1Q84. Книга третя - Харуки Мураками

«Е ні, зі мною все гаразд. Тепер уже не варто про це думати. Вернуся до проблеми Тенґо й Аомаме», — вирішив Усікава.

Якби Тенґо й Аомаме через двадцять років десь випадково зустрілись і порозмовляли, то, напевне, здивувалися б, що в них так багато спільного. Тож багато чого могли б розповісти. І тоді, можливо, сильно сподобалися б одне одному. Ось таку картину зумів яскраво уявити собі Усікава. Доленосну зустріч. Справжню любовну історію.

Та чи відбулася насправді така зустріч? Чи народилася любовна історія? Ясна річ, Усікава цього не знав. Однак у тому, щоб думати, що вони зустрілися, була своя логіка. А тому, об'єднавшись, вони розпочали напад на «Сакіґаке». З різних боків — Тенґо з допомогою авторучки, Аомаме з використанням особливої технології. Проте до такої гіпотези Усікава ніяк не міг звикнути. Вона узгоджувалася з логікою, але не була переконливою.

Якби між Тенґо й Аомаме зав'язалися такі глибокі взаємини, то обов'язково виплили б на поверхню. Доленосна зустріч породила б по-своєму доленосні наслідки, і це впало б в очі пильному Усікаві. Можливо, Аомаме приховує цей факт. А от Тенґо на таке неспроможний.

Усікава будував своє життя в основному за законами логіки. Без переконливих доказів уперед не посувався. Та водночас вірив у свою вроджену інтуїцію. А вона суперечила сценарію, за яким Тенґо й Аомаме змовилися діяти спільно. Усікава ледь-ледь, але вперто хитнув головою. Може, взагалі кожне з них ще не знає про існування іншого. Може, їхні одночасні дії проти «Сакіґаке» — чиста випадковість.

Навіть якщо це неймовірна випадковість, така гіпотеза краще відповідала інтуїції Усікави, ніж гіпотеза спільної змови. Кожне з них, керуючись різним мотивом і різною метою, випадково водночас, з різних боків, накинулися на «Сакіґаке». В цій історії існують дві сюжетні лінії.

«Та хіба люди «Сакіґаке» з охотою сприймуть таку зручну гіпотезу? Навряд, — подумав Усікава. — Вони відразу вхопляться за гіпотезу спільної змови. Зроду люблять підступність. Перед тим, як подавати сиру інформацію, треба зібрати солідніші докази. Бо інакше зведу їх на манівці й цим завдам і собі шкоди».

Так думав Усікава в електричці, що прямувала з Ітікави до Цудануми. Мимоволі супився, зітхав і втуплювався у простір перед собою. Дівчинка — учениця початкової школи, що сиділа навпроти, здивовано поглядала на Усікаву. Щоб приховати своє збентеження, він провів долонею по своїй сплюснутій голові. Однак такий рух, здається, налякав дівчинку. Перед зупинкою на станції Нісіфунабасі вона раптом встала й притьмом кудись пішла.

Розмова з учителькою Сюнко Ота відбулася в шкільній аудиторії після уроків. Жінка років п'ятдесяти п'яти була цілковитою протилежністю вишуканій заступниці директора початкової школи в Ітікаві. Невисока, присадкувата, з дивовижною клишоногою ходою. На носі мала невеликі окуляри в металевій оправі, а її широке пласке міжбрів'я вкривав дрібний пушок. Вовняний костюм, невідомо коли пошитий, але давно немодний, злегка відгонив запахом чогось схожого на нафталін. Був дивного рожевого кольору, до якого домішувалося щось недоречне. Мабуть, комусь хотілося приємного спокійного забарвлення, але наміру не вдалося досягти, й ця рожевість потонула в несміливості, безіменності й примиренні з неминучим. І тому новісінька блузка, що визирала ззаду на шиї, скидалася на нерозважливого гостя, що затесався до людей, які вночі сидять біля покійника. Сухе сивувате волосся тимчасово притримувала пластикова шпилька. Її руки й ноги поповніли, на коротких пальцях не було жодного персня. На шиї, немов життєві зарубки, виразно виступали три тонкі зморшки. А може, це був знак того, що три бажання вже здійснилися. «Та, мабуть, це не так», — припустив Усікава.

Ця вчителька навчала Тенґо Кавану від третього класу початкової школи до її закінчення. Зазвичай кожних два роки учителям довіряли інший клас, але вона випадково опікувалася Тенґо аж чотири роки. А от Аомаме була під її керівництвом лише два роки — у третьому й четвертому класі.

— Кавану-сана я добре пам'ятаю, — сказала вона.

На противагу непоказній зовнішності її голос звучав навдивовижу ясно й молодо. Напевне, доходив до всіх кутків галасливої аудиторії. «Фах творить людину, — подумав Усікава. — Мабуть, вона здібна вчителька».

— Кавана-сан у всьому був відмінним учнем. Упродовж двадцяти п'яти років я навчала силу-силенну учнів у кількох початкових школах, але такого здібного не зустрічала. У всякому разі, хоч би що йому завдавали, був першим. З добрим характером і здатністю вести за собою інших. Здавалось, що в будь-якій галузі він зможе мати своїх послідовників. Безперечно, в початковій школі виділявся здібностями до математики, але мене зовсім не здивувало й те, що пробився в літературу.

— Його батько справді працював збирачем абонентної плати «NHK»?

— Так, справді, — відповіла вчителька.

— Від самого Кавани-сана я чув, що батько був суворим, — сказав Усікава просто так, навмання.

— Це правда, — не вагаючись, підтвердила вона. — Дуже суворим. Пишався своєю роботою, і це, звісно, чудово, але іноді, здається, звалював її тягар і на сина.

Майстерно переходячи з однієї теми до іншої, Усікава вивідав у вчительки чимало подробиць. Він умів (і це було його сильною стороною) підштовхнути співрозмовника до щирої, довірливої розмови. Учителька розповіла, що у п'ятому класі Тенґо втік з дому через те, що не любив супроводжувати батька наприкінці тижня в його збиранні абонентної плати. «Схоже, що він не утік з дому, а був вигнаний з дому», — уточнила вона. «Значить, Тенґо був змушений разом з батьком збирати абонентну плату», — подумав Усікава. І для нього, підлітка, це було немалим душевним тягарем. Як і сподівався Усікава.

Учителька прийняла на одну ніч Тенґо, який не мав куди подітися. Вона приготувала для нього ковдру, нагодувала вечерею і сніданком. А наступного вечора сама пішла до його батька й, використовуючи всю свою красномовність, узялася вмовляти, щоб той змінив своє ставлення до сина. Про цей випадок вона розповідала як про найблискучіший епізод власного життя. Учителька розповіла також, що випадково знову зустріла його на музичному вечорі, коли Тенґо вчився у середній школі вищого ступеня. І про те, як він тоді вміло грав на тимпані.

— Грав непросту музику — «Симфонієту» Яначека. Кілька тижнів перед тим Тенґо-кун не торкався цього інструмента. Та коли вийшов на сцену без попередньої підготовки, то зіграв свою партію бездоганно. Просто чудо та й годі.

«Ця жінка щиро любила Тенґо, — зворушливо подумав Усікава. — Майже беззастережно. Цікаво, що, власне, відчуває людина, коли її так глибоко люблять?»

— А Масамі Аомаме пам'ятаєте? — спитав Усікава.

— Добре пам'ятаю, — відповіла вчителька. Але в її голосі не відчувалося такої радості, як при згадці про Тенґо. Його тон впав на дві поділки.

— Дивне прізвище, правда? — сказав Усікава.

— Авжеж, досить дивне. Однак про неї я пам'ятаю не через прізвище.

Запала коротка мовчанка.

— Кажуть, начебто її сім'я належить до палких членів «Братства свідків», — зондував Усікава.

— Можна сказати тільки вам?

— Звичайно. Мовчатиму як риба.

Вона кивнула.

— В Ітікаві є велике відділення «Братства свідків». А тому я опікувалася кількома дітьми його членів. З точки зору вчителя в такому разі виникали делікатні проблеми, що вимагали пильної уваги. Але таких ревних прихильників цього братства, як батьки Аомаме, не було.

— Інакше кажучи, вони не здатні на компроміси.

Наче щось пригадавши, вчителька легенько прикусила губу.

— Саме так. Суворо дотримувалися правил і цього вимагали від своїх дітей. Через це Аомаме-сан мимоволі стала в класі самотньою.

— Виходить, що в певному розумінні вона була особливою.

— Особливою, — підтвердила вчителька. — Звичайно, дитина в цьому не винна. Якщо в чомусь і шукати вини, то це — нетерпимість, яка орудує людською душею.

Учителька розповіла, що інші діти здебільшого ігнорували Аомаме. Ставилися так, ніби її немає. Вона була чужорідним тілом і своїм дотримуванням дивних принципів завдавала іншим клопоту. Так одностайно вважав увесь клас. Зі свого боку, Аомаме захищалася тим, що старалася бути якомога непомітнішою.

— Я робила все, що могла. Але дитяча згуртованість перевершувала мої очікування, і Аомаме-сан майже стала схожою на привид. У наш час я могла б скористатися порадами спеціальних консультантів. А тоді такої системи не існувало. Я була ще молодою і ледве втримувала клас у своїх руках. Може, вам здається, що я виправдовуюсь.

Усікава розумів, що вона каже. Бути вчителькою початкової школи — тяжка робота. Дитячі справи доводиться до певної міри віддавати самим дітям.

— Глибока віра й нетерпимість завжди йдуть у парі. І часто нам не підвладні, — сказав Усікава.