав припущення про те, що Фукаері, яку ми бачили, — насправді доота, а в секті залишилася мадза?

Слова Комацу приголомшили Тенґо. Досі він про таке й гадки не мав. Для нього Фукаері була реальною, а не її копією. Але почувши припущення Комацу, він не виключив такої можливості. «Я не маю місячного. А тому не завагітнію», — проголосила Фукаері того вечора після такого дивного одностороннього статевого акту. Якщо вона — лише її друге «я», то, мабуть, це природно. Друге «я» не може себе відтворити. На таке здатна тільки мадза. Однак Тенґо ніяк не міг перевірити припущення, що, можливо, мав статевий акт не з Фукаері, а з її другим «я».

— Фукаері — яскрава особистість з власними нормами поведінки. Навряд чи друге «я» цим володіє.

— Справді, — погодився Комацу. — Ти маєш рацію. Передусім Фукаері — особистість з власними нормами поведінки. І я мушу з цим погодитися.

Проте у Фукаері ховалася якась таємниця. Тенґо відчував, що в цій вродливій дівчині закарбований важливий код, який він мав розгадати. Хто з них реальна Фукаері, а хто — її друге «я». А може, помилково говорити про такий поділ? І Фукаері, залежно від обставин, може виступати в будь-якій формі.

— Все ще залишається кілька незрозумілих речей, — сказав Комацу й, розціпивши пальці обох рук, поглянув на них. Як для чоловіка середніх літ вони були довгими й тонкими. — Віщий голос перестав долинати, джерело висохло, а віщун помер. Що сталося після того з доотою? Навряд чи вона померла, як удова з чоловіком у Стародавній Індії.

— Коли реципієнта не стало, обов'язки перцепієнтки скінчилися.

— Звісно, якщо дотримуватися вашого припущення… — сказав Комацу. — Невже Фукаері написала «Повітряну личинку», усвідомлюючи, якими будуть наслідки? Але Голомозий сказав мені, що вона не робила цього зумисне. Мовляв, принаймні вона не мала такого наміру. Однак як усе це розуміти?

— Безперечно, істини ми не знаємо, — сказав Тенґо. — Але я не думаю, що Фукаері з якоїсь причини навмисне довела батька до смерті. Може, батько, незалежно від неї, в силу певних обставин вибрав смерть. Можливо, вона протидіяла цьому всім, що робила. А може, батько хотів звільнитися від віщого голосу. Та все це лише безпідставні припущення.

Зморщивши носа, Комацу довго роздумував. Потім, зітхнувши, оглянувся навколо.

— Зовсім дивний світ. З кожним днем зникає лінія, що розділяє припущення і реальність. Тенґо-кун, як ти, письменник, визначаєш, що таке реальність?

— Реальний світ там, де тече червона кров, якщо кольнути голкою, — відповів Тенґо.

— Значить, нема сумніву, що цей світ реальний, — сказав Комацу й сильно потер долонею внутрішню сторону передпліччя. Там проступили сині вени. На вигляд не дуже здорові кровоносні судини, що довгі роки страждали від алкоголю, тютюну, нерегулярного сексуального життя й інтриг літературно-митецького світу, Комацу випив залишки віскі із содовою і потряс шматками льоду в порожній склянці.

— До речі, ти не міг би розвинути далі своє припущення? Воно стало дедалі цікавішим.

— Вони шукають заміну віщунові. Водночас їм треба знайти нову дооту, яка б правильно функціонувала. Бо новому реципієнтові потрібна нова перцепієнтка, — сказав Тенґо.

— Інакше кажучи, треба знайти нову правильну мадзу. А якщо так, то доведеться ще раз робити повітряну личинку. Надзвичайно велике завдання.

— Тому-то вони взялися до нас так серйозно.

— Справді.

— Однак це не означає, що в них нема якоїсь мети, — сказав Тенґо. — Вони, напевне, на щось націлилися.

Комацу кивнув.

— І я маю таке враження. Тому вони й хотіли якнайшвидше позбутися нас. Щоб ми не заважали. Здається, ми добряче мозолили їм очі.

— Чим саме?

Комацу хитнув головою. Мовляв, і йому це невідомо.

— Цікаво, що досі передав їм віщий голос? І який зв'язок існує між цим голосом і карликами?

Комацу безсило хитнув головою. На це запитання ніхто з них не мав відповіді.

— Ти бачив кінофільм «Космічна одіссея 2001 року»?

— Бачив, — відповів Тенґо.

— Ми схожі на мавп, що там фігурують, — сказав Комацу. — Оброслі довгим чорним волоссям, вони щось беззмістовне верещать і ходять навколо «моноліту».

У бар зайшло два нових відвідувачі. Як постійні завсідники, вони сіли за шинквас і замовили коктейлі.

— У всякому разі, зрозуміло одне, — наче підсумовуючи розмову, сказав Комацу. — Твоє припущення переконливе й по-своєму логічне. Розмовляти з тобою віч-на-віч завжди приємно. Однак треба вибиратися з цього страшного мінного поля. У подальшому ми вже, здається, не зустрінемося ні з Фукаері, ні з Ебісуно-сенсеєм. «Повітряна личинка» — невинне фантастичне оповідання, в якому немає жодної конкретної інформації. Нас уже не обходить, що таке віщий голос та його послання. На цьому домовимося, чи не так?

— Зійдемо з човна й повернемося до життя на суходолі. Комацу кивнув.

— Саме так. Я щодня ходитиму на роботу й підбиратиму для часопису сякі-такі рукописи. Ти навчатимеш математики здібну молодь і у вільний час писатимеш роман. Обидва повернемося до буденного мирного життя. Не буде ні бурхливої течії, ні водоспаду. Дні підуть за днями, а ми спокійно старітимемо. Не заперечуєш?

— Адже іншого вибору, здається, немає.

Кінчиком пальця Комацу розгладив зморшки на носі.

— Маєш рацію. Іншого вибору нема. Я не хочу, щоб мене вдруге викрали. Одного перебування в тій кубічній кімнатці для мене досить. І наступного разу більше не відкриватиму людям того, що заховане. Бо й так від самої думки про другу зустріч з тими типами серце калатає. Від їхнього погляду людина може вмерти природною смертю.