Звіробій - Купер Джеймс Фенимор

— Ми всі знаємо, чого варта дружба Непосиди! Потурайте йому в усіх його забаганках, і він буде наймилішим хлопцем у Колонії, та тільки спробуйте піти йому наперекір, і він уже сам себе не тямить. Я, Звіробою, не у великому захваті від Непосиди, і, щиро кажучи, його балачки переконують, що й він про мене не кращої думки, ніж я про нього.

В останніх її словах вчувався затаєний жаль. І якби співрозмовник Джудіт краще знав життя та людей, він міг би помітити з того, як одвернулося личко, як нервово постукувала маленька ніжка, та з інших ознак, що думка Марча не така вже й байдужа дівчині, як вона запевняла. З подальшої оповіді читачам стане ясно, чим це пояснювалося — звичайним жіночим гонором чи якимись глибшими почуттями. Звіробій розгубився. Він добре пам'ятав прикрі слова Марча. Шкодити товаришеві він не хотів, але й до обману був зовсім не здатний. Через те йому важко було відповісти.

— Марч про всіх говорить одверто — чи то про друга, чи то про ворога, — спроквола й обережно заперечив мисливець. — Він з тих людей, які завжди кажуть, що відчувають саме тоді, коли в них працює язик, а це часто-густо дуже далеке від того, що б вони сказали, аби хоч трохи подумали. Візьміть делаварів, Джудіт, вони завжди обдумують і зважують свої слова. Постійні небезпеки навчили їх обачності, і балакучі язики не в шані коло їхніх багать.

— Мушу сказати, що Марчів язик почувається досить вільно, коли мова заходить про Джудіт Гаттер та її сестру, — безтурботно зневажливим тоном сказала дівчина і звелася на ноги. — Добре ім'я молодих дівчат — улюблена тема розмов для людей, котрі не посміли б так лихословити, коли б ці дівчата мали брата. Майстрові Марчу, видно, припало до смаку обмовляти нас, але рано чи пізно він пожалкує.

— Ну, Джудіт, ви берете це надто близько до серця. Почнемо з того, що Непосида не сказав жодного слова проти доброго імені Гетті…

— Розумію, розумію, — палко перебила Джудіт, — я єдина, кого він шпигає своїм гострим язиком! Справді, Гетті… Сердешна Гетті! — вела вона далі приглушеним і враз захриплим голосом, ніби її щось душило. — Вона вища за всі злостиві наклепи! Бідолашна Гетті! Бог не дав їй розуму, зате звільнив назавжди від наших помилок. Земля ще не носила чистішого створіння, ніж Гетті Гаттер, Звіробою.

— Охоче вірю, Джудіт, охоче вірю і сподіваюсь, що те саме можна сказати про її вродливу сестру.

В голосі Звіробоя бриніла заспокійлива щирість, яка зворушила дівчину. Натяк на вроду не пройшов повз увагу тої, що надто добре знала силу своїх особистих чарів. А проте кволенький голос совісті не замовк у ній і підказав відповідь, яку вона й промовила після деякого вагання:

— Мабуть, Непосида дозволив собі якісь брудні натяки на офіцерів з форту. Він знає, що вони дворяни, а він же не може подарувати того нікому, хто хоч чимось вищий за нього.

— Звичайно, Джудіт, він не міг би стати королівським офіцером, але, правду кажучи, я не розумію, чому ловець бобрів не може бути такою ж порядною людиною, як губернатор? Раз ви самі вже заговорили про це, не буду заперечувати, він нарікав, що така проста дівчина, як ви, надто захоплюється червоними мундирами та шовковими шарфами. Але то в ньому говорили ревнощі, і , гадаю, він тужив за своїми мріями, як ото мати може тужити за власним дитям.

Очевидно, Звіробій не усвідомлював усього значення своїх слів, які він промовив дуже серйозно. Безперечно, що не побачив він і рум'янця, яким залилося прекрасне обличчя Джудіт, і навіть не здогадувався про те, яка пекуча туга стерла ці живі барви й замінила їх смертельною блідістю. Кілька хвилин спливло у глибокій мовчанці, тільки плескіт води порушував тишу; потім Джудіт підвелася і майже судорожно стисла своєю рукою руку мисливця.

— Звіробою, — сказала вона хапливо, — я рада, що лід між нами розбився. Кажуть, ніби раптова дружба кінчається довгим ворогуванням, але я вірю, що нам такого не станеться. Не знаю, чим це пояснити, але ви перший з усіх чоловіків, котрих я досі бачила, який, очевидно, не хоче мені лестити, не прагне мене занапастити, не є моїм прихованим ворогом. Нічого не кажіть Непосиді, і якось ми ще поговоримо з вами про це.

Дівчина розціпила пальці й зникла в каюті, а юнак спантеличено закляк біля керма і стояв непорушно, мов сосна на горбі. Він отямився лише після того, як Гаттер гукнув йому тримати правильно курс баржі.

РОЗДІЛ VI

Відступця ангел річ провадив так:

Зухвало наче, а насправді з болем,

Глибоким розпачем знеможений украй.

Мільтон, «Утрачений рай»

Скоро після того, як пішла Джудіт, повіяв легкий південний вітрець, і Гаттер напнув велике квадратне вітрило. Колись це вітрило полоскалося на реях морського шлюпа. Океанські бризи потріпали полотнище, його забракували і продали. Був у старого також легкий, але міцний брус із тамаракового дерева, якого в разі потреби можна було закріпити ставма, і з допомогою цього немудрого пристрою парусина хвацько розгорталася назустріч вітрові. «Ковчег» пішов своїм ходом, і потреба працювати веслами зовсім відпала. Години через дві крізь темряву вималювався «замок», що здіймався з води за сотню ярдів. Тоді вітрило згорнули, і «ковчег» повільно прибився до споруди, де його і припнули.

Відколи Непосида з товаришем залишили дім, до нього ніхто не навідувався. Довкола панувала опівнічна тиша, яка буває тільки у відлюдних місцях. Але ворог був близько, і тому Гаттер наказав дочкам не світити світла. В теплі місяці вони взагалі рідко дозволяли собі таку розкіш, через те що вогник, неначе маяк, показував би ворогам, де їх шукати.

— При денному світлі мені нічого боятися дикунів: я під захистом оцих товстих колод, а вони у мене всі мов на долоні,— додав Гаттер, пояснивши гостям, чому він заборонив світити світло. — У мене тут завжди напоготові три-чотири добрячих рушниці, й особливо оцей карабін, що зветься «оленебоєм», — він ніколи не дає осічки. Інша річ — уночі. В темряві можна непомітно підплисти човником, а дикуни вміють так підступно нападати, що я волію мати з ними справу, коли яскраво світить сонце. Я спорудив оце житло, щоб не підпускати їх ближче, як на рушничний постріл, коли дійде до бійки. Дехто вважає, що замок стоїть надто відкрито й дуже впадає в око, а я гадаю, краще стояти на якорі саме тут, якомога далі від лісової гущі та чагарів, і певен, що це найбезпечніша гавань.

— Мені казали, ніби ти, старий Томе, був колись моряком? — спитав Непосида з властивою йому грубуватістю, вражений тим, що Гаттер щойно вжив кілька суто морських слівець. — І деякі люди гадають, що, розкошелившись, ти міг би розповісти багато цікавих історій про битви та загибель кораблів.

— Чи мало є на світі людей, Непосидо, — ухильно заперечив Гаттер, — які завжди сунуть носа в чужі справи. Декому з них пощастило розшукати стежку в наші ліси. Хто я був і що я бачив за молодих літ? Яке це має тепер значення, коли під боком дикуни? Важливіше знати, що може відбутися у найближчі двадцять чотири години, а не патякати про те, що діялось двадцять чотири роки тому.

— Оце сказано, Звіробою, сказано, та ще й припечатано! Тут у нас Джудіт та Гетті, яких ми повинні захищати, не забуваючи й про свої власні чуби. Щодо мене, то я можу спати в темряві так само добре, як і при полуденному сонці. Мене не вельми турбує, чи горить поруч свічка, щоб і інші бачили, як я заплющую очі.

Звіробій рідко вважав за потрібне відповідати на гумористичні вибрики товариша, а Гаттерові, очевидно, набридла ця тема, отож на репліці Непосиди розмова скінчилась. А втім, Гаттерові не давало спокою інше, куди важливіше за спогади. Тільки-но дівчата повкладалися спати, він запросив обох юнаків пройти з ним знову на баржу. Тут старий виклав свій план, не сказавши нічого про ту його частину, яку збирався здійснити тільки удвох з Непосидою.