Після дощу - К’яра Меццалама

Проїхавши невелику відстань, побачила попереду, що шлях їй перекриває довжелезна черга автівок до бензоколонки. Елені якимось дивом вдалося прослизнути між двома іншими машинами й вибратися із затору. Все тіло пробив холодний піт, дихалося важко. Дорога попереду перетворилася на річку з каламутної води й мулу, і вона подумала, як їй вдасться проїхати останній відрізок шляху додому, де починався крутий схил з ґрунтовою дорогою, що вела безпосередньо до Червоного Бука.

Востаннє вона щось крала в супермаркеті, коли їй було п’ятнадцять років. Разом зі своїми однокласницями вони запихали у гольфи та в труси ґумки для стирання, олівці й ароматизовані ручки. Робили таке протягом кількох місяців, як випробування на сміливість, а то і просто задля розваги. Виходили з супермаркету, почуваючись героїнями і заходячись веселим реготом. Однак вона так ніколи й не змогла примусити себе користуватися поцупленими речами, ховала їх у коробку з-під взуття, що стояла у неї під ліжком. «Досить на п’ять хвилин вимкнути струм — і ми всі перетворюємося на злодіїв», — подумала вона засмучено. Протягом одного дня пейзаж навколо цілком змінився. Захвилювалася, чи Гекторові з дітьми вдасться до неї добратися. Глибоко зітхнула.

Коли вона з’їхала з дороги і почала підніматися схилом, колеса автівки застрягли в мулі. Вона увімкнула першу передачу і спробувала просуватися далі на мінімальній швидкості. Пішки звідти їй було не дійти, бо треба було нести сумки з продуктами. Щоб заспокоїтися, увімкнула радіо. Передавали особливий випуск новин, присвячений неймовірному метеорологічному феноменові, що охопив центральну частину Італії: «непогода з масовими опадами у вигляді дощу». Відразу потому посипалися градом страшні слова: зливи, світовий потоп, повені, кінець світу в Римі. І на додачу випуск завершили передачею в ефір пісні «Дольченера»[8]. Від проникливого голосу Де Андрé її пробило тремтіння; вона згадала, коли востаннє побувала на його концерті, й засумувала, ніби від втрати близького друга, супутника життя, коханого. Ледве стримувалася, щоб не заплакати через те, що все навколо і всередині неї розвалюється на шматки. Думала про Сюзанну, про Джованні, про Гектора, проклинаючи себе за те, що поїхала з дому. Раніше вона завжди думала, що краще було б загинути всім разом, адже тоді нікому не довелось би оплакувати померлих. Однак тепер вона була сама, посеред бурі: те, чого вона боялася найбільше у світі, відбувалося наяву.

11

— Що робиться, татку? — запитала Сюзанна, виходячи з машини з напівзаплющеними від сну очима.

— Поглянь на річку. От-от вийде з берегів.

— Як таке може бути?

— Не знаю, я ніколи ще такого не бачив.

— Це все через оту зливу, що пройшла минулої ночі?

— Так. Гадаю, нам краще забиратися звідси, поки ще не пізно.

— А що буде з нашою домівкою?

— Гадки не маю. Ну ж бо, сідай до машини, а то промокнеш до нитки.

Гектор завів двигун і поволі рушив уздовж набережної. Увімкнув радіо. Передавали про катастрофи, зливи, повені як про абсолютно несподівані та непередбачувані явища. Однак зміни в природі відбувалися вже давно, в усіх на очах. Після випуску новин — музика, ніби так і треба. Пісня Васко Россі «Селлі». Він чув, як Сюзанна тихенько підспівує.

— Звідки ти знаєш цю стару пісню? Я сам слухав її, коли був молодим.

— Сама не знаю, чула, як співала одна дівчина, я навіть гадки не мала, чия вона. Але непогана.

— Хай там як, але напевно краще, ніж оте, що ви слухаєте зараз! Принаймні у неї вкладено почуття.

— Тату, ти вже старий, не можеш постійно думати про ті часи, коли сам був молодим. Тепер ми — молодь, і в нас інші смаки, це ж нормально, хіба ні?

Гектор пригадав, які коментарі відпускала його мати щодо Васко Россі та інших співаків та гуртів з його юності.

— Маєш рацію, Сюзанно. Твоя бабуся ненавиділа Васко Россі приблизно так само, як я терпіти не можу ваших татуйованих реперів, які горланять матюки зі сцени.

— Татку, ти вже відстав від моди на кілька років. Таке вже давно ніхто не слухає.

— А що тепер слухають?

— Забудь, все одно тобі не зрозуміти, — промовила Сюзанна, втикаючи собі у вуха навушники.

**

На об’їзній дорозі на виїзді зі столиці вже утворилася довжелезна черга; видно було мало що, крім дощу та сірості. Гектор вирішив звернути на Фламінієвий шлях. Щоразу, коли дорога наближалася до берега річки, було помітно, як Тибр набирався водою, погрозливо здіймався, його темні води вирували від гніву, здавалися живими. Гекторові ще ніколи раніше не доводилося думати про річку як про живу, наділену власною волею істоту; він завжди вважав природу радше тлом, аніж активним суб’єктом. Спробував відігнати думку про забудови берегів, однак марно: у голові постійно крутився образ втомленого від численних знущань дракона з каламутної води й мулу, що зрештою вирішив піднятися і забрати все, що належить йому по праву. Замислився про той факт, що ніколи раніше не розглядав свою роботу з точки зору її впливу на довкілля. У його уявленні про подальший розвиток він завжди виходив із того контексту, що реальність слід розподіляти на дрібні складники і розглядати кожен складник окремо. З іншого боку, якби він не послуговувався цим принципом, то інколи нічого не досягав би. Подумав про покоління своїх батьків, про їхню беззастережну віру в прогрес, яку вони так само палко передали своїм дітям.

**

Коли Гекторові виповнилося шістнадцять років, батько взяв його з собою до Кенії, неподалік від Найробі. Він тоді працював у великій будівельній компанії, яка проектувала дороги й мости. У країні якраз був сезон дощів, вони їздили «джипом» на будівельні майданчики, червона земля розмокла і несподівано перетворилася на бурхливий потік. Грязюка летіла навсібіч, здавалося, ніби розбризкується кров, у нього виникло почуття небезпеки. Вся Африка здалася йому сильною і разом із тим — вразливою. Було щось неймовірне в очах усіх місцевих жителів, з якими він зустрічався: суміш гордості й відчаю. Попри злидні й хаос навколо йому здавалося, що люди там живуть у гармонії з природою і з усім, що їх оточує. Гармонія та життєлюбство, які йому, як білошкірому, не були притаманні. Він перебував з хибного боку барикад. «Джип» зав’яз у муляці, і поки вони з батьком намагалися витягти його тросами, Гектор впав у відчай, а от батька, здавалося, це тільки розпалювало. Він знай