По живу і мертву воду - Далекий Николай Александрович

— Пробачте, Маріє, я на хвилинку. Я можу вільно розмовляти українською мовою, але не дуже міцно себе почуваю в правописі. Якщо можна, то прочитайте оцей невеличкий твір і виправте помилки. Буду вам дуже, дуже вдячна.

Журналістка взяла рукопис, закурила й почала читати, тримаючи ручку напоготові. Виправляти їй нічого не довелося, але чим далі читала вона рукопис, обличчя її ставало все похмурішим. Вона, відразу ж упізнала автора.

— Відносно граматики — все правильно, — сказала Марія. — Це послання митрополита Шептицького. Що ви збираєтесь робити з ним?

— Ми надрукуємо його на рожевому папері й будемо роздавати українським робітникам, які їдуть до Німеччини.

Журналістка пильно глянула на помічницю радника й промовила з викликом:

— Було б краще, Єво, коли б ви замість рожевих папірців давали їм у дорозі по мисці гарячого супу й кусню хліба.

— Це ідея! — Оксана вдала, що дуже зраділа зауваженню журналістки. — Не знаю, як відносно гарячого супу, але разом з посланням можна буде видавані по бутерброду. Ну, хоча б з повидлом. — І вона закінчила, дуже задоволена собою — Такий маленький-маленький бутерброд з повидлом. Це ви добре нам порадили — духовний харч буде немовби зміцнений матеріальним. Такі речі залишаються в пам’яті. Правда?

У Марії округлились очі, ніздрі затремтіли. Оксана невинно дивилася на неї і цей погляд обеззброював. Марія, здається, вирішила, що має справу з наївним дурненьким дівчиськом, відповіла сумно:

— Бутерброди не поможуть, послання теж. Ви погано поводитесь з українськими робітниками, погано годуєте їх. У нас є таке прислів’я: молоко в корови на язиці. Для того, щоб робітники добре працювали, їх треба добре годувати.

— Як? — здивувалася Оксана, — Це кажете ви? Дивно… Я щойно читала в газеті вашу статтю, Маріє. Чудова стаття! В Німеччині ваші молоді люди прилучаються до культури, набувають різних спеціальностей, ставлення до них краще, ніж до робітників інших національностей. Харчування, враховуючи воєнний час, цілком можливе. Я просто раділа, коли читала. Не розумію…

Обличчя журналістки почало густіше й густіше червоніти. Марія всунула до рота сигарету, поспішно прикурила й зробила глибоку затяжку.

— Так, я це написала… — твердо, з якимось внутрішнім зусиллям промовила вона. — Повинна була написати.

— Не розумію! — Оксана зобразила на своєму обличчі цілковиту розгубленість. — Як же так? Скажіть, це правда, ви це точно знаєте, що з вашими робітниками в Німеччині погано поводяться, зле їх годують? Я з цими питаннями не стикалась. Думаю… Ваша стаття… там усе так гарно описано.

Марія закашлялась. Кашель був сухий, різкий. Обличчя почервоніло, на скронях проступили сині вени. Здається, Марія була дуже хвора. Нарешті їй стало легше, вона сплюнула в хустинку, мигцем поглянула на неї й затиснула в кулаці.

— Вам, мабуть, не слід багато курити? — співчутливо сказала Оксана.

Журналістка зневажливо махнула рукою, криво посміхнулась.

— Дурниці! Просто потрапила до горла крихітка тютюну. Не звертайте уваги… Ви багато дечого не розумієте, Єво. Є політичні міркування. Мене ніхто, чуєте, ніхто не може звинуватити за те, що я написала цей проклятий нарис, хоч я сама червонію за нього. Але більше так писати не буду. Не буду! Я взагалі не буду писати до цієї газети.

— Але ж чому?

— Такі політичні міркування. — Марія раптом лукаво підморгнула співбесідниці. — Становище змінилося.

Їх розмова урвалася з приходом нареченого Марії. Він лише вклонився Оксані, міцно стуливши губи, сів на стільця. Оксана хотіла зразу ж піти, але журналістка затримала її. Марія була зворушена, очі в неї блищали, вона якось умить погарнішала.

— Знаєш, Петрусю, — сказала вона, взявши Оксану за руку. — Я вирішила кинути роботу в газеті. Досить! Треба взятися за те, що принесе більше користі.

— Так, ти, здається, маєш рацію… — сказав Петро, пильно подивившись на її подругу. — Пора…

— Цей намір визрів у. мене давно, але остаточно вирішити допомогла мені пані Єва.

Петро здивовано звів брови, глянув на німкеню.

— Так, пані Єва… В розмові з нею я зрозуміла, що одна смуга мого життя закінчилась і повинна розпочатися інша — безстрашна, героїчна. Ми помчимо з тобою на сірому вовкові. Не бійся, я не впаду… Ми будемо разом. Дякую вам, пані Єво! Заходьте, будьте ласкаві.

Оксана попрощалась і пішла, роздумуючи над останніми словами журналістки. Куди збиралася помчати Марія зі своїм нареченим на сірому вовкові, дівчина не зрозуміла, бо не знала, що Петро перебуває на нелегальному становищі. Але ж інше було зрозумілим. На гітлерівців націоналістам надіятись уже не було чого, а звідси виходить, що й не треба більше переконувати молодих українців їхати до Німеччини та розмальовувати, який рай їх там чекає. Тепер Марія, очевидно, почне складати запальні листівки, вихваляючи не Гітлера, а власного «жорстокого й прекрасного вождя». Брехня залишиться брехнею. Марія від свого не відступиться, буде продовжувати обдурювати й продавати свій народ.

Вранці, як і домовились напередодні Оксана пішла разом з Хауссером до міської управи. Радник ішов мовчки, вигляд у нього був хворобливий, шкіра під очима набрякла, відвисла мішечками. Оксана, немовби не помічаючи пригніченого стану свого «шефа», йшла поруч, дивлячись тільки вперед, права рука в кишені… Людей на вулицях у цей ранішній час було мало. Рідкі перехожі старалися прошмигнути повз них.

Хауссер озирнувся на всі боки й приголомшив Оксану несподіваним запитанням:

— Ви збираєтеся шантажувати мене, якщо те, що запропонує Прістлі, буде для мене неприйнятним?

Ось про що він думав усю ніч — який буде характер завдання, чи зможе він його виконати? Чудово! Прістлі, очевидно, існує, але мені не слід підтверджувані його існування. Гелена не знає імен тих, хто її послав, а й у кожного з них може бути декілька кличок… Треба заспокоїти бідолаху-радника». Оксана відповіла спокійно й розсудливо:

— Навіщо передбачати гірше? Я думаю, що від вас не будуть вимагати неможливого. Щодо цього, то я на вашому боці.

— І ви можете підтвердити Прістлі, що я не маю ніякого відношення до військових справ?

Оксані стало гаряче. Вона відчула, що Хауссер був близький до того, щоб трохи відкрити краєчок своєї таємниці.

— Звичайно! Але… Тільки в тому випадку, коли я буду переконана в цьому.

— Відомості про армію, військову промисловість, економіку — все це виключене, — сердито сказав радник. — Мене не інформують, і я не цікавлюсь… Знаю тільки те, що повідомляють газети й радіо.

— Є інші не менш важливі галузі… — підказала дівчина.

Хауссер насупився, обійшов це зауваження мовчанкою. Оксана знову помітила його настороженість і ворожість. Не вийшло, розпитувати його не можна. Доведеться відкласти до більш сприятливого випадку.

— Я вважаю цю розмову передчасною, пане раднику. Я вірю в успіх. І пам’ятайте, я не ворог ваш, я — помічниця…

— Пані Єво, ви могли б відповісти на одне запитання?

— В залежності…

— Прістлі англієць чи американець?

— Кому б ви надали перевагу?

— Американцеві, все ж таки…

— Яке це має значення? До речі, ви впевнені, що Прістлі це є Прістлі?

— Тому я й запитую. Я знав його як англійця.

Оксана засміялась і помітила, що на губах радника появилося щось подібне до посмішки. Дуже добре, це перша ознака довір’я.

Вони завернули до вузенького провулочка, який виходив на ширшу вулицю. Кроків за тридцять від тротуару стояла маленька легкова автомашина. Молоденький солдат-шофер, який сидів за кермом, позіхав, але його обличчя — звичайне, солдатське, раптом привернуло увагу Оксани. Чому в неї виникло це дивовижне враження, дівчина не могла зрозуміти, але їй раптом, здалося, що у шофера не одне, а два обличчя, і одне зміщене, перекошене, — начебто солдат злегка повернув голову й напружено прислухався до того, що відбувається позаду нього, Це тривало всього якусь мить і було схоже на галюцинацію, обман зору. Насправді солдат сидів, сонно дивлячись перед собою, у нього було спокійне, свіже обличчя.