Unknown - ваня

Я вирішив, що зараз краще всього нам з дівчиною тікати якомога далі від міста, тому повів її на залізничну станцію. Дорогою Авері не промовила ні слова, вона виглядала дуже засмученою. Я не знав, як її розрадити, що сказати. Я вже не розумів людей, їх почуттів, точніше не пам’ятав, які вони. Ця дівчина – перша смертна, з якою розмовляю за останній рік.

У залізничній касі чорнявці відмовилися продавати квиток за відсутності паспорту. Ми збиралися сісти на потяг до Москви, але тепер, вийшовши на колію, шукали вантажний поїзд, який байдуже куди прямує. І таки знайшли один. Він їхав у бік, протилежний напрямку Москви. Знайшовши вагон, у якого на відміну від інших було щось схоже на двері, я потурбувався тихо зламати замок і пробратися усередину. Темрява панувала у пустому холодному вагоні, але він виявився просторим – трохи більше половини місця займали здорові чорні ящики.

***

Поїзд рушив. Він їхав повільно. Авері сиділа на підлозі з одного боку вагону, а я напроти неї. Таварняк гучно гудів, але між нами панувала тиша. Дівчина дуже стомилася, хотіла спати. Заснути їй не давали гнітючі думки про небезпеку. Потрібно було її розвеселити, розговорити, а я не знав як. Бесіду спровокувала вона:

-Невже ти нічого не відчуваєш? – промовила з-під лоба Авері.

-Кажуть, що нічого…

-Ти вирішив урятувати мене… Тобі стало шкода?

-Я не знаю! Так би не сказав. Упевнений, що все має бути по-іншому… Мою думку, думку безсмертного, взагалі важко змінити. Це як інтуїція, але набагато сильніше! Як казав мені один знайомий, це все моя сила штовхає до певних, іноді навіть неприпустимих, дій!

-Зрозуміло… Точніше… Зовсім неясно і дивно…

Авері виглядала розгубленою, сама не тямила, що тут робить, як насмілилася на таке безумство.

-У квартирі ти розмовляла з деким по телефону. Хто це був? – поцікавився, бо моє бездоганне досьє на дівчину не містило жодної інформації про таємничу персону.

-Денис! – викрикнула дівчина. – Зовсім про нього забула! Зачекай хвилинку… Ти вже тоді знаходився в моєму помешканні? Та нехай! Не важливо!.. Я маю йому зателефонувати, перепросити, що не з’явилася. Хоча він вже знає, що мене викрали… Я маю його заспокоїти! У тебе ж є телефон, я бачила, дозволь мені… Хоча ні… Краще його не вплутувати сюди… Але потрібно йому хоча б повідомити, що зі мною все гаразд, принаймні поки що… Дай хоча б смс йому напишу!

Я подав свій мобільний Авері. Красуня швидко впоралася, повернула телефон назад. Я відразу ж викинув мобільний з вагону, пояснюючи дівчині, що таким чином у Престона Еквіджа залишиться менше способів нас знайти. «Хтозна якими новітніми технологіями він володіє».

-То хто це такий? Твій хлопець?

-Ні! – всміхнулась дівчина. – Мій давній знайомий.

-Наскільки давній?

-Яка тобі різниця? Чому цікавишся?

-Гадав, у тебе немає близьких друзів.

-Як ти знаєш? Ах… Зрозуміло… Це якісь ваші штучки… Гаразд! Ми з Денисом познайомилися, коли мені було десять. Він на рік старший. Я жила тоді в дитячому будинку, а його родина переїхала в багатоповерхівку неподалік… У мене були в інтернаті друзі, проте з Денисом спілкувалася набагато більше, він часто пригощав маминими пиріжками, давав почитати цікаві книжки, ділився усім, що мав сам. Я хоч і не була частиною його сім’ї, не жила з ними, але рідніших людей не мала. Йому виповнилося п’ятнадцять, він поїхав навчатися в інше місто. Та ось через п’ять років Денис наважився провідати, а мене викрали. Як іронічно…

Чорнявка розповідала про пригоди, в які вони потрапляли з Денисом, про ігри, в які гралися, на її обличчі з’явилася лагідна посмішка. Від спогадів, вочевидь, їй стало тепло на душі, через хвилин сімнадцять її нарешті огорнув сон.

Потяг їхав швидко й довго, аж стемніло вже надворі. Станція, на якій він зупинився і далі не прямував, ні про що мені не говорила. Я не мав уявлення, де знаходимося. Розбудивши дівчину, я зібрав речі, ми рушили шукати інший поїзд, який їхав у тому ж напрямку, що й попередній, але далі. Було близько другої години після опівночі. На наше щастя саме о 2:15 на цьому залізничному вокзалі робила зупинку міжміська електричка, на яку ми потай пересіли. Авері спросоння й не зрозуміла, що сталося. У вагоні, в якому примостилися, знаходилося п’ятеро людей, сидіння були дерев’яними, незручними, часом зникало світло. За весь цей час я зовсім не стомився, ні разу не зімкнув очей, бо в цьому не було потреби. Я спостерігав за солодким сном Авері, трошки занудьгував. Пожалкував, що не взяв із собою жодної книги, яку можна було б почитати.

Маршрут електрички виявився довгим: розвиднілося надворі, а ми все ще їхали. Нарешті спляча красуня прокинулася, привітала мене з добрим ранком, попросила дістати з сумки вчорашні пиріжки. Вона з’їла їх усі, але й досі відчувала голод.

-Де це ми? – поцікавилася, визираючи через вікно на пшеничне поле.

-Жодної здогадки! – серйозно відповів я.

-Хм… – саркастично всміхнулася дівчина і приречено продовжила. – Не знаємо, куди їдемо, де перебуваємо… Що взагалі робимо… Ми, як сліпі кроти…

-Ми захищаємо тебе…

-Так, звісно, захищаємо мене… – похмуро промовила Авері і спробувала перейти на іншу тему. – А як тобі спалося?

-Я не спав, мені й не потрібно!

-Безперечно. І не скажеш, що ти щойно прокинувся, виглядаєш бадьорим! А я далека від свого бадьорого вигляду, страшна як чорт, чи не так?

-Ти виглядаєш дуже… мило…

-Ха! – відмовила Авері і через хвилину знову заговорила, єхидно запитавши. – А як можна жити вічно і не знудитися?

-Не знаю, ще й рік у новому амплуа не прожив. Гадаю це не складно, завжди знайдеться щось, що тебе зацікавить…

-Коли не знайдеться, що далі?

-Такого не трапляється!

-Хм… – дівчина знову фиркнула. – Я б не змогла жити вічно, збожеволіла б від… Від самого життя.

-Ми не можемо збожеволіти, не маємо для цього навіть емоцій.

-Гадаю, що ти кажеш неправду, не може такого бути, щоб не було жодних емоцій… Ну навіть у істоти, яка схожа на людину… Навіть у високорозвинених тварин є емоції!

Авері не знала про безсмертних так багато, як я, але її здогадки, висновки переконували краще, ніж те, що мені розповідав Берелі. Мабуть, лишень хотілося вірити у слова чорнявки більше, ніж у те, що казав Адам.

-Мені потрібно прийняти душ! – заявила Авері. – Потрібно ще щось перекусити, випити чогось. Спрага мучить!

-Ми б могли зупинитися на пару годин у якомусь готелі, – відповів на її ультиматум. Ніякої загрози з боку Еквіджа поки що не спостерігалося, тому ми дозволили собі зробити, так би мовити, привал.

Гучномовець електрички повідомив, що наступна зупинка кінцева. Чорнявка аж зраділа, що невдовзі зможе хоч на трішки звільнитися від відчуття постійного трясіння потяга.

Місто, до якого прибули, більше нагадувало велике село, але дякувати, що навіть у такому покинутому куточку Землі віднайшовся непоганенький мотельчик, в якому ми винайняли кімнату. Авері відразу ж побігла до ванної, а мене попросила сходити до найближчого магазину, купити їй поїсти, попити.

Довго шукав прилавок з їжею, але все що знайшов – це пару мафінів, пончиків і кави до них купив. По дорозі назад до мотелю надибав книжковий прилавок, в якому придбав декілька художніх творів у дорогу.

Повернувшись, я не застав у номері чорнявку, навіть на мить подумав, що вона втекла. Але Авері просто виходила подихати свіжим повітрям. Коли увійшла до кімнати, виглядала інакшою, ніж зранку. Від неї віяло свіжістю, переодягнена у новий літній сарафан дівчина не мала той вчорашній стурбований вигляд, здавалася спокійною панянкою. Від пончиків з кавою вона не була в захваті. Авері розповіла, що говорила з дівчиною на рецепшині. Та повідала їй, що сьогодні в них свято міста, йому виповнюється 412 років, у центрі проходитиме бурхливе дійство, буде багато смачної їжі та напоїв. Чорнявка дуже хотіла туди піти, благала дозволити їй прогулятися. Я не зміг їй відмовити, за останні два дні вона багато пережила і потребувала певних розваг, тому ми пішли разом подивитися на свято. Це не здавалося небезпечним. Престон, напевно, дуже пильно слідкував за моїм пересуванням і знав, що я не вбив дівчини, проте якщо він цим поки що не переймався, не метушився щось вдіяти, то він все ще надіється, що я виконаю обов’язок – вб’ю її.

На центральну площу міста завітало багато людей. Дівчина з рецепшина не збрехала, їжі було вдосталь: і свинячі реберця, і курячі відбивні, і салати різні, і солодкий стіл. Гучно грала музика, співали вокалісти, люди танцювали, водили хороводи. Навкруг ходили смертні, переодягнені у різні маскарадні костюми, відбувалися цікаві вистави, магічні виступи, вогняні шоу. Головним своїм завданням вважав серед усього нескінченного натовпу не загубити Авері.

Чорнявка спершу подалася до буфетів з їжею, набрала всього побагатому, ще й мені таку ж порцію принесла, хоча й знала, що я не голодний. Ми стояли серед людей, спостерігали, як співає якась місцева зірка, натовп аплодував, просив зіграти ще.