Мiй прадiдусь i я, або ж Великий хлопчак i малий хлопчак (на украинском языке) - Джеймс Крюс

"Ой лишенько! -- подумав байбачок. -- Тепер вiн напевне забере мене до себе додому й замкне в клiтцi".

Проте чоловiк не подався додому, а, сидячи в клунi з Максиком на руках, почав щось ласкаво говорити йому. На жаль, Максик не розумiв людської мови.

Трохи згодом чоловiк зсадив байбачка додолу, i той щодуху чкурнув геть.

"Кумедiя, -- думав вiн, бiжачи, -- це ж, напевне, лiсник. А я, дурень, весь час гадав, нiби вiн лихий розбiйник iз чорною бородою. Чого лишень не дiзнаєшся, коли не спати взимку!"

Потiм байбачок побiг далi на гору, бо вже недалеко було до тiєї полонини, де колись була його нора.

Вже зовсiм близько вiд тiєї полонини йому стрiвся сарнюк Вастль.

"Овва! -- здивовано сказав Максик. -- Що це ти робиш у цих мiсцях, Вастлю? Адже тут поблизу колиба, а ти ж боїшся людей!"

"Та невже ти не знаєш, що взимку в колибах нiхто не живе?" -- й собi здивувався сарнюк.

"Нiхто? -- перепитав Максик. -- А де ж корови та люди?"

"Корови в долинi, в селi, по стайнях, -- вiдповiв Вастль, -- та й пастухи, доярки та сировари теж там!"

"Як цiкаво!" -- вигукнув байбачок i хотiв уже розпитувати сарнюка далi, але той побiг собi, й Максик знову зостався сам.

"Кумедiя, -- промурмотiв вiн, -- а я весь час думав, що вiд колиб треба держатись якнайдалi! I що взимку там нема нiкого -- цього нiхто менi не казав. I чого лишень не дiзнаєшся, коли не спати взимку!" Потiм без страху обнюхав колибу й побiг далi на гору.

Тим часом знявся вiтер, сипонув снiг. Що вище забирався Максик, то дужче шаленiли вiтер та снiговиця. Раз у раз йому доводилось лапкою змiтати снiжинки з очей, i взагалi в холодi та вогкостi було дуже неприємно.

Врештi байбачок добiг до рiдної полонини, але завiрюха вже була така, що вiн не бачив нiчого за два кроки вiд себе.

"Може, зима й гарна, -- мiркував вiн, -- але в норi все-таки затишнiше. Якби ж то я знав, де вхiд до моєї давньої оселi!" I враз Максик почув iз якоїсь дiрки в землi далеке хропiння.

"Гм... -- подумав вiн. -- Здається, тут спить байбачок! -- I трохи залiз у ту дiрку. Там йому дещо здалося знайомим, i вiн гукнув: -Агов, агов, хто тут живе?"

Хропiння стихло, i голос, теж нiби знайомий Максиковi, сердито озвався:

"Хто там? Хто це перебиває мiй зимовий сон?"

"Я, байбачок Максик! -- вiдповiв наш утiкач. -- Я шукаю зимового нiчлiгу!"

"Хто, хто? -- гукнуло з глибини нори. -- Максик? Не може того бути! Мого брата Максика впiймали люди, i вiн сидить десь у клiтцi".

"Та нi ж бо! Я тут! -- закричав на все горло Максик. Бо вiн раптом здогадався, що потрапив у свою давню оселю. Вiн ще прислухався, що чути з глибини, й гукнув: -- Здоров був, брате Мукi!"

Потiм байбаки обнялись по-байбачому переднiми лапками й вiдсвяткували свою зустрiч. Аж до пiзньої ночi обидва сидiли, гомонiли, розповiдали. Максик розказав братовi про всi свої пригоди, а пiд кiнець сказав:

"Ти знаєш, братику Мукi, можна дiзнатись багато, коли не спати взимку. Але в цю пору в норi все-таки затишнiше!"

За десять хвилин обидва вже лежали в глибокому снi й хропли нiби навзаводи. I так вони хропли до березня чи квiтня, сплячи так мiцно, як умiють тiльки байбаки.

Прадiдусь аж зiтхнув iз полегкiстю, коли докiнчив оповiдку.

-- Коли в мене такий настрiй, я мушу зразу розповiдати або вiршувати, -- сказав вiн. -- А то голова заболить або нежить почнеться.

-- Прадiдусю, -- сказав я, -- коли ти розповiдав, кiлька разiв хтось наче пробував вiдчинити дверi. За ними хтось стояв?

-- Ет, Хлопчак, дурниця. То вiтер. Хто б там стояв за тими дверми? В домi нема нiкого, крiм горiшньої бабусi. А вона оповiдками не цiкавиться.

-- А й правда! -- погодився я. Але в ту ж мить побачив, як тiнь, що падала на шибку в дверях, зникла. А за хвилину бабуся гукнула зi сходiв:

-- Де ви там? Доки я вас чекатиму зi снiданком!

Тодi в мене майнув здогад. Але я нiчого не сказав, а лишив свою пiдозру в думцi.

Поки я вмивався та вдягався, ми з прадiдусем розмовляли про байбачка Максика.

-- З цiєї оповiдки ти можеш зрозумiти, -- сказав прадiдусь, -- що з таких слiв, як "снiг", чи "лiд", чи "лiсник" мало пуття, коли не знаєш того, що цими словами називається. Це достоту так, нiби мати смичок, але не мати скрипки.

-- Прадiдусю, -- спитав я, -- адже й у твоєму вiршi про тарганячу газету є отаке не зовсiм зрозумiле слово?

-- Нi, Хлопчак, таргани в моєму вiршi просто вихваляються словом, якого зовсiм не розумiють, та ще й перекрутили його. Ось послухай цього вiрша ще раз.

I прадiдусь почав:

Глофпофтамп!

Усiм вiдоме те, що бджоли,

Здається, хтозна вже вiдколи

Свою газету видають.

А те, що таргани кухоннi -

Газети власники законнi,

Не всiм вiдоме ще, мабуть.

Слово день у день

В нiй одне лишень:

"Глофпофтамп!"

Хоч серед тарганiв шкодливих

Чимало хлопцiв є кмiтливих,

Учених в мовi не однiй, -

Створiння мудрi, що й казати, -

Але читати i писати

Вони не вмiють, хоч убий.

Пишуть, та дарма,

Глузду в тiм нема:

"Глофпофтамп!"

Надумавшись, цi хлопцi гарнi

Прийшли якось-то до друкарнi

I так сказали друкарям:

"Газету надрукуйте, люди,

Для тарганiв, а що в нiй буде -

То вже дарма, байдуже нам".

От друкар узяв,

Та й надрукував:

"Глофпофтамп!"

Тепер вони газету мають,

Та тiльки грамоти не знають -

Нiхто, хоч би тобi один.

Все ж окулярiв накупили

I ну читать її щосили,

Щодня по декiлька годин.

Та одне лиш там

Видно й вам, i нам:

"Глофпофтамп!"

Як бджоли й комарi побачать

Оту газету тарганячу,

Вiд смiху падають вони.

В нiй змiсту жодного не видно,

Але поважно i солiдно

Її читають таргани.

Подив у очах,

Захват у голосах:

"Глофпофтамп!"

-- Кумеднi цi таргани, -- сказав я. -- А що воно може означати, прадiдусю, оте "глофпофтамп"?

-- Мабуть, "головпоштамт". Але сам розумiєш -- таргани навряд чи можуть уявити собi головний поштамт. Речi, про якi говориш, треба спершу побачити. А то слова будуть такi порожнi й кумеднi, як твої штани й сорочка на стiльцi.

-- То виходить, слова -- це одежа, в яку одягають увесь свiт?

-- Атож, приблизно так воно й є. Без мови свiт був би голий, як ти оце тепер. А завдяки мовi вiн стає пристойний i чепурний, як ти завдяки одежi.

-- Панове, чи. довго ще менi чекати? -- гукнула знизу бабуся. -Какао прохолоне!

Я хутенько одягся, i ми пiшли до кухнi. На снiданок були молочнi булочки з какао -- моя улюблена страва вранцi.

Ми знов завели розмову про абетковi вiршi. Горiшня бабуся мовчала й удавала, нiби вони її зовсiм не цiкавлять. Але раптом сказала:

-- Носитеся зi своїми абетковими вiршами! Велике дiло. Якби я схотiла, то й сама могла б їх складати. Я просто не хочу. Не маю часу на такi дурницi. Життя для цього надто важке, та ще коли маєш моторного катера!

"Ой-ой-ой! -- подумав я. -- Зараз почне бiдкатись!"

Але вона не бiдкалась. Навпаки, сказала:

-- Коли хочете придумати щось справдi складне, то звiршуйте такого вiрша, щоб у ньому кожне слово починалося з iншої лiтери та ще й за абеткою.

-- Ого! -- вигукнув я. -- Цього нiхто в свiтi не зумiє. Занадто важко.

-- Так, -- пiдтвердив прадiдусь. -- Занадто важко.

Тодi горiшня бабуся покепкувала з нас: мовляв, на щось справдi путяще ми нездатнi.

Цi слова тяжко вразили нашу вiршувальницьку честь. Але ми нiчого не вiдповiли, а подались до рибальської комори. Там прадiдусь сiв мiж вершами й заходився вирiзати поплавцi для Крiшона Кульги. За роботою вiн супився й випинав нижню губу. Але чомусь не починав нової оповiдки. Тiльки сказав:

-- А думка горiшньої бабусi зовсiм непогана. Але такого вiрша скласти важко, ох як важко!

-- Авжеж, -- погодився я. -- Дуже важко. Цього нiхто не зумiє!

Прадiдусь кивнув головою i знову випнув нижню губу.

-- Прадiдусю, -- тихо спитав я, -- можна менi пiти нагору, трохи погратися дзигами?

Прадiдусь кивнув головою i примружив очi. Я тихенько вийшов i пiднявся нагору, до Шкiряної Лiзбет. Сьогоднi я зовсiм не боявся її. Я був надто заклопотаний. Бо в головi у мене вже накльовувався такий вiрш, де кожне слово починається з iншої лiтери в абетковому порядку. Я тiльки хотiв заримувати його, а потiм здивувати прадiдуся.

Я взяв чисту соснову дошку та теслярського олiвця й зразу почав з великим запалом вiршувати. Я хотiв показати горiшнiй бабусi, на що здатен.

Я списав усю абетку згори донизу на дошцi й до кожної лiтери почав дописувати слово. Врештi, поморочившись довгенько, я таки справдi склав вiрша. Тодi я на радощах обняв Шкiряну Лiзбет, пустив дошку повзком по драбинi й швидко спустився вслiд за нею.

-- Прадiдусю, прадiдусю! -- гукнув я. -- Подумайте лишень: вийшло! Я склав абеткового вiрша, такого, як хоче бабуся!

-- А ти складав вiд А до Я? -- спитав прадiдусь.

-- Аякже! Вiд А до Я.

-- Гм, -- гмукнув прадiдусь. -- Дивне дiло! -- Потiм примружив очi, пильно глянув на мене й спитав: -- А як ти гадаєш, навпаки -- вiд Я до А -- теж можна скласти?

-- Нi, нiзащо в свiтi! Це неможлива рiч!

-- Гм! -- знову гмукнув прадiдусь. -- А як по-твоєму, що звiршував я на оцiй дошцi?

-- Не знаю, прадiдусю!

Але враз у мене виринув здогад. Я спитав: