Шлях митця. Духовна дорога до примноження творчості - Кемерон Джулія

Більшою мірою моє життя — це моя творчість, і коли воно стає сірим і нецікавим, те саме відбувається і з моєю роботою. Як творчій людині, мені може бути до вподоби те, чим інші нехтують: панк-гурт, чия музика чомусь неабияк мені полюбилася, пісня прославлення, на яку дуже реагує мій внутрішній слух, шматочок червоного шовку, яким мені подобається прикрашати свій одяг, хоча цим я «все псую».

Як творча людина, я можу завивати волосся чи носити дивний одяг. Можу витратити купу грошей на парфуми з неприємним запахом, тому що гарна синя плящина, у якій вони продавалися, допомагає мені писати про Париж тридцятих років.

Як митець, я пишу незалежно від того, добре в мене виходить чи ні. Я знімаю фільми, які комусь можуть здатися жахливими. Я роблю неумілі начерки, щоб потім сказати: «Я була в цій кімнаті і була щаслива. На вулиці був травень, і я зустрілася з тим, з ким хотіла зустрітися».

Як творча людина, я поважаю себе найбільше за те, що беруся до справи. Вистава за виставою, концерт за концертом, картина за картиною. Два з половиною роки життя, щоб зняти фільм на дев’яносто хвилин. П’ять чорнових варіантів однієї п’єси. Два роки роботи над мюзиклом. І весь цей час, щодня, я беруся за ранкові сторінки і пишу про негарні штори, свою дурну зачіску і те, як мені подобається дивитися на ранкове світло, яке пронизує променями дерева під час моєї пробіжки.

Як творча людина, мені не потрібно бути багатою, проте мені потрібна щедра підтримка. Я не можу дозволити собі емоційного та інтелектуального застою, тому що це позначиться на моїй роботі. І на житті. І на настрої. Якщо я перестаю творити, то стаю дратівливою.

Як митець я можу у прямому значенні цього слова померти з нудьги. Я вбиваю себе, коли не піклуюся про свою внутрішню творчу дитину, тому що зважаю на чужі уявлення про те, що означає бути дорослою. Чим більше я піклуюся про свою внутрішню дитину, тим дорослішою здаюся. Якщо я буду балувати її, то легко зможу написати діловий лист. Якщо я нехтуватиму нею, то впаду в депресію.

Існує зв’язок між піклуванням про себе і повагою до себе. Якщо я дозволяю собі прислухатися до тих, хто переконує мене бути «нормальнішою» чи поводитися «пристойніше», то зраджую сама себе. Можливо, тоді я більше подобатимуся іншим, їм буде комфортніше у моєму товаристві, якщо я виглядатиму і поводитимусь «як усі», але я сама себе зненавиджу. А тоді я почну виливати свою ненависть на себе та інших.

Якщо я кривджу свого внутрішнього митця, то у мене є всі підстави очікувати нападів переїдання, появу неконтрольованого сексуального потягу та перепадів настрою. Перевірте існування цієї залежності на собі. Коли митці не творять, то зовсім не обов’язково бувають «нормальні» чи доброзичливі — до себе та до інших.

Творчість — кисень для наших душ. Перекривши до нього доступ, ми поводимося так, немов з ланцюга зірвалися. Ми реагуємо агресивно, наче нас душать. Наша справжня лють проривається на поверхню, коли, наприклад, хтось намагається прибрати нитку чи волосинку з нашого одягу чи щось поправити. Коли батьки чи друзі, які бажають нам лише добра, змушують нас одружитися, влаштуватися на офісну роботу з дев’ятої до п’ятої чи ще щось на кшталт цього, що може завадити нашим творчим планам, ми реагуємо так, наче боремося за виживання. Так воно і є.

Бути митцем — означає помічати тонкощі. Цінувати незвичайне. Дозволяти собі легковажне ставлення до загальноприйнятих норм. Ставити запитання «Чому?». Бути митцем — означає ризикнути зізнатися собі у тому, що прагнення грошей, статків і престижу здається нам трохи сміховинним.

Бути митцем — означає усвідомлювати дивовижне. Це залишити в кімнаті меблі, які нам подобаються, навіть якщо вони не пасують за стилем. Це носити дивацьке пальто, завдяки якому ми почуваємося щасливішими. Це перестати вдавати з себе когось, ким ми не є.

Якщо ви щасливіші, коли пишете, ніж коли не пишете, коли малюєте, ніж коли не малюєте, коли співаєте, ніж коли не співаєте, коли виступаєте на сцені, ніж коли не виступаєте, коли знімаєте фільми, ніж коли не знімаєте, то заради Бога (у буквальному сенсі) — дозвольте собі цим займатися.

Убивати свої мрії, тому що вони безвідповідальні, означає безвідповідально ставитися до себе. Віра в себе — це питання між вами і Богом, вона не повинна залежати від думки друзів і знайомих.

Творець створив нас творчими людьми. Наше творче начало — це дар Божий. Використовуючи його, ми підносимо Богу подарунок у відповідь. Визнати таку угоду — це перший крок до того, щоб прийняти самих себе.

Мистецтво просто трапляється — жодної халупи воно не омине, жоден принц не може від нього залежати, навіть найгостріший розум не може змусити його з'явитися.

Завдання творчої людини — завжди поглиблювати таємницю.

Функція митця полягає у тому, щоб створювати нові закони, а не підкорятися тим, які уже існують.

Те, що рухає геніальними людьми, чи радше те, що надихає їх на працю, — це зовсім не нові ідеї, а їхня одержимість переконанням, що того, що вже було сказано раніше, недостатньо.

Творчість — це духовна практика. Її неможливо зробити ідеальною, закінчити і відкласти вбік. Особистий досвід навчив мене, що коли ми досягаємо творчих вершин і перестаємо рухатися уперед, нас починає переповнювати неспокій. Так, ми досягли успіху. Так, у нас вийшло. Але…

Іншими словами, коли ми досягаємо бажаного, оте бажане наче зникає. Незадоволені власними досягненнями, якими би значними вони не були, ми знову постаємо перед лицем нашого творчого начала і його прагненнями. Запитання, від яких ми щойно позбавилися, знову підкрадаються до нас: і що нам тепер робити?

Це почуття незавершеності, невгамована спрага подальших відкриттів — це наче перевірка для нас. Від нас вимагають розвиватися все більше і більше, а ми не завжди на це погоджуємося. Ухиляння від цього зобов’язання — що здається привабливим для нас усіх — одразу призводить до застою, незадоволення, духовного дискомфорту. «Мені що, не можна відпочити?» — запитуємо ми. Якщо відповісти одним словом: «Ні».

Творчі люди — це наче духовні акули. Гірка правда полягає у тому, що якщо ми не продовжуємо рухатися уперед, то йдемо на дно і помираємо. Перед нами стоїть дуже простий вибір: або спочивати на лаврах, або щоразу починати заново. Строга вимога до тривалого творчого життя — бути достатньо смиренним, щоб починати все спочатку, з чистого аркуша.

Незамінним атрибутом творчої кар’єри є готовність знову бути у ролі новачка. Мій друг, майстер своєї справи, страждає від того, що скований робочими обов’язками на багато років наперед. З огляду на фінанси він перебуває у дуже хороших умовах, проте це все більше загрожує його творчому здоров’ю. Коли настає час виконувати проект, на який він підписався ще три роки тому, чи вдасться йому зробити це з уявою і початковим ентузіазмом? Чесна і незручна для нас відповідь — зазвичай ні. Відтак, попри значні фінансові втрати, він почав скорочувати кількість своїх майбутніх зобов’язань, інвестуючи у ризиковану, але дуже важливу справу — власну творчу цілісність.

Не кожен з нас може наважитися на таку творчу сміливість перед матеріальною спокусою, але спробувати ми можемо. Щонайменше, ми можемо бути готовими до цього. Творчі люди за своєю природою — мандрівники. Надто обтяжені нашим світським високим званням, гонитвою за посадами і соціальним статусом, ми не дозволяємо собі піддатися духовному поклику. Ми наполягаємо на рівній і вузькій дорозі, тим часом як Шлях митця звивається по спіралі. Ми буваємо такі зосереджені на кар’єрі, що її зовнішнім атрибутам приділяємо більше уваги, ніж своєму внутрішньому чуттю. Вирішивши грати в цифри, ми порушуємо свою обіцянку вважати себе самих і наші цілі гідними.