Шлях митця. Духовна дорога до примноження творчості - Кемерон Джулія

Протягом останніх десяти років мені неодноразово доводилося викладати свій курс в академічних колах. З мого боку це було немов безцеремонне втручання у зовсім інший світ, проте я ставилася до цієї нагоди як до привілею, хоча за нею і крилися певні небезпеки. На власному викладацькому досвіді я переконалася, що багато академіків — творчі люди, які переживають глибокий душевний неспокій через свою нездатність творити. Майстри інтелектуальних обговорень, завдяки своїм науковим умінням вони настільки віддалилися від власних творчих прагнень, що успіхи підопічних їх часто засмучують.

З наукової точки зору вони є неабиякими поціновувачами мистецтва, проте коли ідеться про практичне використання творчих навичок, це їх насторожує. До програм з розвитку літературної творчості такі люди ставляться підозріло: «Це нечувано, студенти не вивчають мистецтво, а займаються ним! Хтозна, до чого це може призвести…».

Я згадую свого знайомого, завідувача кафедри кіномистецтва, талановитого режисера, у якого протягом багатьох років не було чи то бажання, чи можливості ризикнути жити творчим життям. Намагаючись реалізувати власні творчі прагнення через життя своїх студентів, він або надто контролював, або недооцінював їхні найкращі починання, намагаючись таким чином виправдати те, що сам він опинився поза грою.

Попри те, що мені хотілося відчувати неприязнь до цього чоловіка — мені однозначно не подобалася його поведінка, — я все ж не могла ставитися до нього без співчуття. Його творче начало, таке яскраве і виразне у ранніх фільмах, з часом потьмяніло і почало затіняти не лише його власне життя, але й життя його студентів. У певному сенсі він перетворювався на такого собі творчого монстра.

Мені знадобилося багато років викладацької діяльності, щоб я зрозуміла: академічний світ приховує у собі найбільш непримітного і вбивчого ворога творчого начала. Врешті-решт з відвертою ворожістю можна боротися. Проте значно небезпечнішою, значно страшнішою буває ледве помітна недооцінка, яка поступово вбиває у студентів бажання творити.

Мені пригадується час, який я провела у відомому науково-дослідному університеті, де мої колеги-викладачі активно та успішно публікували найрізноманітніші матеріали про кіноіндустрію. Здобувши повагу серед своїх колег, зосереджені на своїй академічній кар’єрі, ці викладачі звертали надзвичайно мало уваги на тих талановитих студентів, які опинилися під їхньою опікою. Вони не забезпечували їх найнеобхіднішим — підтримкою і заохоченням.

Творчість, на відміну від інтелектуальних умінь, неможливо виміряти. За своєю природою творчість уникає такого обмеження. В університеті, де інтелектуальне життя ґрунтується на мистецтві критикувати — аналізувати до деталей витвори мистецтва, — мистецтво самого творіння, мистецтво творчого конструювання зазвичай майже ніколи не отримує потрібної підтримки та схвалення. Іншими словами, більшість учених знають, як розібрати щось на частини, але не знають, як щось сконструювати.

Навіть коли роботу студентів уважно вивчали, її зрідка по-справжньому цінували. Навіть гірше: хай би якою ґрунтовною та грамотною була робота, завжди помічали винятково недоліки. Знову і знову я бачила, як перспективні витвори грузнули у коментарях на кшталт «потрібно було» і «можна було б» чи «краще було б», замість того, щоб прийняти роботу такою, якою вона є, і конструктивно її оцінити.

Я не пропоную перетворити науковий світ у творчу майстерню. Проте все ж стверджую, що митці, які намагаються існувати, рости і навіть процвітати у такому оточенні, відчувають, що сама сила інтелектуальності суперечить творчому імпульсу. Для митця надмірна розсудливість та інтелектуальність прирівнюється до творчої інвалідності. Це не означає, що митцям бракує вимогливості, радше їхня вимогливість заснована на зовсім інших принципах, ніж ті, які визнають у наукових колах.

Митці і вчені — не одного пера птахи. Коли я лише починала свій творчий шлях, це неабияк збивало мене з пантелику. У мене самої досить добре розвинене критичне мислення, навіть більше — за мої критичні праці мені присуджували національні премії. На свій жаль, я зрозуміла, що зовсім недоречно застосовувала ці вміння до творчих проектів, які тільки-но перебували у стані зародження, — як до своїх, так і до чужих. Молоді митці — немов саджанці. Їхні ранні праці нагадують чагарники і зарості, ба навіть будяки. Академічне середовище надає перевагу високим інтелектуальним теоремам і не прикладає багато зусиль для того, щоб підтримати життя цього трав’яного покрову. Як викладач, я із сумом спостерігала, як багато талановитих людей надто рано і надто незаслужено стали заляканими лише тому, що не могли відповідати певним нормам, які зовсім не вони самі придумали. Мені хочеться сподіватися, що університетські викладачі, які читають цю книжку і дотримуються її порад, змінять своє ставлення до творчої порослі — заради її ж спасіння. Іншими словами, ми, як вищі дерева, не повинні дозволяти тіні нашої критики заважати росту молодих саджанців, які опинилися посеред нас.

Не володіючи необхідними засобами захисту і без виробленого вміння захищати свою індивідуальність, багато талановитих митців роками в’януть від таких ударів. Осоромлені за нібито свою бездарність і надто «грандіозні» мрії, вони можуть намагатися реалізувати себе у комерційних проектах і забути про свої прагнення займатися більш значущою (і ризикованішою) роботою. Вони можуть стати редакторами, а не письменниками, монтажерами, а не режисерами; художниками по рекламі, а не займатися образотворчим мистецтвом, і зупинитися за крок до своєї мрії. Зазвичай не справжній талант, а сміливість приносить митцю славу. Нестача сміливості — результат жорстокої критики чи систематичного нехтування — може покалічити митців значно талановитіших, ніж ті, хто відомі широкому загалу. Для того, щоб відновити почуття надії і сміливість творити, нам необхідно усвідомити причини і оплакати шрами, які не дають нам творчо розвиватися. Цей процес може видатися водночас і надто загальним, і надто дріб’язковим, проте без нього не обійтися. Так само, як і підліток повинен стати незалежним від надто владних батьків, так і митець повинен звільнитися від наставників, які згубно на нього впливають.

Коли Тед закінчив свій перший роман, він сміливо надіслав його літературному агентові. Він також вклав у конверт чек на сто доларів, щоб оплатити час і зусилля, які агент витратить на перечитування його роману.

У відповідь надійшла однісінька сторінка тексту, який містив розмиту і безвідповідальну критику, яку не можна було використати для подальшого розвитку: «Ваш роман наполовину хороший, наполовину поганий. А це найгірший тип романів. Важко сказати, як його можна виправити. Пропоную просто викинути».

Коли я познайомилася з Тедом, він уже сім років перебував у стані творчого заціпеніння. Як і багато інших початківців, він не подумав, що, можливо, варто звернутися до когось іншого і вислухати ще чиюсь думку. Йому було дуже непросто наважитися дати мені свій роман. Тед був моїм другом, і мені було боляче, що з його творінням так грубо повелися. Але цей випадок мене дуже вразив, вразив настільки, що Тед став моїм першим студентом, який вийшов з глухого кута у своїй творчості.

«Будь ласка, спробуй знову почати писати. У тебе вдасться. Я певна, що вийде», — просила я його. Тед погодився ризикнути і спробувати знову. Минуло вже дванадцять років з того часу, коли Тед почав вести ранкові сторінки. Він написав три романи і два сценарії для фільмів. У нього чудовий літературний агент, а репутація міцнішає з кожним днем.

Щоб досягнути того, що він здобув, Теду довелося ще раз відчути і оплакати рани, яких йому завдали ще на початку творчого шляху. Йому довелося змиритися із втраченими роками — наслідком цих ран. Сторінка за сторінкою, день за днем він знову набирався сил.

Як і у кар’єрі будь-якого спортсмена, у кар’єрі творчої людини трапляться травми. Без них не обійтися. Але йдеться про те, щоб пережити їх і освоїти науку зцілення. Як і спортсмен, який, не звертаючи увагу на пошкоджений м’яз, може лише погіршити своє становище, так і митець, який ховає біль утрат, рано чи пізно повністю зануриться у творчу тишу. Поважайте себе настільки, щоб визнати власні рани. Це перший крок до їхнього зцілення.