Україна у вогні - Довженко Олександр Петрович

 Ц а р. Краще.

 Н є х о д а. Так чого ж вас так добре воспитали, а ви нас так погано? Та ще й лаєтесь? Ага, мовчиш, стара собако!

 Ц а р. А, глупак...

 Н є х о д а. Сам ти дурень!

 Ж у р а в е л ь. Ну годі там!

 Ч у б є н к о. Таж колись в історії, кажуть, теж запрягали нашого брата не раз...

 Т о в ч е н и к. Но-о! Годі вам тут сторію товкти!

 Л е в к о  Ц а р. Я думаю, що такого ката, як наш староста Лаврін Запорожець, так, мо', ще и сторія не знала.

 Т о в ч е н и к. Самі вибрали.

 Н є х о д а. От каїн! Отак людей мучити в ярмах!

 Ч у б є н к о. Гірше Заброди. Камінь не людина.

 Величезна зграя вороння піднялась над соняшниками і затулила небо.

 Чути — «кра-кра-кра!»

 — Пожалійте людей, тату. Що ви робите? — Олеся підійшла до батька-старости рішуча й схвильована.

 — Яких?

 — Нащо ви людьми орете?

 — Вони мене на це обрали.

 — Як на це?

 — Чого вони хотять?

 — Вони не хотять ходити в ярмах!

 — Нехай не ходять.

 — Ну, тату!

 — Я тебе питаю, чого вони хотять?

 — Я не знаю.

 — А ти взнай. Заступниця.

 — Я вже не можу людям в очі дивитись. Вони нас ненавидять.

 — А кого вони люблять?

 — Тату! Що з вами?

 — Я тебе питаю, що вони люблять? Заступниця!

 — Вони в ярмах...

 — Не хотіли ярем, треба було битися за волю.

 — Не могли всі битися...

 — На жаль, це так. Але будуть битися. А хто не буде — вмре.

 — Тату, вони вас уб'ють.

 — Знаю. Така вже моя гра. Не вони вб'ють, уб'ють німці. Не вб'ють німці, наші, повернувшись, уб'ють. Фашистський прихвостень... Жалько людей... А мені себе жалько. На мене, проклятого, повісили все зло. Староста-собака! Староста-кат! А там, дивись, сини одмовляться!

 Щось постукало в двері.

 — Вийди з хати.

 Ввійшло до хати двоє незнайомий людей. Стемніло. Розмовляли пошепки.

 У застінку били й катували людей. Чути було крики і стогін. Постріли, і падіння, і вдари об стіну. Когось виносили і викидали в яму.

 Ернст фон Крауз з'явився в дверях. Він був мокрий од збудження і важко дихав. Ніби це не він катував людей, а його самого пекли огнем, і розтинали до нестями. Очі його горіли, як у хижого звіра, і тремтіли білі губи.

 — Васер!..

 Він почав митися холодною водою, вигукуючи по-німецьки якісь огидні лайки. Поліцаї стояли коло нього мокрі од жаху. Він сів і застогнав, майже непритомний. У нього почався сердечний припадок. Він велів покликати Заброду. Ввійшов Заброда.

 — Мовчать?

 — Так, клянуся, господин полковник, ваше високоблагородіє, кля нуся вам каторгою, богом, це все робота Запорожця.

 — Що ти знаєш?

 — Нічого не знаю.

 — У... — Крауз вистрілив у Заброду, але пострілу не сталося, і він шпурнув порожній револьвер прямо в лице Заброді.

 — Я не сплю ночами. Я заганяв усю поліцію. І хоч би тобі що-небудь Нічогісінько. Орють у ярмах, молотять, а хліба нема, корови пропадають, і все мовчить, і проклинає ніби Запорожця, і щось тут є, от-от-от-от!..

 Фон Крауз знову спалахнув і кинувсь на Заброду.

 — Я тебе повішу. Чуєш? За що я тобі дав землю? Завойовану кров'ю моїх солдатів! Свиня! Щоб тебе, паршивого куркуля, даром годувати? Гунд!

 І старий катюга Ернст фон Крауз так застукав об стіну головою Заброди, що стіна затряслась.

 — Клянуся, Запорожець... Запорожець... — стогнав Заброда. Ернст фонт Крауз задихався од люті.

 — Фатер, заспокойся, що ти робиш? — вбіг Людвіг. Одштовхнувши Заброду, він обняв батька.

 — О мій хлопчику, майн лібе кінд, — розм'як якось Крауз, — ніхто нас, німців, не розуміє, ніхто! Ай!!!

 Фон Крауз увійшов до Лавріна Запорожця чистий, гарно вдягнений, з пакунком.

 К р а у з. Здрастуй, Лавріне! Як твоє здоров'є?

 З а п о р о ж е ц ь. Драстуйте, господин полковник.

 К р а у з. Не господин, а по-українському — пане полковник.

 З а п о р о ж е ц ь. Звиніть, ми люди прості, до панства, казав той, не той.

 К р а у з. Як жінка? Видужує?

 З а п о р о ж е ц ь. Помаленьку.

 Т е т я н а. (З-за стіни). Спасибі.

 К р а у з. А, фрау Тетяна... Як діти?

 Т е т я н а. Ох!

 З а п о р о ж е ц ь. Та хто ж їх знає? Десь...

 К р а у з. Б'ються. Десь уже на Уралі.

 З а п о р о ж е ц ь. На Уралі?

 К р а у з. Еге. Шкода, коли б...

 З а п о р о ж е ц ь. О, коли б вони були тут все було б по-другому. Вони б усім показали дорогу.

 К р а у з. Я чув, один вернувсь і ховається.

 З а п о р о ж е ц ь. А, балакають.

 К р а у з. Жаль, хм... До чого народ зіпсовано! Все доносять. Клевещуть один на одного.

 З а п о р о ж е ц ь. Від дурості.

 К р а у з. Да... Дивлюсь я оце на молодь. Погана молодь пішла. Легковажна. Це тільки ми з тобою розумієм, старики. Га?

 З а п о р о ж е ц ь. Та таке якесь действітельно.

 К р а у з. Повна розпуста. Ну, повна розпуста. Матеріалісти.

 З а п о р о ж е ц ь. Еге.

 К р а у з. Ти повіриш, у нас уже є офіцери, що не вміють писать грамотно. Єдиний ідеал — нажива.