Подорож в Антисвiт (на украинском языке) - Олесь Бердник

В моїй душi зрiло обурення. Але я не хотiв заперечувати Шрату. Треба було подумати про долю Люсi. А професор, схилившись надi мною, лагiдно говорив:

- Подумайте. Але вiдповiдайте негайно. Бо може бути пiзно. Ми не знаємо, що там з нею, куди вона пiде, що зробить.

Я намагався уявити собi життя без Люсi. Робота... днi i ночi з iншими людьми, без її слова, без її погляду... Нi, нi! Це неможливо!

З мороку виринуло її неповторне обличчя, нiжний голос докiрливо сказав:

- Ми нiколи не розлучимось. Чуєш, Генрiху!

Так, так! Це вона сказала перед прощанням. Перед проклятим експериментом. Вона вiдчувала, що наступить розлука. Ми будемо разом, сказав я їй тодi. Вона вiрила, що я зроблю все, щоб не розлучатися з нею. Я повинен виконати свою клятву. I шлях - лише один. Єдиний. Iти за нею. Так. Вирiшено.

Я пiдвiвся, встав. Шрат дивився на мене, нiби кiт на мишу. Я вiдчував це, я розумiв, про що вiн думає, але менi все було байдуже. Я пiду назустрiч коханiй, я знайду її в дивному свiтi, якщо вiн iснує... або загину на тiй дорозi, де загинула вона.

- Я готовий, професоре.

Шрат мiцно потиснув менi руку, вiдкинув недокурену сигару, дiстав нову. Тремтячими руками почав надрiзувати її. Схвильовано сказав:

- Ви герой, Уоллес. Скажу вам одверто - бажаючих iти на той свiт не дуже багато...

- Це не дивно, - iронiчно всмiхнувся я.

- Просто - це незвичайно. Це перевертає всi нашi поняття про свiт. Але потрiбнi пiонери. Колись подорож мiж свiтами буде звичайною i необхiдною. I майбутнi поколiння не забудуть вас... I Люсi...

- Не будемо говорити про це, - сухо сказав я. - Ви знаєте, що я йду не з любовi до вашого експерименту.

- Гаразд, гаразд! Не будемо сперечатися. Ходiмо в зал. Там проведемо iнструктаж... i з богом...

Я мовчки пiшов за ним. Вперше за час перебування на островi вступив до заповiтного залу. В центрi стояв суцiльний сiрий цилiндр з кiлькома вузенькими вiчками. До нього тягнулися товстi кабелi, верхiвку вiнчав матовий гриб з органiчної речовини. Цилiндр продовжувався десь у глибинi, пiд бетонною пiдлогою. Бiля нього стояло кiлька асистентiв Шрата. Вони запитливо дивилися на нас.

- Мiстер Уоллес дав згоду на експеримент, - коротко пояснив професор. Прошу на хвилину вiдiйти. Ми бажаємо поговорити. Iнструктаж я проведу сам.

Асистенти вийшли з залу. Ми сiли в крiсла. Я прямо запитав Шрата:

- В чому суть експерименту, перетворення?

- Змiна полярностi тiла. Змiна заряду. Перетворення часток вашого тiла на античастки.

- Але ж "той свiт" - це свiт негативних енергiй, - сказав я. - Куди йде енергiя мого тiла?

- Вона забирається нашою установкою,- вiдповiв професор. - Ваше тiло стає своєрiдною "дiркою" в вакуумi, в фонi Дiрака. Воно переходить в антисвiт. Але поскiльки спiввiдношення античасток не змiнюються, органiзм мусить iснувати...

- Це дуже гiпотетично, - усмiхнувся я i навiть сам здивувався. Я зовсiм не страшився майбутнього експерименту. Була лише гостра цiкавiсть i пронизливий холодок за плечима, нiби передчуття дивовижних подiй.

- Я вiрю в успiх, - сказав Шрат. - Ще не все ясно. Може, тут вiдбувається не механiчна замiна часток на античастки, а складнiший процес. Напевне так воно i є. Може, ми в собi носимо обидва свiти або навiть бiльше. Отже, експеримент - це, можливо, розкриття одного з наших власних свiтiв...

- Байдуже, - рiшуче сказав я. - Це вже не має значення. Що менi треба робити?

- Зосередитись. Зорiєнтуватись. Запам'ятати координати, якщо це можливо. У вас є хронометр. Це добре. Запам'ятайте час. Даємо годину. Пiсля цього - проведемо експеримент вiдтворення. Ви повиннi зайняти те ж саме мiсце. Ви i Люсi, якщо знайдете її. I ще. Нам необхiднi спостереження. Все, що ви зможете. Ну, ви вчений, я не буду говорити. Якщо експеримент буде вдалий - ви не пожалкуєте. Наше вiдомство озолотить вас.

- Я не думаю про це, - вiдповiв я.

- Ну гаразд. Це ваша справа. Отже, до дiла.

Шрат натиснув кнопку на панелi. Вдалинi пролунав дзвiнок, на стiнах спалахнули червонi сигнали. До залу ввiйшли асистенти. Професор кивнув їм. Вони почали манiпулювати з приладами. Спалахнули попiд стiнами екрани квантових i електронних автоматiв.

У сiрому цилiндрi вiдчинилися дверцята метрової товщини. Вони були схожi на могильний склеп. Може, так воно й було. Той склеп уже поглинув мою кохану. Хай же тепер вiн поглине мене.

Я рiшуче вступив до отвору, зайшов у невелику сферу. Там стояв стiлець. Я сiв на нього.

- Що менi робити далi?

- Нiчого, - вiдповiв професор. Вiн стояв у дверях i дивним поглядом дивився на мене. - Будьте мужнiм...

- Спробую, - знизав я плечима.

- Ще раз попереджаю - запам'ятайте координати. Лише це гарантує успiх.

- Гаразд, професоре, - з фiлософським спокоєм сказав я. - Ще одне запитання.

- Що?

- Тут не видно нiяких приладiв. Лише якiсь елементи, мозаїка. Яким же чином iде перетворення часток на античастки?

- Розумiю ваш подив, - задоволено озвався Шрат. - Я ж вам сказав вiдбувається не механiчна замiна, а якiсний стрибок. Оця мозаїка, як ви сказали, або елементи пристрою, створюють енергетичний мiнус-резервуар. Ваше тiло i все, що на вас, миттю вiддає свiй позитивний iмпульс цьому резервуару i стає "дiркою", тобто мiнус-тiлом, антитiлом...

- Дякую. Все.

- Бiльше нiчого не треба?

- Нi. Прощайте.

- До побачення, - м'яко уточнив Шрат.

Я мовчки кивнув. Менi було байдуже. Бачитися з ним я не дуже бажав. Головне - це Люсi. Нею одною я жив, її образ тримав у своєму серцi.

Дверi зачинилися, глухо схлипнули. Мене оточила суцiльна пiтьма. Настала тиша. Неймовiрна, абсолютна тиша, про яку кажуть, що її можна слухати.

Серце билось у грудях сильно, схвильовано. Всi думки зникли з мозку, свiдомiсть була прозора, а в нiй - єдиний сяючий образ - її обличчя.

Тишу порушив Шратiв голос. Вiн глухо прозвучав десь згори:

- Мiстере Уоллес. Ми починаємо. Приготуйтесь...

Я заплющив очi. В океанi темряви, який пружно колихався навколо, засяяли фiолетовi зiрочки, запульсувала вогняна сонцеподiбна квiтка. Що це? Невже воно?.. Невже почалося? Нi, це ще лише галюцинацiя. Зараз... Зараз станеться щось неймовiрне, страшне...

Роздiл третiй

НА "ТОМУ СВIТI"

Вдарила блискавиця. Вдарила й ослiпила мене.

Вогняний вихор струсонув свiдомiсть, закрутив її в калейдоскопi небувалих вражень, почувань. Я вiдчув, як могутня хвиля заколихала мене в своїх обiймах, потiм потягла в стрiмкому потоцi кудись униз.

М'яке падiння. А вслiд за тим нiжне шелестiння, нiби серед густого лiсу.

Мене оточувала темрява, прорiзана вогняними спiралями. Вони потроху згасали, розвiювалися.

Живий, подумав я. Значить, експеримент проведено успiшно. Так, безумовно. Бо я не в залi, не в цилiндрi, а серед широкого простору. Що ж мене оточує? Чому я нiчого не можу розiбрати?

Я розплющив очi. Чи, може, менi лиш здалося, що я їх розплющив. Все одно нiчого не змiнилося. Хаотичний танець кольорiв i форм, що поєднувалися в рiзноманiтних комбiнацiях, потiм знову роз'єднувалися.