Після дощу - К’яра Меццалама

Вона пригадала всі ті випадки, коли їй хотілося все покинути й поїхати з дому, але не вистачало сміливості; і згадала той ранок три дні тому, коли вона похапцем зібрала речі і рішуче зачинила за собою двері. У неї не було чіткого плану дій, просто хотілося вразити чоловіка, принаймні одного разу змусити його помітити її відсутність, підкреслити той факт, що її присутність не слід сприймати як даність. А насамперед хотілося відчути, як це: взяти й покинути все, здивувати саму себе і спостерігати, що буде. Вона поглянула навколо... якби тільки вона могла тоді собі уявити, що станеться потім...

— Насправді ми ніколи не вільні цілком у своїх діях. Свобода — поняття перебільшене і непродуктивне, воно змушує нас почуватися недостойними власних бажань.

— Залежить від бажань. Як на мене, саме бажання — тільки справжні! — рухають світом.

— Отже, наше суспільство робить усе, щоб змусити нас про це забути. Щоб ми постійно заклопотано крутилися у своїх буденних, безглуздих справах, із рідкісними хвилинами прозріння, і зрештою зламалися, без найменшої можливості щось змінити. Пам’ятаєш принцип жаби Хомського? Її кидають у каструлю з водою і починають поступово нагрівати воду. Спершу навіть приємно, зустрічаєш когось, закохуєшся, влаштовуєш пишне весілля, усі щасливі й задоволені, жаба розслабляється, навіть користується нагодою; ось ти вже одружена жінка, маєш певне місце в суспільстві, вже не можеш бути джерелом небезпеки; жаба відчуває, що температура поступово підвищується, але не дуже тривожиться, адже почувається добре, живе заможно, має все, що треба: діти, подруги, можна ходити в кіно, читати цікаві книжки, інколи подорожувати. А коли вода стає вже зовсім гарячою, жаба така квола, що не має сили пручатися. Так і помирає в окропі.

— Господи, ми ж якраз сидимо в гарячій воді! То мені слід тривожитися? — вигукнув насмішкувато Ґвідо. — Ти вважаєш, що я дуже кволий? Зараз я примушу тебе змінити думку, побачиш!

— Ти не сприймаєш мої слова серйозно?

— Навпаки, я сприймаю твої слова дуже серйозно, адже зрештою саме це й робить із нами планета Земля. Усіх зварить в окропі!

***

Ґвідо доторкнувся рукою до низу її живота. Елена заплющила очі; зрештою, можна й зваритися в окропі, чому б і ні?

33

— Ми надаємо допомогу мережі місцевих землеробів і деяким родинам, що перебралися сюди з Фукусіми. Вони вчаться одне в одного, обмінюються традиційними способами обробки землі, вивчають інноваційні методи культивації, збагачують власний досвід, змішуючи смаки й кухні різних народів.

До лабораторії з виробництва варення увійшла мати-настоятелька, і відразу зависла тиша. Сюзанна штовхнула брата ліктем під бік.

— Вона не належить до когорти супергероїнь зі всесвіту Марвел, — шепнула.

То була малесенька жіночка; здавалося, їй років сто, не менше. Її темна зморшкувата шкіра наводила на думку про індійську мавпу.

— Так вона ж викапана сестра Йоди! — відповів сестрі Джованні і розреготався.

Настоятелька обпекла його суворим поглядом.

— Ну, юначе, як тобі це варення? Мені сказали, що ти — танцюрист, і мене це дуже тішить, адже я в молодості теж танцювала, і балет завжди був моєю великою пристрастю!

Вигляд у неї був суворий і разом із тим дуже добрий; Гектор ніяк не міг відвести від неї очей, адже від неї віяло такою енергією, що ставало страшно. Йому навіть здалося, що він помітив у неї над головою німб, але це, мабуть, йому таки привиділося в тому приміщенні, яке парувало запахами фруктів та цукру.

— Ходімо зі мною, — промовила настоятелька, — надворі краще розмовляється.

— А Пандорі можна з нами? — несміливо поцікавився Джованні.

— Авжеж, — відповіла настоятелька, — любов Господа поширюється на всіх живих істот.

Вона розповіла, що монастир має у власності кілька гектарів землі — дарунок якогось кардинала одній із її попередниць, у яку той був шалено закоханий.

— Звісно, йдеться про історію, що сталася кілька століть тому, — уточнила абатиса, — за нами теж уважно приглядають згори, але з інших причин. Ми трохи віді­йшли від нашої первинної місії, скажімо: ми поступилися частиною девізу «ora» на користь «labora»[20]. Жодна з сестер без належної наукової підготовки нізащо не отримає дозволу стати часткою цієї спільноти, але наш учитель та засновник святий Бенедикт після того, що трапилося в Умбрії, знайде можливість заступитися за нас перед Всевишнім, пославшись на якийсь принцип Закону Божого. Сподіваюся, вам відомо, хто такий святий Бенедикт? Це святий покровитель Європи, — промовила абатиса і несподівано обернулася. Розкрила здоровенну червону парасольку.

Опинившись надворі, вони побачили кількох черниць, які керували тракторами, незважаючи на дощ, перевозили фрукти й лафети з дровами та горіхами по ґрунтових дорогах монастирської садиби. За гарної погоди звідси, напевно, відкривався чудовий краєвид. Мати-настоятелька запропонувала гостям постояти на кам’яній терасі й помилуватися неймовірною панорамою долини.

— Це лише початок того, що може трапитись у наступні п’ятдесят років, — сказала, звівши очі до неба, — коли планета стане зовсім не такою, якою ми звикли її бачити. Якщо раніше не станеться Великої Катастрофи — тоді може бути ще гірше.

Гектору подумалося: де зараз може бути Елена? Чи вдасться їй перебратись через річку біля броду Аттільяно, кілометрів за десять на північ звідси?

— Яка ще «Велика Катастрофа»? — схвильовано запитав Джованні.

— Ну, наприклад, ядерна війна або вибух на одній із численних атомних станцій, яких понатикали по всій Європі. Ви знали, що половина Тихого океану виявилася радіоактивною після аварії на Фукусімі? І це нам іще поталанило; якби стався другий вибух, довелося б евакуювати п’ятдесят мільйонів осіб, включно з жителями Токіо, ви уявляєте? Половина території Японії залишилася б зараженою на десятки років. І це називають чис­тою енергією!.. Не можна мені так говорити, і доведеться відповідати за ці слова перед Великим Керівництвом, але людство геть з’їхало з глузду. З іншого боку ще з давніх часів щоразу, коли людина починає думати, що вона розумніша за Бога, це доводить до лиха. А тепер у людства є всі засоби, щоб остаточно себе знищити. Коли ми заснували цю програму прихистку, я покинула Японію разом з Іроко, — ви її вже знаєте. Ми познайомилися з одним із технічних співробітників атомної станції; то було найстрашніше знайомство мого довгого життя. Він розповів нам, плачучи, що ніхто не знав, що робити. Вони залишилися на своїх робочих місцях, хоча й добре усвідомлювали, що помруть. Однак насправді розуміли, що нічого не можуть удіяти. Ніхто не передбачив, як чинити