Голодна воля - Панас Мирний

- Хто знає, обід буде? Щось ніхто і словом не обізвався.

- Аякже! Повинен бути. Хто ж кличе на обід?

- Се при старому було. До того - як до себе, йдеш було, а за молодого - хто його знає, яка у його поведенція.

- Та так-так. Молодий не. то, що старий.

- Куди йому!

- А ви чули, яку він штуку одірвав.

- Яку?

- І дворовим землю обіцяв, та ще й дурно: за вашу, каже, службу.

- О-н як? - провів здивований голос.

- А як забунтували, москалів кликнули. Усі ждали: от порки зададуть! Та й слід би було: другим наука. Так і пальцем не звелів зайняти.

- Так, так. Це по-столичному. Там у столиці думають, мужик такий чоловік, як і всі. Не жили ніколи в селі, не бачили, що то за кодло той мужик, та й кричать: брати-брати!

- А от як ці брати приступлять з гострим ножем до горла, то тоді й пізнають, що воно за брати.

- Чого доброго? Коли мій Яшка… Ви його знаєте, знаєте і мене. Слова не смів сказати при мені. Прийми, подай і все мовчки. Третього дня чую гомін у горничній. Прислухаюсь, Яшка розказує, що коли б скоріше ці два годи, піду, каже в губернію наймуся, у гостиницю. Там, каже, служба. Поварська страва… Чуєте, йому моя страва у ніс коле? Так я його за чуба та чубуком по спині, і надавав йому поварської страви.

- Вовка як не годуй, а все в ліс дивиться!

Всі знову зітхнули.

Багато було за той день гомону, жалощів, бідкання, пересудів усяких. Кожного з своїх перебирали та перетирали пани на зубах і всякий раз верталися вони до тієї проклятої волі, котра гострим ножем стала впоперек їх горла. Були, були часи, а таких ще ні було!

Та ще більше загомоніли вони, коли, скінчивши похорони, молодий Гамзенко сів на коня і гайда в Горішок, нікому слова не сказавши.

- Чи їхать то на обід, чи ні? - Кожен кожного питався, кожен, не знаючи певно, тілько здвигував плечима.

Побачивши Иосипенка, знайоміші кинулись до його. - - Буде обід? Готовилися?

Иосипенко тілько махнув рукою.

- Не такі тепер порядки пішли, - нескоро сказав він.

Як грім ударив серед ясної погоди - ті слова Йосипенкові! Дехто зо зла плюнув, дехто вилаявся.

- Хіба я того за тим падлом плентався пішки з Горішка аж у город, щоб цілий день голодному бутиі

Голодні та люті пани розбрелися. Хто по знайомих, хто просто додому.

Між кріпаками теж ішли свої суди та пересуди. І вільні, бач, і кріпаки. Два роки ще покрепи. Нащо ці два роки? Щоб останнє висмоктати з нас, щоб наглумитися над нами наостанок? Уже б краще мовчати ці два роки, а там зразу - і вільні. Так бач же ні! Ви вільні, а робіть, як і робили.

Найбільше було клопоту за землю. Як це так, землю дають, та за неї ще й плати. Хіба ми за сотні рік не заслужили тієї землі. То це довіку з неволі не вилізеш? Тут, певно, щось та не так, щось та не те. За це діло треба уміючи братись, обдивитися кругом, а не так зопалу. Треба підождати, подивитися, як то у других. До слушного часу, брате, до слушного часу!

Багато той слушний час наробив дешпоту. Пани крикнули: "Бунт!" - і сотні тисяч москалів розбрелося по селах, хуторах розоряти невелике кріпацьке добро, вибивати з спин той слушний час. Багато народу по-брато, порозсаджувано у тюрми, позаслано на Сибіру.

Ось прийшла чутка - цар їхатиме.

- До царя, до царя! - гукнули села та хутори, - до його підемо, його попитаємо. Чи це та воля, що він дав, чи другу ще ждати.

Проїхав цар. Пройшли його слова: "Не буде вам другої волі", - з краю в край, вирвали не один гіркий докір з наболілого серця, виточили не одну сльозу З кріпацьких очей. Пани зраділи, і зразу пішли писатись уставні грамоти та списки. Хто йшов на викуп. Хто зоставався на оброці. І ті жалкували, і другі шкодували. Один бог знає, що краще - чи викуп, чи оброк?

Гамзенкові усі зразу пішли на викуп. Старий Гам-за, як не гаразд своє хазяйство вів, а проте усі його великі помістя були заложені в ломбард. Молодому треба десь грошей брати, треба з чого заплатити. Він і сяк і так підходив під кріпаків. Одним пообіцяв поля більше нарізати, других умовив, що йдучи на викуп, вони відразу ставали вільними. Дворових теж задобрив: наділив їх даремно огородами, аби проживали два роки у його, аби доглядали худоби. А сам, упорядкувавши так, зразу майнув у столицю.

Пішли роки за роками, один другого довше, один другого важче. Пішли переміни і несли утрату за утратами для панів, та невелику полегкість і для кріпаків. Подушне рік од року більшало, викупне доймало, земські та мирські збори все прибували та прибували. А на перший раз треба ж і хазяйством завестися, одітися, обутися. Коли панські маєтки пустошилися, економії занепадали, переходили в руки купців, жидів, не більшало й не ширилось добро кріпацьке. Коли перші з горя роздвоювали викупні, другі - ледве кінці з кінцями зводили.

Опустіло і широке чисте дворище серед Горішка, позамикалися, позачинялися столярні двері великого будинку. Колись його гомін, крик та співи оголошували, тепер сум тихий прикриває, важкий спочинок спо-вива його зверху донизу: не виглядають у великі вікна вигодовані обличчя горничних, не пускають ґедзиків прохожим очима, не роздається їх регіт голосний, їх забави молоді, - все те розбрелося, не знать куди, поховалося, не знать де, - одні пішли у місто за москалями, другі, скинувши дорогі убори, вернулися на свої домівки, огороди полоти, пашню жати. Не видно й довгообразих облич німих лакуз, - десь їх довгополі балахони то в шинку у жида застряли, то змінилися на сірі сіряки. Садок теж запустів, заглух, ні чащі, ні дорожки, - позаростали бур'яном, глухою кропивою, цвіточні круга оповила дика березка, молоді та дорогі щепи сохли, кострубатіли, - не берегло їх дозорливе око, не ходили коло їх ніж та пилка садовника, сам він кудись подівся, десь без вісті забіг. Вонюча бузина розкорінялася-розплоджувалася на волі.

Зате кріпацькі огороди зацвіли квітками. Невеличкі хатки кругом дворища, наче гриби, виростали, коло їх високі рожі, жовтогарячі чорнобривці, пахуча м'ята, м'ятий любисток, зелений барвінок, - те лізло високо угору, друге слалося по землі низенько. По невеличких огородах, наче сторожі, стояли широкоголові соняшники, поміж ними, уч рута, зеленіли кущі картоплі, дерлися угору цибульні цибки, червоніла свекла, кублилася дрібною гичкою жовтогаряча морква, по невеличких тичинках вився горох, квасоля, а гарбузи, розпустивши широко листя, наче шнуром, кругом обводили невеличкі грядочки. Ні бур'янини серед їх, ні травини, тілько чорна та пухка земля чорніє поміж ого-родною рослиною.

В кінці садка, під самим Пслом, поміж кущами молодого вишнику біліє нова хатина. Малась вона будуватися на дві половини, та, видно, в господаря не-стало достатку, і він ледве спромігся на одну, та й то ще не зовсім. Про те говорила недокрита стеля, сяк-так прикидана бур'янами та трухою, запліт для приспи не набитий, не обмазаний. Видно, надолужило хазяїнові, по чужих хатах живучи, і він мерщій поспішав з своєю. А широко була задумана хата: високі рублені стіни, непомірне великі вікна казали про те, хвалилися, що хазяїн їх мав думку вибудуватись на славу. Повз неї якраз пролягає дорога з гори до броду, і тілько невеличкий рівець одрізняє двір од шляху, - ні воріт, ні тину немає, не видно його і з других боків, від садка тілько нелоламаний забор схилився, перевитий колючою березкою. Ось шляхом проходять два чоловіки, на заробітки, видно, сунуть, небораки, бо великі торби у їх за спиною, коси на плечах, наче рушниці у москалів. Видно, знайома їм ця дорога, видно, не раз вони ходили на брід, бо так тягнуть сміло. Ось вони, забачивши хату, уп'яли свої очі на неї.

- Іч, і тут уже хтось будується!-сказав один.

- Та ще які вавилоии! - додав другий.

- Щось, видно, - заможне? - одгадував перони*

- Навряд. Ти дивись, як укрита хата і приспи кат має, і огорожі.

- Видно, наш брат, Савко? - Наш, та без толку. Хотілося по-панському, а вийшло - по-собачому.

- З сього дерева можна он яку хату збудувати, а він і на одну не спромігся.

Саме проти вікон вони стали і обдивлялися хату, огород.

- Огород і великий, та дурний, - сказав, помовчавши, один.

- Сама глина, - додав другий.- Мов уже гіршого і не було де.

- Пгди ж ти! Тісно, брат, тепер стало. Багато нашого брата намножилось, скоро один на одному буде жити.

- Тепліше буде, - засміявся перший.

Ось двері рипнули, з їх виплив кривий дідусь.

- А що вам?-спитався він, напрямляючись до прохожих.

Прохожі зам'ялися.

- Чи сюди дорога на брід?- спитався один.

- Сюди-сюди.

- То-то я й кажу це-сюди, а він каже-ні. Торік мов ми проходили, сеї хати не було.

- Еге, у нас так-у нас все, як з води йде!- усміхнувся кривий.

Та це ж Хомка! Дурненький, кривий Хомка, це ж його і усмішка, його і поступ.

- Це ваша хата?- питається другий прохожий.

- А що, погана хата? Такої, брат, хати-світ сходи-другої не найдеш. Підожди, ми її обробимо, Візерунками виб'ємо, квітками викрасимо.

- Та так-так!-усміхаючись, сказав перший, - та тоді запали - як свічка горітиме.

- А що ти думаєш?- пита Хомка, - з самого тобі дерева і рублена! У нас, брат, так. У нас-коли будуватись, то будуватись.