100 ключових подій української історії - Д. Журавльов

Голодомор 1932–1933 рр.

Листопад 1932 – літо 1933 рр., вся територія тодішньої УСРР.

Організаторами Голодомору на сьогодні офіційно визнано генерального секретаря ЦК ВКП(б) Йосипа Віссаріоновича Сталіна, голову Раднаркома СРСР і комісії з виконання хлібозаготівель в Україні В’ячеслава Михайловича Молотова (Скрябіна, 1890–1986; у 1920–1921 рр. перший секретар ЦК КП(б)У, голова Раднаркому СРСР у 1930–1941 рр., нарком і міністр закордонних справ у 1939–1949, 1953–1956 рр., один із головних соратників Сталіна й організаторів голодомору, репресій, укладення пакту з Німеччиною 1939 р., після смерті Сталіна – один із лідерів опозиції М. Хрущову, знятий з посад, 1961 р. виключений з партії), Лазаря Мойсейовича Кагановича (1893–1991; в 1925–1928 рр. генеральний секретар ЦК КП(б)У, 1933 р. на чолі Сільськогосподарського відділу ЦК ВКП(б), близький соратник Сталіна, у 1930-х рр. був наркомом шляхів сполучення, важкої промисловості, паливної промисловості, стояв на чолі комісії з виконання хлібозаготівель на Північному Кавказі, діяв і в Україні, особисто затверджував «квоти» на репресованих, 1947 р. перший секретар ЦК КП(б)У, 1957 р. в опозиції до М. Хрущова, знятий з посад), Павла Петровича Постишева (1887–1939; у 1933–1934 рр. перший секретар Харківського обкому КП(б)У, у 1933–1937 рр. другий секретар ЦК КП(б)У та перший секретар Київського обкому, пропагандист і публіцист, один із головних організаторів та ініціаторів репресій, розстріляний у ході «чисток», реабілітований 1956 р.), керівників УСРР Станіслава Косіора, Власа Чубаря та Менделя Хатаєвича (1893–1937; з 1925 р. член Центральної ревізійної комісії ВКП(б), з 1930 р. член ЦК ВКП(б), у 1932–1937 рр. член Політбюро КП(б)У, в жовтні 1932 р. відповідальний за виконання хлібозаготівель у Харківській області, 1933 р. перший секретар Дніпропетровського обкому, 1937 р. другий секретар ЦК КП(б)У, розстріляний у ході «чисток», реабілітований 1956 р.). Відзначимо також важливу роль голів ДПУ УСРР Станіслава Реденса (1892–1938; у 1917–1921 рр. на чолі Одеської, Кримської ЧК, голова ДПУ УСРР у 1931–1933 рр., 1933 р. начальник УНКВС, розстріляний 1938 р.) і уповноваженого ОДПУ в Україні (з листопада 1932 р.) Всеволода Балицького.

7 серпня 1932 р. з’явилася постанова ВЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності», відома під назвою «Закон про п’ять колосків». Розкрадання майна колгоспів каралося розстрілом, за наявності пом’якшуючих обставин – позбавленням волі на термін не менш ніж 10 років. 11 серпня 1932 р. Сталін у листі до Кагановича прямо говорив про небезпеку «втратити Україну» і про необхідність зробити з УСРР зразкову радянську республіку. Для «умиротворення» непокірних українських селян, які відмовлялися здавати зерно державі, було вирішено застосувати терор голодом. Подібні ж методи (в дещо менших масштабах) були використані і в інших хліборобських районах СРСР.

25 жовтня було ухвалено постанову Політбюро ЦК КП(б)У «Про необхідність подолання відставання країни у виконанні плану хлібозаготівель». Жовтневий пленум ЦК КП(б)У зобов’язав партійні організації домогтися негайного перелому хлібозаготівель, оперативного керівництва хлібозаготівлями, організувати «боротьбу за хліб», зробити останні дні жовтня та листопад вирішальними щодо виконання плану хлібозаготівель, у 10 разів підвищити темпи виконання річного плану до 15-ї річниці Жовтневої революції. Вже в листопаді 1932 р. комісією Молотова було запроваджено систему спеціальних бригад з добування зерна («червоні валки»). Загалом до таких бригад входило понад 110 тис. добровольців, набраних з-поміж селян, які таким чином намагалися врятуватися від голодної смерті, одержуючи певний відсоток від вилученого зерна і харчів.

1 листопада РНК УСРР визнало незадовільним виконання річного плану хлібозаготівель по Україні та встановило остаточний план хлібозаготівель по секторах, областях та культурах у розмірі 282 млн пудів. 18 листопада 1932 р. вийшла постанова ЦК КП(б)У про заходи щодо посилення хлібозаготівель, згідно з якою окремі господарства за невиконання планів хлібозаготівель каралися натуральними штрафами (перелік «штрафних» товарів розширювався і насамкінець включав по суті всі види продовольства), Реденсу і Косіору було доручено зайнятися розгромом «контрреволюційних кубел» у республіці. У грудні в 82 районах УСРР було заборонено торгівлю харчами, сюди припинилися поставки промислових товарів. Пік голоду припав на початок 1933 р., коли було з’їдено рештки попереднього врожаю. Від допомоги Заходу СРСР категорично відмовився, заявивши, що в країні голоду немає. 22 січня 1933 р. було прийнято Директиву ЦК ВКП(б) і РНК СРСР «Про запобігання масовому виїзду селян, які голодують», якою заборонявся виїзд за межі території Радянської України та Кубані. В квітні 1933 р. у ході загальної паспортизації селянам було заборонено видавати паспорти. В УСРР мали місце численні факти голодних бунтів, канібалізму і трупоїдства. Лише навесні 1933 р. влада подекуди почала організовувати харчувальні пункти на польових станах, для чого було виділено частину раніше відібраного зерна. З метою налагодження життя в ураженому голодомором селі були організовані надзвичайні органи компартійної диктатури – політвідділи МТС і радгоспів. З новим непоганим врожаєм 1933 р. тиск на селян значно послабився.

Цифри втрат населення УСРР від голодомору вкрай дискусійні (від 3,9 до 6–8 млн) Найбільшими були втрати в столичній Харківській та Київській областях, найменшими – в Донецькій. Голодомор зруйнував традиційне українське село, яке зберігало традиції української родини. Був зруйнований і вже ніколи не відновлений високий шлюбний потенціал українського села. Терор голодом призвів до важких, часом непоправних економічних та етнопсихологічних наслідків для наступних поколінь українців, особливо селян.

Після замовчування за радянських часів подія визнана в Україні актом геноциду (2006 р.), 24 країни офіційно визнали голодомор геноцидом українського народу, 2008 р. Європарламент визнав подію злочином проти людства, проте в середовищі як українських, так і російських та західних істориків дотепер ідуть дискусії щодо національного чи соціального характеру терору (геноцид чи соціоцид), навіть штучності його природи (Г. Касьянов), у суспільстві продовжується полеміка з прихильниками старої радянської версії про «тимчасові продовольчі труднощі». 2000 р. указом президента України чеверту суботу листопада проголошено Днем пам’яті жертв голодомору та політичних репресій. У 2005–2009 рр. історична пам’ять про подію була надзвичайно актуалізована, провадилися сотні заходів зі вшанування пам’яті жертв, створено музеї та меморіали голодомору, встановлено десятки пам’ятників і пам’ятних знаків на честь жертв події в Україні та за кордоном. 2010 р. судовим розглядом завершилася кримінальна справа за фактом здійснення злочину геноциду. Винними суд визнав сім вищих керівників СРСР та УСРР. Події присвячені романи У. Самчука «Марія», В. Барки «Жовтий князь», низка поетичних та музичних творів, кінофільмів. У сучасній Україні офіційна влада дедалі частіше демонструє свою байдужість до теми.

Танкова битва під Дубном – Луцьком – Бродами

23–30 червня 1941 р., район міст Дубно (нині райцентр Рівненської області), Луцьк (обласний центр Волинської області), Броди (райцентр Львівської області).

Радянським Південно-Західним фронтом, розгорнутим на основі Київського особливого військового округу (КОВО), командував генерал-полковник Михайло Петрович Кирпонос (1892–1941; брав участь у Громадянській війні під командуванням М. Щорса, командував полком, 1935 р. комбриг, 1939 р. комдив, у березні наступного року в ході війни з Фінляндією на чолі 70-ї стрілецької дивізії успішно обійшов по кризі Фінської затоки Виборзький укріплений район, посприявши взяттю Виборга, того ж року генерал-лейтенант, командувач Ленінградського військового округу, навесні 1941 р. генерал-полковник, командувач КОВО); начальником штабу фронту був грамотний штабіст генерал-майор Максим Олексійович Пуркаєв (1894–1953; з 1939 р. начштабу КОВО, восени 1941 р. командувач 3-ї ударної армії, в серпні 1942 – квітні 1943 рр. командувач Калінінського фронту, в 1943–1945 рр. командував Далекосхідним фронтом та Далекосхідним військовим округом). Чималу негативну роль у плануванні термінів та напрямків контрудару відіграли представник Ставки Георгій Костянтинович Жуков та корпусний комісар Микола Миколайович Вашугін (1900–1941; з 1920 до 1941 р. пройшов шлях від комісара полкової школи до члена військової ради Київського особливого військового округу, в червні 1941 р. був членом військової ради Південно-Західного фронту, після провалу радянського контрудару застрелився).