ІВАН МАЗЕПА. Життя й пориви великого гетьмана - Ілько Борщак

Пасек, паливода із письменницьким хистом, фанатичний, брутальний і жорстокий, дивним жартом долі обезсмертив своє немилосердне перо саме завдяки тому Мазепі, якого він хотів знеславити на віки вічні.

Ян-Казимир, якому Мазепа розкрив очі, наказав арештувати Пасека, але цей великий крутій умів викрутитися і присягнув досмертну помсту Мазепі. Оба вони зустрілися рік пізніше в королівських передпокоях. Пасек, п'яний, а може, тільки прикинувшись нетверезим, виганьбив Мазепу. Цей замахнувся шаблюкою, а такий жест у королівській палаті вважали злочином. Мазепі занадто сильно заздрили придворні, щоб могли бути справедливими свідками інциденту; крім цього, він був козак, і Ян-Казимир, людина слабої волі, не завагався, коли треба було жертвувати Мазепою, щоб задовольнити апетити своєї шляхти. Мазепа втратив становище.

Та й ця невдача Мазепи не наситила помсти Пасека. Цей гуляка, що мав на совісті не одне темне дільце, мав – як це не дивно! – добре перо. Він залишив по собі "Спомини", які належать до найживіших творів польської літератури, написані з диявольським темпераментом, багатою, різкою й живою мовою, стилем блискучого полеміста та майстра шпади. Легко зрозуміти, що він хотів добре відплатитися Мазепі за підозріння, кинуте на його чесність, за яке він міг відпокутувати в'язницею.

Тому-то Пасек вигадав у своїх "Споминах" славну легенду про розгнузданого коня, що на перший погляд осліплювала своєю пластикою, а в дійсності, як більшість поетичних образів, надто далека від правди своєю ефективною романтичною уявою. Легенда ця каже, що Мазепа мав любку-жінку визначного польського магната; коли ошуканий чоловік дізнався про це, казав своїй службі зловити винуватця, прив'язати його нагого до дикого коня і пустити степом, що аж із Польщі помчав із ним в Україну. Пасек у ролі оборонця чесності так захопився власною уявою, що вигукнув: "Бачиш, Мазепо, до чого доводить підлота та чужоложство! Тьфу! Чи шляхтич може бути брехуном і злодієм?"

Хоча ця вся вигадка була неймовірна, – і ледве чи треба доказувати, що в дійсності така подія неможлива, – люди чомусь не ставились до неї скептично. Пасек, вийшовши із дуже реального та автентичного факту, що Мазепа користувався успіхом серед жіноцтва, хотів вкрити свого ворога тавром ганьби. Але придумана ним історія була в усіх подробицях занадто гарна й мала свою привабу: маса схопила її і перетворила в епопею, а поети, маляри та музики – Байрон, Гюго, Верне, Булянже, Ліст – покористувалися нею і звеличали її героя, що зріс До величини символу. Чи Едгар Кіне не порівняв раз нещасливої Франції до замученого Мазепи, перед ким простягалася славна майбутність?

Та вернімся до історичних фактів.

Мазепа віддалився від Польщі не з приводу якоїсь жінки. Його суперечка з Пасеком була для нього доказом, що він не може числити на дружбу Яна-Казимира, дарма, що цей уважав його своїм довіреним; це вразило його горду душу.

Невдача пригадала йому рідний край. Він зрозумів тоді, що Україна – це досить широке поле для його діяльності, для його могутнього темпераменту і для його мрій – спрагнених влади та володіння.

Невдячність чужинця розбудила в його враженій душі патріотичні почування, досі невиразні.

У 1663 р. Мазепа входить у політичне життя України.

Ян-Казимир перейшов удруге Дніпро і йшов війною на Україну. Мазепа належав до його дружини. Коли двір польського короля зупинився в Білій Церкві, Мазепа покинув його і поїхав на хутір свого батька до Мазепинець.

Саме тоді на Україну споглядали заздрим оком три могутні суперники: Варшава, Москва й Константинопіль. Кожна з цих держав мала там свою партію і свого гетьмана. Найславніший був Петро Дорошенко, що мріяв з'єднати Україну, що була під Польщею, в одну державу під номінальною опікою султана. Цей дужий й суворий вояка належить до ряду великих українських патріотів, обезсмертнених народними піснями. І на Заході знали цього страшного козака; французькі "La Gazette" та "Le Mercure" оповідали подрібно, як Дорошенко, союзник турків, перемінив Польщу в пустиню; його портрети продавали в Парижі, Лондоні та Гамбурзі…

До нього прийшов Мазепа. Ведений певним інстинктом і маючи вже деякий досвід, придбаний на польськім дворі, пильний, зручний, елегантний та освічений, він зробив негайно кар'єру: спершу призначили його комендантом гетьманської гвардії, а хутко потім дійшов він до почести генерального писаря, себто провідника всієї дипломатії у козацькій державі.

У тій добі свого життя він переходить чимало любовних пригод; знаємо, що в своїй молодості, повній розквіту та перемог, мав він довкола себе чимало гарних жінок, яких імення до нас не дійшли. Із матеріальних оглядів жениться він із багатою вдовою, яка хутко після цього сходить із світа, залишаючи йому велике майно..

Новий генеральний писар Дорошенка ввійшов до доброї школи, де міг прегарно розвинути свій незрівняний вроджений дипломатичний хист. Він мусить виступати як посередник у переговорах з усією Європою: ладити між султаном, кримським ханом, польським королем, московським царем і бранденбурзьким електором. Сам Людовик XIV пробував нав'язати зносини з Дорошенком через свого варшавського амбасадора на те, щоб дістати від нього допомогу-корпус для боротьби проти цісарської армії.

Всі землі на правім березі Дніпра заявились за прапором Дорошенка; Лівобережжя визнало Москву, якої представником був гетьман Самойлович, бідний попівський син. Українські патріоти мріяли про велику Козацьку Державу, що охопила би землі, які опинилися під владою обох цих гетьманів. Із тією метою не раз починалися переговори між Дорошенком і Самойловичем; Мазепа брав у них участь у 1674 р. і вперше зустрівся із московськими боярами.

Україна переживала тоді страшні дні: турки, поляки, татари і москалі йшли війною на її землі. Південні та західні землі, колись такі багаті та родючі, перемінились у пустиню. Тодішній літописець, Величко, так описує цей стан із сумом: "Багато міст і замків опустілих, зруйнованих; вали, які люди вибудували з такою затратою сил, стали тепер захистом для диких звірів; в їхніх гордих колись мурах ховаються нині тільки вужі та ящірки… Поля пусті. ліси, озера та очерети вкриває мох.." На всіх дорогах біліють купи висушених людських черепів…".

Не один патріот разом із кобзарями плакав над руїною рідного краю, знав причину лиха, бачив домашні чвари, чужинців, що постійно встрявали у внутрішню політику, та найкращі рідні сили розсіяні. Мазепа, може, терпів більш як інші від цих страшних національних гріхів, бо сам був у центрі справ і міг зблизька бачити невблаганні наслідки помилок. Його особиста амбіція, зміцнена новими успіхами, казала йому бажати здійснення одної, могутньої та незалежної України під його проводом.

Не робимо тут здогадів, а основуємось на документі, збереженім у московських архівах, "думі", яку сам він склав приблизно у тому часі:

Всі покою щиро прагнуть,А не в оден гуж всі тягнуть.Той направо, той наліво.А все браття: то-то диво!Не маш любви, не маш згоди,Од Жовтої взявши Води.През незгоду всі пропали.Самі себе звоювали.Гей, братове, пора знати.Що не всім нам пануватиІ речами керувати.На корабель поглядімо,Много людей полічимо.Однак стерник сам керує,Весь корабель у правує.Пчулка бідна матку маєІ оної послухає.Жалься, Боже, України,Що не в купі має сини:Оден живе із погани,Кличе сюди отамани.Ідем матку рятувати,Не дамо їй погибати!Другий ляхам за грош служить,По Україні і той тужить;Мати моя старенькая!Чом ти вельми слабенькая?Різно тебе розшарпали,Кгди аж по Дніпр туркам дали:Все фортель щоб заслабілаІ аж вконець сил не міла.Третій Москві юж голдує.І їй вірно услугує.Той на матку нарікаєІ недолю проклинає:Ліпше було б не родити,Нежлі в таких бідах жити.Од всіх сторон ворогують,Огнем, мечем руїнують,Од всіх не маш зичливости,А не слушной учтивости;Мужиками називають,А підданством дорікають.Чом ти синів не учила.Чом од себе їх пустила?Ліпше було пробуватиВкупі лихо одбувати.Я сим, бідний, не здолаю,Хіба тілко заволаю:Гей, панове – єнерали,Чому ж єсте так оспали?І ви, панство – полковники.Без жадної політикиОзметеся всі за руки –Не допустіть гіркой мукиМатці своїй більш терпіти,Нуте врагів, нуте бити.Самопали набивайте!Острих шабель добувайте,А за віру хоч умрітеІ вольностей бороніте.Нехай вічна буде слава,Же през шаблю маєм права.

Ця "дума" містить у собі всю програму внутрішньої та закордонної політики: вона осуджує три чужинні орієнтації – на Росію, Туреччину та Польщу, що панували серед тодішніх українських провідників і протиставляє їм ідеал з'єдиненої, сильної, самостійної України, якій у глибині душі Мазепа залишився вірним усе життя. Кидаючи поклик своїм землякам, щоб згуртувались в одну державу, майбутній гетьман накликував одночасно до дисципліни, яку добровільно повинні би всі прийняти. Поза дипломатом і патріотом,,що домагається сильної центральної влади, бачимо тут ще й аристократа, що хоче твердої ієрархії, Щоб державний корабель міг виплисти на повне море, керманича, який знає, що не всі можуть і вміють наказувати.