ІВАН МАЗЕПА. Життя й пориви великого гетьмана - Ілько Борщак

– Тримайтеся сильно, хлопці, на Христа, тримайтесь міцно! – кричав несподівано Лєвенгавпт, вкритий пилом і кров'ю, з пістолями в обох руках. – Бачу вже ноші короля.

Та в тій же хвилині розірвалась граната над ношами Карла XII і розломила їх: шведський король упав. Військо думало, що їхній володар убитий, і ця подія ще збільшила величезне безладдя серед шведів.

Король не був убитий. Він упав під відломками свого екіпажа, придушений трупами дружинників, що його несли, лежав на землі без шапки, весь вкритий порохом, з ногою ще на ношах, кричав з усієї сили: "Шведи, шведи!"

На цей поклик свого улюбленого короля втікачі зупинились. Дружинники поклали Карла на імпровізовані ноші, складені із перехресних списів. Носії падали під ворожими ударами, але заки охляли, в останньому зусиллі простягали скривавлені руки, щоб, падаючи, не захитати королем.

Майор Вольфельг вхопив Карла XII і посадив на свого коня: куля, що летіла з-поза полтавських окопів, ударила кілька хвилин пізніше у королівського коня. Один із королівської гвардії Гієрта дав свому володареві власного коня. Шведи збіглися з усіх боків, вкриваючи Карла своїми грудьми, немовби валом і так витягли його з перехресного вогню.

Поволі останки шведського війська гуртувалися довкола короля. Карло XII надаремно шукав довкола себе близьких улюблених лиць.

– Де Адлерфельд? – питав він.

– Убитий, – відповіли йому.

– Де князь Віртемберзький?

– Смертельно ранений.

– Де Піпер? де полевий маршал? Де Стакельберг? Де Шліппенбах? Де Роос?

– Полонені.

– Ах! – крикнув шведський король. – У московському полоні! Чи й мене жде така доля? Ніколи! Ходім радше до турків! Вперед!

І королівська карета, яку йому привезли, почала поволі котитися. Її супроводили останки шведської армії. Мало хто із тих хоробрих лицарів був неранений. Та всі вони вже заволоділи собою, йшли спокійно і гордо. Грали барабани…

Битва під Полтавою була програна.

Довго на версальському дворі не хотіли повірити у цей розгром. Коли тоді дійшли перші звістки, "Французька Газета" писала: "Північна війна ведеться у таких далеких країнах від нас, що майже нічого не можна знати, крім того, про що повідомляють нас заінтересовані сторони".

Голландські часописи поміщували вже тріумфальні комунікати царя, на потвердження яких "Французька Газета" ждала у впертій мовчанці. Щоденники Данжо та інших тодішніх сучасників згідно звертають увагу, з яким скептицизмом Людовик XIV прийняв цю звістку.

Та треба було погодитися з дійсністю. Маркіз Феріоль, французький амбасадор у Константинополі, повідомляв, що "шведського короля побили на Україні". Він вислав одного із своїх агентів, Марона, на Поділля, щоб зібрав усі потрібні інформації.

Барон Безенваль писав від себе до короля, що Карло XII, за радою Мазепи, мав намір втягнути Туреччину у війну проти Росії; французька дипломатія почала негайно працювати для здійснення цього проекту.

Наслідки Полтавської битви можна було відчути майже ціле століття, в усій північній і східній Європі. Держава Густава Адольфа впала, і Швеція від цієї хвилини мусила зменшити свої кордони та стати скромною малою державою. "Яка це трагедія, сказав Вольтер, мати велику історію і мале населення".

Полтава віщувала теж руїну Польщі, яка відтепер була віддана на поталу Росії.

Були це теж передсмертні хвилини України, якій відібрали свободу і змогу свобідного розвитку. Разом з Україною всі східні народи Європи відчували, що наближається до них неволя. Перед росіянами простягався похід на Крим, на Грузію і накінець вони могли загрожувати Туреччині з самим Константинополем.

Російський орел приготовлявся до лету: видні були вже обриси великого цісарства, що зростатиме на території та силі і поволі забуватиме давню Московщину, з якої вийшло. Та ця нова держава творилася вогнем і мечем, не дбаючи, чи входять до неї добровільно народи, втягнені силоміць себелюбними царями; а це стало глибокою причиною конфліктів і катастрофою на майбутнє.

Україна перша і на довгі часи відчула наслідки Карлової невдачі. Над вісьмома поколіннями навис тягар панування, якого вже ніщо не могло стримати.

Через Полтавську битву Москва дістала буцімто право скасувати самоуправу, забезпечену Україні Переяславським договором. Вона спиралась у цьому на нещасливе повстання Мазепи. День 8 липня 1709 р. – це дата українського лихоліття; всі вольності і всі привілеї, засуджені одним махом, щезатимуть один за одним, з дня на день. У 1720 р. появляється перший указ проти української мови, а в 1764 р. касують гетьманство; у 1775 р. винищують запорожців, у 1783 р. заводять на Україні панщину. У найближчому віці московський гнет ще збільшить свої зусилля, щоб переслідувати найменші сліди українського національного руху. У 1876 р. зовсім заборонять українську мову і в 1914 р. з моментом вибуху світової війни Росія проголосить ворогами всіх, хто вважатимуть себе українцями.

А все ж Полтава показала Європі, що Україна, як це сказав Вольтер, прямувала до свободи і хотіла стати незалежною від Московщини, так само, як хотіла колись стати незалежною від Польщі по битві над Жовтими Водами…

Шведи дали себе заскочити ворогові, якого сили недооцінювали. Петро теж після одної перемоги зробив велику помилку. Замість видати наказ здоганяти притьмом ворога, він дав змогу шведам утекти.

Якби московська кіннота була негайно здоганяла втікачів, вона була би взяла у полон усю шведську армію, і Північна війна, що тяглась іще 12 літ і коштувала Росії стільки жертв, була би закінчилась при Полтаві. Та цар плавав у таких радощах на думку, як-то вперше він побив шведів, ще й з важною перемогою тоді, коли майже втратив надію на виграну, що поїхав святкувати цю свою перемогу переливними бенкетами. Дванадцять годин минуло, заки він зміркував, що треба використати свою перемогу; та недбайливість спасла Карла XII і Мазепу.

А все ж щодо гетьмана Петро передбачив одну можливість, корисну для себе, і в цьому напрямку дав відповідні інструкції. Мазепу він рішив узяти у полон, спутати і тримати під доброю вартою вдень і вночі, щоб самогубством не хотів вихопитись від призначених йому мук. Козаки, полонені у Полтавській битві, згинули замучені. Сповідник Карла XII Нордберг, що теж попав у московські руки, оповідає страшні речі про те, як московські кати знущались над тими нещасливими.

Мазепа, щоб не допустити до братовбивчих боїв між земляками, не виходив із свого шатра і не брав участь у бою; аж коли Карло XII зі своїми почав відступати, він появився поруч шведського короля. Який міг бути тоді його духовний настрій? Без сумніву, сумний і недалекий розпуки. Тепер уже все пропало – довголітнє, завзятуще зусилля всього життя звелось нанівець. Та тільки він один зберіг іще холодну кров і ясну думку; його супокій та рішучість спасла шведів і забезпечила бодай на найближчу будуччину українську справу.

Король і його головний штаб не знали, що робити. Карло XII, зрозумівши, що програв, хотів у першій хвилині шукати захисту у Туреччині, але тепер почав вагатись. Мазепа вмішався тут зі своєю енергією, кажучи: "Ваша високосте, треба перейти на турецьку територію; запорожці переведуть нас туди через Дніпро".

Карло XII бився з думками, коли Лєвенгавпт підтримав погляд Мазепи: "Так, ваша високосте, мусимо квапитись, бо росіяни можуть ось-ось над'їхати, і час дорогий".

Але шведський король, уже подразнений і серед болів від завданої рани, ставав упертим і заводив довгі дискусії. Години минали. "Відступати, – сказав він, – це ганьба; уже краще вмерти на місці". Мазепа при допомозі шведських генералів пробував побороти таку лиховісну постанову і благав короля, щоб її не обстоював. Нарешті Карло таки його послухав.

Останки армії рушили походом і йшли берегами Ворскли аж до її гирла: шведська залога, повідомлена про небезпеку, негайно приєдналась до свого короля. Мазепа і Карло XII їхали в тім самім повозі. Розсипані полки поволі збирались докупи, і переформована невеличка армія йшла у порядку із розвіяними прапорами. Козаки забезпечували відступ; велика частина населення, що лякалось московського переслідування, приєдналась до цього походу. Шведський король із жестом великого пана дав доручення своїй армії, щоб вона не наглила і цим дала українцям час спасти себе.

9 липня Карло XII, прокинувшись, почув прикру звістку, що росіяни здоганяють шведську армію. Він дав наказ спалити багаж й архіви, піддержати піхоту кіньми і таким робом випередив росіян. На лихо вночі з 9-го на 10-те шведи заблукали у лісі і через те втратили більшу частину із виграного часу. Досвітком 10 липня вони переїхали навскоки Кобеляки. Меншиков приїхав туди приблизно в 8 год. вечора, але шведська задня стежа, що жертвувала собою, щоб дати свому королеві нагоду втекти, затримувала там Меншикова весь день.

Утікачі приїхали вечором 10 липня до Переволочної, на місце, де Ворскла зливається з Дніпром. Мазепа вибрав саме той перехід, щоб робити нові перепони своїм переслідувачам, але російські відділи, що стояли залогою у краю, випередили шведів, спалили пороми і потопили всі човни на кілька миль довкола. Часу було щораз менше, і в армії починалось безладдя.