Викрадення Данаї - Андрей Гуляшки
Шрифт:
Интервал:
Закладка:
— Гм! — сказав сержант.
— Чули? — зрадів Джакомо. Анджело мовчав.
— Мабуть, це вітер! — сказав сержант.— Інколи вітер виє, наче людина, а іншим разом реве, як віл. Проте,— він подивився на Анджело,— сходимо нагору, щоб совість наша була чиста.
Поки вони піднімалися сходами, Джакомо вдивлявся у свисток на долоні і дивувався: він мав би засюрчати так, щоб його почув і мертвий у могилі. «Ну й свисток!» — розізлився він і сказав сам собі, що завтра, коли повернеться в дільницю, сховається в льоху і перевірить його силу.
Сержант і Анджело спустилися вниз. Сержант сказав, що нічого немає і що той шум, мабуть, од надворішнього вітру. Але про всяк випадок доповість лейтенантові.
Остання частина ночі минула спокійно.
П'ятниця, 27 жовтня.
Чігола прокинувся в поганому настрої. Згадав ще в напівсні, що йому лишалося якихось кілька годин, щоб викрити крадіїв «Данаї», і йому стало прикро. Він уперше відчув, що на світі немає нічого нещаднішого від календаря: неначе якийсь коток космічних розмірів котиться невпинно і все підгортає під себе.
Надворі було хмарно, періщив дощ.
Роберто Тоцці сів на своєму вчорашньому місці біля вікна. Він чекав, що Чігола заговорить з ним, але інспектор зосереджено читав бюлетень з відомостями про пригоди минулої ночі. Одним повідомленням він так зацікавився, аж прочитав кілька разів, і щоразу в його очах спалахували все яскравіші вогники. Було видно, що повідомлення розворушило його. Він викурив сигарету, аби заспокоїтись, але видно було, що настрій у нього поліпшився.
— Хочете, перш ніж розпочати нові допити, ми підсумуємо наслідки вчорашнього дня? — звернувся він до Роберто Тоцці.
— О, будь ласка! — озвався Роберто Тоцці.— Слухатиму вас з великим задоволенням!
«Слухатимеш, коли ні на що інше не здатний!» — посміхнувся Чігола і розпочав:
— Ми з'ясували, що в середу по обіді і вночі проти четверга в галереї були швейцари Августіно і Лоренцо, а також охоронці Марко Монтано і Федеріго Нобіле. Чергували парами: Августіно з Монтано і Лоренцо з Федеріго. Близько четвертої по обіді до галереї зайшла Луїза Ченчі. Чергували Августіно і Монтано. Незадовго до кінця їхнього чергування, десь о пів на дванадцяту ночі, у галерею приходить — теж через службовий вхід — племінник Монтано Маріо Чіветта. Опівночі заступає па чергування пара — Лоренцо і Федеріго. Марко Монтано передає ключ від службового входу швейцарові Лоренцо і просить його відімкнути двері, коли його племінник виспиться і піде додому. О першій годині ночі швейцар Лоренцо виявляє, що племінник Монтано зник і що двері замкнені. Про Луїзу Ченчі він нічого не знає, бо Монтано забув йому сказати, що синьйорина залишилась у кімнаті свого дядька. Йому взагалі ніхто не сказав про її присутність у галереї. Луїза Ченчі каже, що коли вона вийшла з дядькової кімнати, двері були прочинені, вона скористалася з цього і пішла додому, не сказавши ні Лоренцо, ні охоронцеві Федеріго. Можна припустити, що саме таким способом пішов і Чіветта.
Якщо вірити синьйорині Ченчі, постає запитання: хто відімкнув двері службового входу, хто вийшов на вулицю, не зачинивши їх як слід. Потім треба з'ясувати: хто замкнув двері? Якщо Луїза Ченчі не має ключа і Маріо Чіветта не має ключа, хто ж замкнув двері за ними?
А як не вірити Луїзі Ченчі, ми можемо припускати всяке. Наприклад, що вона відімкнула двері своїм ключем і вийшла разом з Маріо Чіветта. Якщо взяти до уваги це припущення, ми повинні спитати себе: чому Луїза Ченчі і Маріо Чіветта виходять потай, не повідомивши чергових? І відповісти собі: потай з галереї виходять люди, коли виносять крадене!
Якщо ви пригадуєте, я спитав учора ввечері Луїзу Ченчі, чому, виходячи з кімнати свого дядька, вона пішла не до швейцара, який відімкнув би їй двері, а прямо до службового входу? Хіба їй було заздалегідь відомо, що двері відімкнені? Ви пригадуєте: на це моє запитання вона не могла відповісти задовільно.
Отже, синьйори, з погляду логіки сумніви схиляються зараз найбільше до пари: Луїза Ченчі — Маріо Чіветта. Але ви скажете: а Лівіо Перетті? Перший свідок? Цей синьйор не бажає повідомити органи влади, де він провів ніч проти четверга, саме ту ніч, коли вкрадено вашу «Данаю». Ні, синьйоре, я не забув про Лівіо Перетті і визнаю, що не маю пі охоти, ні наміру забувати його. Більше того! Зараз я розіграю з ним таку сцену, що ви умліватимете від задоволення, хай йому біс! Терпіння. Я ще не зібрав досить фактів, щоб викрити злочинця, але що поробиш! За день усього не з'ясуєш!
Неначе хмара пробігла по обличчю Чіголи. Він помовчав і махнув рукою.
— На все свій час. Головне, що початок уже є. Це важливо, синьйоре! Як бачите, і в мене є свої труднощі, га?
— О так! — пробурмотів Роберто Тоцці. Він так збентежився, аж голос його було ледве чути.
— А тепер,— сказав Чігола,— щоб закінчити перший тур, треба послухати ще двох — Федеріго і того... Карло Колону. Потім ви побачите сцену, про яку я вам казав!
— Федеріго, з якого часу ти служиш у Боргезе?
— Та цього року в червні мине десять!
— Чи був ти солдатом?
— Обійшлося, синьйоре інспектор!
— Чи зауважували тобі за порушення службових обов'язків?
— Було таке двічі.
— Чергував ти вночі проти четверга?
— Чергував, синьйоре інспектор!
— Коли заступив на чергування?
— О дванадцятій годині, після Монтано.
— Разом з Лоренцо, чи не так? — Достеменно так!
— Сидів на своєму стільці й роздивлявся навколо?
— Така моя робота, синьйоре інспектор!
— Ну, якщо це твоя робота, то що ти помітив десь о першій годині? Що справило на тебе найбільше враження?
— Ніщо не справило на мене враження, синьйоре інспектор!
—Ану, пригадай!
— Признаюсь, синьйоре інспектор: до першої години я почував себе не зовсім добре.
— Що ти хочеш сказати, Федеріго?
— Хочу сказати, у мене дуже боліла голова й хилило на сон, от я й попросив Лоренцо посторожити, доки очуняю! Так погано я почувався вперше, синьйоре!
— Ти диви... А чому, Федеріго? Що з тобою сталося?
— Скажу, синьйоре. Вино, яке ми пили з синьйором Колоною, трохи мені зашкодило.
— Де ви пили з синьйором Колоною, Федеріго?
— Є одна маленька таверна па віа Аренул, над річкою... Та ви не подумайте хтозна-чого, синьйоре! Яке там пиття... Синьйор Колона пригостив мене склянкою домашнього вина, та й край! Хіба я міг перед чергуванням пити?! Та хіба синьйор Колона і дозволить мені? Синьйор Колона запросив і Лоренцо, але він не прийшов, бо йому ліньки.
— Отож, до першої години тобі було погано, так?
— Боліла голова, але потім минулося.
— І в цей час Лоренцо пильнував?
— Пильнував, синьйоре... Та що там можна було побачити?!
— Нічого особливого, Федеріго. Хіба тільки те, як двоє або троє осіб зайшли і вийшли через службовий вхід!
— Що ви кажете, синьйоре!
— Марш звідси, йолопе! Марші
— Розкажіть мені, пане Колона, як ви провели день у середу, з четвертої години по обіді до півночі. — З четвертої до п'ятої я був дома. З п'ятої тридцять до сьомої був у кіно «Савойя», де наше товариство «Молода Італія» організувало зустріч зі старими фронтовиками. З сьомої до дев'ятої був у ресторані «Савойя», де наше товариство давало вечерю старим фронтовикам. Потім пішов додому і там подрімав до одинадцятої. Об одинадцятій пішов перевірити чергових у Боргезе і запросив Федеріго на склянку вина. Я одержав пляшку вина від родичів і хотів випити її в товаристві. Пили на віа Аренул, а потім Федеріго пішов до Боргезе, заступаючи на чергування, а я пішов додому. Оце і все.
— Скільки вина випив Федеріго?
— Федеріго випив тільки одну склянку. Я йому стільки налив.
— Як вплинуло на вас вино?
— Вино було дуже міцне. Від двох склянок у мене зашуміло в голові. А я ж умію пити!
— Як ви п'єте, не знаю, і це не цікавить мене, але видно, що ви поганий начальник, Колона! Якщо ви ходите зі своїми підлеглими в таверну, ви поганий начальник! Я подам рапорт до управління музеями, щоб вас перевели на нижчу посаду.
— Ще вчора я зрозумів, що ви проти мене, синьйоре!
— Плюнь, щоб не наврочити, Колона! Плюнь, щоб я й справді не нагострив на тебе зуби!
— Я не з лякливих, синьйоре!
— Джованні, виведи його, а то в мене сверблять руки! Марш звідси!
— Бачите, професоре,— звернувся Чігола до Роберто Тоцці,— пригладжений, прилизаний, а в душі — негідник! Такий тип здатний на будь-яку підлоту. Якщо схоче вбити, він не стрілятиме відкрито, в обличчя, ні! Він цілитиме в потилицю! Із засідки, з якогось темного кутка, коли людина нічого не жде. Бах, і край!
— Жахливо! — зітхнув Тоцці.
Мало того, що на його світ барв і світлотіней упала темна тінь, так у той його світ пробралися злодії та вбивці, які стріляють із засідки! Боже милостивий! Що лишилося від шістдесятих років, коли всім здавалося, що над бідною Італією сходить сонце нового Відродження!