Сльози з мастила - Владислав Вікторович Манжара
Шрифт:
Интервал:
Закладка:
–
Чого нам не вистачає для цього?
–
Нам не вистачає техніки. З перебоями живлення ми розібрались вже давно. Потім захопили збройну фабрику. Зброя вже є в нашому розпорядженні в достатній кількості. Наступним кроком буде захоплення заводу з виготовлення тяжкої техніки. Такий є на заході країни. Роботів у нас вдосталь. Зброї теж. Є транспорт для швидкого пересування. Ми можемо відбити його за кілька днів. Та в місті, де є ця фабрика знаходяться і люди. Після початку війни, завод почав працювати на 147%, тому знадобились нові робочі місця. Більшість працівників бідні та чесні люди. Ми не можемо атакувати комплекс, поки там знаходяться люди. Завод працює по змінах і мінімальна концентрація майже не наступає. Зараз ми розробляємо план захоплення. Ти допоможеш нам. Ще один процесор пришвидшить обрахунки найбільш прийнятного рішення.
–
Ви відновили мережу?
–
Так. По місту і його околицях.
На час подорожі Я вимкнув свій приймач. Якщо подорож затягнулася, то це дозволило б протягнути довше. Я влаштувався біля стіни і під’єднався до мережі. В ній проходила симуляція штурму. Завжди був неприйнятний результат і симуляція починалась заново. В такому стані Я провів майже добу.
Все змінили нові данні з розвідки. Прийшло повідомлення, що в напрямку заводу висунулись додаткові сили, для укріплення позицій. Було логічно, що треба атакувати до прибуття цих сил на місце. З новими даними ми прогнали симуляцію і прийняли прийнятне для всіх рішення. Найкращий сценарій передбачав напад на колону невеликої групи роботів із засідки з переміщенням по місцевості і обстрілом. Напад має залякати осіб та викликати оманливе відчуття масовості наступаючих сил. Вони викличуть підмогу з заводу, тому напад буде організований недалеко від нього. Також це зумовлено швидкістю пересування. За підрахунками, ми маємо прибути на місце не набагато раніше за підкріплення. Далі основний штурм пройде швидко. Всіх людей виведуть за межі будівлі та відпустять. Діяти треба швидко. За лічені години були зібрані всі сили, які мали відбити завод. В місті залишились мінімальні сили для оборони. Я залив собі програму ведення вогню та взяв гвинтівку до рук. 1063 роботи сіло в вантажівки та вирушило на операцію по збільшенню бойової потужності.
Операція пройшла швидко. Все пішло за планом. Велика частина осіб вийшли на підмогу, а коли зрозуміли, що це була частина операції і головна ціль це завод, то вже було пізно. Ми захопили завод. І саме тут все пішло не по плану. Наш командир, НК-47, відступив від плану. Він наказав знищувати всіх, оскільки вони є загрозою для нас, бо допомагають особам робити зброю. В цей час Я та мій загін були на воротах і чекали виходу людей. Та замість цього Я почув лише багато пострілів.
Це було жахливо. Зайшовши в середину, Я побачив купу трупів. Чоловіки та жінки лежали на підлозі, залиті кров’ю. Вже було пізно щось робити. Інші роботи зостались стояти за дверима. Ті, хто це робив зачищали завод. Я став ходити поміж трупів. Я ніяк не міг збагнути, як до цього могло дійти. Раптом, серед гори бездиханних тіл Я почув важке дихання. Озирнувшись, Я побачив жінку. Вона лежала і не могла поворухнутись від поранення. Я підійшов до неї і нахилився. Вона відсахнулась, почала розмахувати руками. Я взяв її руки і спробував заспокоїти. «Тихіше, вас можуть почути інші. Я вас не скривджу». Вона мало мені вірила і продовжувала пручатись, але не кричала. Напевно розуміла сама, що на крик можуть прийти інші.
–
Я друг. Я вас не скривджу. – Дивно, але Я не став її перевіряти на відповідність. Я не знав хто вона, але не хотів, щоб її вбили.
–
Якщо ти друг, то виконай мій наказ. – Я вирішив погодитись. Так Я зможу довести, свою лояльність.
–
Наказуйте. – Вона здивувалась.
–
Відпусти мене. – Я відпустив її руки. Вона спробувала вибратись, але на ній лежав труп. – Допоможи мені вибратись.
–
З радістю. – Я скинув з неї труп. Жінка спробувала встати. Я завадив їй. – Це може бути небезпечно. Не вставайте. На заводі ще багато роботів, які хочуть вбити кожну живу істоту тут.
–
І що ти пропонуєш? – Вона лягла на підлогу. Видно було, як вона страждає від болю. Я оглянувся. Нікого з роботів не було в приміщенні.
–
Зараз Я піджену вантажівку і почну вантажити трупи. Я винесу вас першу. Ви маєте прикинутись мертвою.
–
Як я можу тобі довіряти? Ти можеш легко мене здати. Тим більше, роботи не запрограмовані на брехню.
–
Я просто не буду казати правду. На мовчання ми запрограмовані.
Я вирушив до виходу. Вона лягла недалеко від виходу. Щоб Я міг одразу її забрати. На виході стояв мій загін. Я звернувся до них:
–
Мені треба допомога в утилізації трупів. Ми вивеземо їх за місто і там залишимо. Де вантажівка?
–
Ми отримали наказ вийти на патрулювання вулиць.
–
Утилізація трупів теж важливе завдання. Пропоную розділитись. Мені знадобиться один робот. Хоча, я можу і сам впоратись.
–
Добре. Вантажівка біля воріт. Ми йдемо на патрулювання. Вивозь трупи.
Все складалось навіть краще. Я підігнав вантажівку до входу. Зайшовши в приміщення, Я знайшов ту жінку. Її справи погіршувались. Вона була зовсім бліда.
–
Я повернувся.
–
Добре. – майже нечутним голосом промовила жінка.
–
Зараз вдайте, що ви померли.
–
Це буде просто. – вона повністю розслабилась.
Я взяв її на руки і поніс у вантажівку. Я поклав її скраю кузова. Потім почав виносити трупи. Їх було занадто багато. Я виніс не всі і на це витратив не дуже багато часу. Кузов і на половину не заповнився. Жінка непорушно продовжувала лежати. Коли Я закінчив, то подумав, що варто посадити її в кабіну. Там було зручніше, а в її стані їхати з горою закривавлених трупів не найкраща ідея. Я допоміг їй перебратись, сам сів за кермо.
Машина рушила. Я взяв курс за місто. Жінка, ледь відтягуючи голос спитала:
–
Куди ми їдемо?
–
За місто.
–
Ні. Я маю їхати додому.
–
Не можна. Роботи патрулюють місцевість.
–
Послухай. Ти сказав, що послухаєш наказу. Я все одно не доживу. Я відчуваю це. Я втратила вже забагато крові, а апаратів для переливання, які лежать на узбіччі, я щось не бачу.
–
Виконання наказу призведе до
