Аргонавти Всесвiту (на украинском языке) - Владимир Владко

Хiд здавався безконечним. Уже двiчi Ван Лун поглядав на годинник. Подорож пiд поверхнею Венери тривала понад годину, проте виявити нiчого нового не вдавалося.

Тi ж самi стiни i склепiння з пухкого грунту, що осипався пiд найменшим дотиком; у них повкраплюванi у великiй кiлькостi свiтнi камiнцi. Таке ж саме корiння дерев, що переплiтається iнодi в примхливе мереживо. I нiяких слiдiв, крiм тих, якi залишила гiгантська тварина, що рухалася пiдземним ходом якийсь час тим самим напрямом, що й Ван Лун. Двiчi йому зустрiчалися розгалуження, i щоразу мандрiвник обирав той хiд, яким ранiше проплазувала тварина: на превеликий жаль Ван Луна, в жодному з розгалужень йому не пощастило помiтити слiдiв дiвчини...

Раптом Ван Лун зупинився i прислухався. Його увагу привернули неяснi, тихi звуки. Немов хтось у вiддаленнi пересипав грунт безперервною шиплячою цiвкою. Ось упало кiлька каменiв, вони покотилися, вдаряючись один об один. Кожен звук окремо був би дивним i незрозумiлим, але, доповнюючись взаємно, всi вони разом малювали в уявi Ван Луна цiлком певну картину. Ван Лун мiркував:

"Гадаю, по норi десь попереду мене повзе невiдома iстота. Це не та величезна тварина, яка пройшла ранiше, бо повзе вона дуже тихо й обережно. Невiдомо, куди вона рухається, вiд мене чи до мене: звуки чомусь не слабiшають, проте й не посилюються. Втiм, не може ж вона повзти, лишаючись на одному мiсцi? I все ж таки, судячи по звуках, так воно i виходить. Дивно..."

Ван Лун виключив прожектор i, користуючись тiльки невiрним освiтленням, яке створювали загадковi свiтнi камiнцi, ще обережнiше вирушив уперед, тримаючи гвинтiвку напоготовi. Мандрiвник наче забув одразу про свою звичну манеру ходити швидкими розмiреними кроками. Вiн повiльно пробирався бiля стiни, затримуючись перед кожним поворотом i пильно вдивляючись у темряву. Втiм, у такiй повiльностi не було нiчого дивного: Ван Лун зобов'язаний був знайти i врятувати Галю Рижко - i тому йому доводилося бути гранично обережним i не припускати непотрiбного риску.

Крок за кроком вiн просувався вперед. Загадковi звуки все так само не зникали, але й не посилювалися, вони стали, мабуть, тiльки значно яснiшими i виразнiшими, бо мандрiвник, безсумнiвно, наблизився до мiсця їх виникнення. Незрозумiла тварина i справдi немовби лишалась на одному мiсцi - та й характер звукiв, якi вона видавала, не змiнювався. Ось ще раз чути, як впали i покотилися кiлька каменiв. I знову пересипається земля... Та що ж це таке?

Ще один поворот пiдземного ходу - i Ван Лун, нарештi, помiтив попереду якесь велике тiло, що перетинало тунель. Вiн зупинився. Вказiвний палець його правої руки легко торкався спуска гвинтiвки. Примруженi очi вивчали iстоту холодним спокiйним поглядом.

Її округле темне тiло безнастанно ворушилося. Вже здаля можна було розрiзнити на ньому окремi опуклi кiльця, якi створювали враження темних i свiтлих поперечних смуг. Цi смуги зближувалися i вiддалялися, безперервно рухаючись. Все тiло було схоже на обрубок грубезної колоди, вкопаної в стiни поперек пiдземного ходу. Проте цей обрубок весь час рухався, вiн був живий, вiн невтомно вiбрував своїми темними i свiтлими кiльцями. I вiд цього руху зi стiни тунелю зривалися i падали дрiбнi i великi каменi, осипався грунт.

Погляд Ван Луна не вiдривався вiд дивної iстоти. Що вона робить? Що то за дивовижне положення - впоперек пiдземного ходу? Мандрiвник зробив ще кiлька крокiв, трохи наближаючись до живої загадки. Тепер йому здавалося, що свiтлi i темнi кiльця висувалися одне слiдом за одним з правої стiни тунелю i так само повiльно входили в лiву стiну. Втiм, може, це тiльки своєрiдна iлюзiя?

Проте мандрiвник помiтив на боцi незрозумiлої iстоти невеличку чорну пляму. Та пляма повiльно просувалася справа налiво. Ось вона наблизилася до лiвої стiни, мов торкнулася її - i зникла, сховалася в стiнi. Виходить, не iлюзiя, не омана зору! Ван Лун бачив перед собою лише частину довгої, немов гiгантська змiя, iстоти, що переповзала тунель, вилiзаючи з одної його стiни i зникаючи в другiй. Кiльчасте тiло було, дуже довгим: кiльця з'являлися i зникали, з'являлися i зникали, але тунель все ще був перегороджений.

Ван Лун опустив дуло гвинтiвки i включив прожектор. Слiпуче бiле свiтло залляло дивовижну iстоту, вiрнiше, ту її частину, яка цiєї митi проповзала крiзь тунель. Ось вони, поперечнi кiльця, їх тепер виразно видно, вони темнi на червонувато-коричневому тлi цiлого тiла. Але темнi не вони самi.

Очевидно, нiякої небезпеки ця змiєвидна iстота не являла, до неї можна було пiдiйти ближче. Ван Лун з цiкавiстю розглядав зблизька те, що здавалося таким загадковим здаля.

М'яке напiвпрозоре, червонуватого забарвлення тiло. Воно безнастанно пульсувало, пересуваючись, i з помiтними зусиллями пiдтягало свої кiльця. А всерединi того тiла, у зворотному напрямi, рухалася якась темна маса. Чи нi, та маса не рухалася, вона немовби лишалася на тому ж самому мiсцi, а напiвпрозоре тiло пересувалося по нiй, нiби сковзалося вздовж темного стрижня, на який було натягнуте.

Ван Лун торкнувся дулом гвинтiвки до одного з кiлець. Воно здригнулося, червонуватим тiлом пробiгла пульсуюча хвиля - i кiльця одне за одним почали хуткiше, квапливiше з'являтися з правої стiни i зникати в лiвiй. Ван Лун вiдступив на крок, мiркуючи.

Справдi, фауна Венери щогодини пiдносила мандрiвникам новi й новi несподiванки, нерозв'язнi загадки. Досi їм не вдавалося зустрiти жодної тварини, вид якої можна було б одразу i безпомилково визначити. Комахи i павуки не беруться до уваги, хоча вони i набули на Венерi незвичайних, фантасмагоричних форм. А крупнiшi тварини, цi потвори з вусами-щупальцями, шаблевидними щелепами... всi вони явно не мали нiякого вiдношення до фауни земного юрського перiоду. Тепер ось iще ця жива напiвпрозора колода з її кiльчастим пульсуючим безконечним тiлом - завдовжки очевидно, десятки метрiв - адже ж їй не видно нi кiнця нi краю, вона тягнеться справа налiво ось уже скiльки часу!

I раптом Ван Лун задоволено присвиснув. Вiн збагнув, що це за iстота! Легким дотиком вiн ще раз торкнувся червонуватого тiла стволом гвинтiвки. I знову вздовж нього пробiгла неспокiйна хвиля, кiльця почали рухатися швидше, iстота наче намагалася ухилитися вiд дотику. Ван Лун посмiхнувся: неймовiрно, але це було саме так, немає нiяких сумнiвiв.

- Знаю, хто ти, - сказав вiн, звертаючись до безмовного вiбруючого тiла - i власний голос здався йому хрипким i неприродним вiд збудження. Ти, втiм, черв'як. Ти - дощовик, ось хто ти! I тiкай геть з дороги, менi не до тебе!

Ван Лун з силою вдарив червонувате тiло прикладом гвинтiвки. I воно поспiшило, заквапилося ще бiльше; кiльця, скорочуючись i розправляючись, сковзалися вiд стiни до стiни дедалi швидше, нiби намагаючись якнайскорiше сховатися в грунтi.

- Та пролiзай, пролiзай, не заважай менi, - пробурмотiв Ван Лун, - не затримуй. Дощовик... скiльки часу вiн ще буде загороджувати менi путь?