Вигнання в рай (СИ) - Пересичанский Юрий Михайлович

- Господи, - сплеснула в долон╕ бабця, - та невже ж це й справд╕ ти... Тобто... - затнулася вона. - Невже це й справд╕ ви той самий оце, якого ми оце...

- Та той самий, той самий, - заспок╕йливо промовив Серг╕й. - ╤ чого це вас так диву╓? По-перше, в╕к ╕ одяг - це н╕як не св╕дчення таланту чи розуму людини, чи не так?

- Авжеж, так.

- А по-друге... Вас, до реч╕, як звати?

- Горпиною мене називають.

- А по-батьков╕?

- Степан╕вна. Горпина Степан╕вна Стеценко.

- А ск╕льки ж вам рок╕в, Горпино Степан╕вно?

- Та, слава Богу, вже в╕с╕мдесят дев"ять, скоро вже й на десятий десяток перейде.

- От бачите, Бог вас в╕ком не образив, та й вигляда╓те ви н╕вроку, як на св╕й в╕к, мабуть, ╕ по господарству ще поратися встига╓те, ╕ взагал╕ так...

- Та, дякувати Богу, ╕ город ще тримаю, ╕ худобину яку-не-яку ще пораю. Та ще й тут, у церкв╕ допомагаю, - поступово до бабус╕ Горпини поверталася звична доброзичлив╕сть.

- А вже, мабуть, набачилися на сво╓му в╕ку н╕вроку? - Серг╕й в╕дчув, що його розмова доконала свого, й бабуся знову почала розмовляти з ним дов╕рливо й спок╕йно.

- Та що вже набачилася, то набачилася, одне т╕льки сказати - я ж бо голодомор пережила... - ╕ ╖╖ погляд раптом затуманився темною сльозистою паволокою, наче вона в цю мить провалилася знову в ту страх╕тливу безодню тридцять третього року, ╕ перед ╖╖ очима знову промайнули вс╕ т╕ незбагненн╕ безмежн╕ жахи, як╕ н╕хто й н╕коли не зможе н╕ осягнути, н╕ зрозум╕ти, н╕ пояснити. - Хай Бог простить тих пекельних людожер╕в, як╕ сотворили це жах╕ття...

- Та ще ж ╕ в╕йну пережили?

- Так, ╕ в╕йну теж пережила, - сумовито похитала головою баба Горпина. - Пережила й в╕йну, але х╕ба ж можна пор╕вняти в╕йну з голодомором? У в╕йну ми ж хоч якось, а таки харчувалися. У в╕йну н╕мц╕ ж не в╕дбирали у нас останн╕й шмат хл╕ба, н╕мц╕ не оточували пот╕м в╕йськом голодн╕ села, н╕кого не випускаючи, прир╕каючи старик╕в, ж╕нок ╕ немовлят на неймов╕рн╕ муки голодно╖ смерт╕, муки, у пор╕внянн╕ з якими розстр╕л видався б милосердям... - вона аж схлипнула, наче захлинувшись страх╕тливими спогадами. - Н╕мц╕ ж не примушували збожевол╕лих в╕д голоду матер╕в ╖сти сво╖х померлих д╕точок. Та й людей в нашому сел╕ у в╕йну загинуло набагато менше, н╕ж в╕д голодомору...

- Так, так, звичайно, - Серг╕й сп╕вчутливо погладив рукою худеньке старече плече бабус╕.

- А п╕сля в╕йни? А сорок сьомий р╕к? А колгосп? Трудодн╕? - вона п╕дняла сво╖ стареч╕ худ╕, скоцюрблен╕ руки ╕ повернула ╖х догори долонями, задуб╕лими в╕д мозол╕в. - Ех, та що там уже й казати, - р╕шуче махнула вона рукою, наче в╕дм╕таючи сво╖ страшн╕ спогади, - що там уже згадувати.

- ╤, мабуть, Горпино Степан╕вно, ма╓те ви за вс╕ сво╖ неймов╕рн╕ страждання ╕ труди таку пенс╕ю, що можете на не╖ не лише достойно жити, але ще й, наприклад, можете придбати автомоб╕ль, по╖хати в туристичну подорож кудись, скаж╕мо, в ╤нд╕ю, або...

- Та ти не художник, ти, прямо, Штепсель ╕ Тарапунька, - весело сплеснула в долон╕ бабуся. - На мою пенс╕ю - автомоб╕ль, ╕ - в ╤нд╕ю! Ха-ха-ха!.. - тихо, але щиро розсм╕ялася вона.

- От бачите, а я ще знаю великих письменник╕в ╕ поет╕в, що ледь живот╕ють на свою м╕зерну пенс╕ю, великих художник╕в ╕ скульптор╕в, що живуть упроголодь, великих артист╕в, як╕ помирають в╕д хвороб, бо не мають грошей на л╕ки... От ви в Бога в╕рите? - раптом ошелешив Серг╕й бабуню питанням.

- А як же, - здивовано знизала вона плечима.

- То уяв╕ть соб╕, в такому раз╕, як би оце я, беручи до уваги все, про що ми щойно говорили, взяв би оце та й здер ╕з вас в оплату за розпис вашого храму таку суму грошей, на яку я, принаймн╕, зм╕г би купити соб╕ якийсь дорогий ╕ноземний автомоб╕ль? Як би це виглядало? Що б ви про мене, в такому раз╕, сказали? А я ж бо теж в╕рю в Бога.

- То так, так, твоя правда, - вона довгим дов╕рливим поглядом подивилася Серг╕╓в╕ в оч╕. - Ваша правда, Серг╕ю Михайловичу, ви пробачте вже стару дурну бабу. ╤сус Христос теж бо п╕шки ходив. Пробачте мене, Серг╕ю Михайловичу.

- Та год╕ вам вибачатися, Горпино Степан╕вно. ╤ чого це ви раптом почали розмовляти з╕ мною на "ви"? Ви ж бо почали розмову з╕ мною на "ти", а пот╕м чомусь перейшли на "ви". Взагал╕ то, зазвичай, все в╕дбува╓ться навпаки - спочатку, познайомившись, люди звертаються один до одного на "ви", а вже пот╕м, з часом, переходять на "ти". А оск╕льки ви з самого початку нашо╖ розмови почали звертатися до мене на "ти", як ╕ належить звертатися людин╕ вашого в╕ку до людини мого в╕ку, то я не бачу н╕якого сенсу в тому, щоб ви зараз почали...

- Добре, добре, згодна, - бабуся лаг╕дно поклала на знак згоди свою руку на руку Серг╕я. - Молодий, та розумний. То коли вже так вийшло, то ти зараз трохи зачекай тут на мене. Я зараз швиденько тут коло церкви приберу, я ж бо тут коло церкви щось на зразок наглядача - ╕ приберу тут завжди, ╕ отцев╕ Михайлу при нагод╕ допоможу, та й за охоронця я тут, бо й живу ж я тут таки, ось моя й хата, - показала вона на невелику хатинку, що стояла неподал╕к в╕д церкви. - Ран╕ше моя хата була останньою на наш╕й вулиц╕, а тепер остання на наш╕й вулиц╕ церква, а моя хата передостання, так що я тепер ще й, так би мовити, охоронець нашого храму. Хоча тако╖ старо╖ баби навряд чи злод╕╖ перелякаються, та мен╕ дали, про всяк випадок, ось що, - бабця витягла з кишен╕ старенький моб╕льний телефон. - Так то я не дуже розбираюсь, що воно в ц╕й техн╕ц╕ до чого, а, вт╕м, знаю, що, коли т╕льки натисну на кнопку "три", то мен╕ завжди в╕дпов╕да╓ отець Михайло. А сплю я вноч╕ абияк, стареч╕ немоч╕, турботи та спогади перевертають мене з боку на б╕к ц╕лими ночами, так що й непоганий ╕з мене н╕чний сторож, а як, не дай Бог, яка пригода трапиться, то я в╕дразу натисну на "три", - показала вона вказ╕вним пальцем на телефон, - пов╕домлю в╕дразу отця Михайла, а в╕н вже дал╕ все влашту╓. Ось так ось воно. А зараз я швиденько тут б╕ля церкви приберу, поп╕дм╕таю, а пот╕м п╕демо до мене, я тебе з дороги нагодую, в╕дпочинеш...

- Добре, добре, - кинув Серг╕й навздог╕н бабус╕, яка швиденько подр╕бот╕ла до церкви, розхитуючи на ходу, мов старенька качечка, сво╓ худеньке сухе т╕ло й розв╕юючи на в╕тр╕ сиве до б╕лизни волосся, що вибивалося з-п╕д б╕ло╖ хустки: "Наче кульбабка, - подумалося Серг╕╓в╕. - ╤ для чого ти оце влаштував тут цю, наче з дешево╖ оперетки, сцену - велика людина з Ки╓ва, як будете зустр╕чати, - дор╕кнув в╕н соб╕ подумки. - Для кого ти оце роз╕грав цю ком╕чну п"╓су одного актора - для одного глядача, для ц╕╓╖ невинно╖, на╖вно╖ бабц╕? ╤ справд╕, прямо таки Штепсель ╕ Тарапунька, а не художник, який з╕брався розписувати храм Божий... Прости мен╕, Господи, цей невинний жарт."

- А може вам допомогти? - крикнув Серг╕й, коли побачив, як баба Горпина, д╕ставши з в╕д╕мкнуто╖ нею п╕дсобки нехитре причандалля для прибирання, почала п╕дм╕тати красиво викладений тротуарною плиткою при-церковний майданчик, до якого вела, викладена такою ж красивою плиткою дор╕жка в╕д самого центру села. Н╕ церква, н╕ майданчик не були огороджен╕, навпаки, навколо церкви, п╕д деревами, що росли поряд, стояли красив╕ лави, на яких завжди всякий м╕г би посид╕ти й в╕дпочити, милуючись храмом ╕ думаючи про Бога. ╤ хоча см╕тити б╕ля святого м╕сця навряд чи хто наважився б, та все ж ознаки щоденно╖ присутност╕ тут людей були пом╕тн╕, й баба Горпина щодня знову й знову приводила тут все до ладу: "наводила красу Божу", - як вона сама говорила.

- Нащо ж ти мен╕ ще допомагати будеш, - говорила Горпина Степан╕вна до Серг╕я, одночасно п╕дм╕таючи навколо церкви, - я сама ж бо допомагаю Господу, ╕ це для мене не тяжка робота, а велика рад╕сть ╕ щастя, за це Господь, може, й да╓ мен╕ в╕ку й здоров"я. А ти, допоможу, допоможу...

2.