Шлях митця. Духовна дорога до примноження творчості - Кемерон Джулія

«Бог — знавець своєї справи», — часто нагадувала мені актриса Джуліанна Маккарті. Я неодноразово дивувалася, наскільки уміло Всесвіт підносить нам свої цінні дарунки.

Приблизно шість років тому мою п’єсу обрали для великих сценічних читань у Денверському центрі театрального мистецтва. Я писала цю п’єсу, весь час уявляючи, як головну роль у ній зіграє моя подруга Джуліанна. Вона була б найкращою кандидатурою, але коли я прилетіла в Денвер, усі актори вже були підібрані. Щойно я познайомилася з актрисою, яка мала виконувати головну роль, як у мене з’явилося дивне передчуття, що катастрофа неминуча. Я сказала про це режисеру, проте він запевнив мене, що ця актриса — майстриня своєї справи. Проте дивне передчуття мене не покидало. І небезпідставно: за тиждень до прем’єри актриса, яка мала виконувати головну роль, раптово звільнилася, — вона кинула напризволяще і мою п’єсу, і ще одну, «Розмальовування церков», яку показували на сцені ось уже півсезону.

Працівники Денверського центру були вражені і дуже перепрошували. Вони неабияк хвилювалися через ту шкоду, яку завдало моїй п’єсі несподіване звільнення актриси. «Якби ви могли б вибрати будь-кого на виконання головної ролі, хто б це був?» — запитали вони мене. І я відповіла: «Джуліанна Маккарті».

Джуліанну найняли і заплатили за її переліт з Лос-Анджелеса. Варто було режисеру побачити її на сцені, як він одразу ж запропонував їй не лише зіграти головну роль у моїй п’єсі, а і у п’єсі «Розмальовування церков», де для актриси також була ідеальна роль.

«Бог просто розігрує комедію», — пожартувала я в розмові з Джуліанною, дуже задоволена тим, що вона таки отримала «свою» роль.

Я неодноразово переконувалася на власному досвіді, що Всесвіт підтримує вартісні задуми, особливо ті, які реалізовуються масштабно і з неабияким ентузіазмом. Майже не траплялося такого, щоб я задумала щось грандіозне і у мене з часом не з’являлися можливості це реалізувати. Зрозумійте, «що» повинне з’явитися перед «як». Спершу вирішіть, що ви хочете зробити. А вже як це зробити — вирішиться саме по собі.

Дуже часто у розмовах про творчу діяльність наголошується важливість стратегії. Початківцям радять торувати собі шлях методами Макіавеллі[10]. По-моєму, це все цілковита нісенітниця. Запитайте будь-якого митця, як він досягнув успіху, і він не стане описувати, як пробивався за допомогою нахабності, а радше розповість про низку щасливих випадковостей. «Тисяча невидимих рук допомоги», — так називав ці випадковості Джозеф Кемпбелл[11]. Я називаю їх синхронністю. І запевняю вас, що на неї можна розраховувати.

Пам’ятайте, що світ творчості схожий на плем’я, старійшини якого беруть під своє крило талановитих початківців, з якими їх зводить доля. Може здатися, що я видаю бажане за дійсне, але це не так. Інколи трапляється, що літній митець відчує потребу допомогти початківцю, навіть попри своє бажання. «Сам не знаю, чому я це для вас роблю, але…» Утім хочу наголосити, що рука допомоги не завжди буває рукою простої смертної людини.

Нам подобається прикидатися, нібито здійснювати заповітні мрії важко. Насправді набагато важче пройти повз безліч дверей, які почнуть відчинятися перед вами. Відкиньте свою мрію як щось непотрібне, і вона все одно до вас повернеться. Погодьтеся знову йти слідом за нею — і відчиняться нові таємничі двері.

Всесвіт надзвичайно щедро нас підтримує. Ми дуже прискіпливо приймаємо цю допомогу: ми заглядаємо в зуби кожному дарованому коневі і зазвичай повертаємо його назад. Ми говоримо, нібито боїмося, що нас спіткає невдача, проте значно більше нас лякає можливість успіху.

Зробіть один маленький крок у напрямку до своєї мрії і слідкуйте за тим, як синхронно відчинятимуться двері. Побачити — це, врешті, означає повірити. А коли ви помітите результати своїх експериментів, то вам уже не доведеться вірити мені на слово. Не забувайте правило: «Стрибай, а парашут розкриється згодом». У своїй книжці «Шотландська експедиція у Гімалаї» В. Г. Мюррей описує власний досвід:

«Поки людина остаточно не вирішить присвятити себе якійсь справі, завжди будуть сумніви, можливості відступити і безрезультатність. Коли йдеться про будь-який вияв ініціативи /або творчості — Дж. К./, існує одна проста істина, незнання якої вбиває численні ідеї і грандіозні задуми: тієї миті, коли людина присвячує себе якійсь справі, Провидіння також починає діяти.

Заради того, щоб допомогти цій людині, трапляється безліч дивовижних речей, які за інших умов ніколи би не трапилися.

Рішення, яке ми прийняли, породжує цілий потік подій: різноманітних випадковостей, зустрічей і пропозицій про матеріальну підтримку, у які раніше ніхто і ніколи не повірив би».

Якщо ви не довіряєте Мюррею чи мені, то, можливо, повірите Ґете? Мислитель, науковець, письменник, мудра людина. Ось що сказав Ґете про готовність Провидіння сприяти нашим намаганням:

«Якщо ви думаєте або вірите, що на щось здатні, почніть це робити. У дії ховається магія, благодать і сила».

Коли людина робить один крок назустріч Богу, Бог у відповідь робить більше кроків назустріч людині, ніж існує піщинок у Всесвіті.

Всесвіт віддячить тобі за те, що ти ризикуєш від його імені.

Кажуть, що відкриття — це результат зустрічі випадковості і підготовленого розуму.

Ви колись звертали увагу, з ким найчастіше трапляються випадковості? Вони можуть спіткати лише підготовлений розум.

Випадковість завжди має неабияку силу. Тримайте гачок напоготові; у тому ставку, де ви найменше цього очікуєте, водиться риба.

Прагніть, просіть, вірте, отримуйте.

Істинні починання зароджуються усередині нас, навіть якщо ми помічаємо їх завдяки зовнішнім можливостям.

Дехто з вас думає: «Якби взятися до справи було так легко, я б зараз не читав (читала) цієї книжки». Зусиллям тих, кого скував страх ще до того, як ми почали щось робити, насправді противиться наш давній ворог — сором. Сором — це інструмент контролю. Осоромивши когось, ми намагаємося не дати цій людині можливості зробити щось таке, від чого ніяковітимемо ми.

Створювання витвору мистецтва може викликати такі ж почуття, які ми переживаємо, коли розповідаємо сімейну таємницю. Будь-що таємне за своєю природою співіснує із соромом і страхом. Завжди виникає питання: «Що вони про мене подумають, коли дізнаються?». Це нас дуже лякає, особливо якщо колись раніше нас ганьбили через вияв цікавості до найрізноманітніших сфер — соціальної, сексуальної, духовної.

«Як ти посмів?» — часто у гніві запитують дорослі невинну дитину, яка наштовхнулася на сімейну таємницю. (Як ти посмів відкривати мамину скриньку з прикрасами? Як ти посмів залазити в шухляду в татовому столі? Як ти насмілився відчинити двері в спальню? Як ти посмів заглядати в підвал, на горище, у всі ті темні місця, де ми ховаємо все те, що хотіли б тримати подалі від твоїх очей?)