Голодна воля - Панас Мирний

~ Та що ж це? Хіба беруть куди її?- пита Василь. Приїжджий чоловік сердито глянув на його.

- Як же не беруть? Від серця одривають! -крикнула жінка.- У других он по скілько їх, та ні одної не беруть.

- А що ж у тебе вона вродлива вдалась, - усміхаючись, одказав дворник.

Василь поняв усе. І його серце зразу заколотилося, аж дух у грудях сперло.

- Та ви й везете? Ви й пустили? - бликнувшя очима, спитав він. йому ніхто нічого не сказав. Один дворник тілько махнув рукою. Це ще дужче укололо Василя.

- Я б краще задавив її своїми руками! - гаряче скрикнув Василь. На його приїжджі скинули очима. Скинула і дівка. Василь подивився на неї. Молода, чорнява, на личку біла. А сльози, як горох, так і котяться з її очей. Василь не зміг далі дивитись і мерщій сховався в конюшню.

- Хто се такий?-спитався чоловік у дворника.

- А-а!- махнув той рукою, - Кучер. Недавно ще став.

Чоловік важко зітхнув.

Василь потім бачив, як Иосипенко приймав до своїх рук добро панське, як тужили, прощаючись, мати і дочка, як батько, наче п'яний, хитаючись, вивів шкіньку з двору, і поїхали собі. Дівку взято в хату до йосипенка, де вона була, аж поти пан не встав. Потім він бачив, як її вели у горниці, з простої дівки зробили якусь куклу, іграшку, нарядили її у дорогий, з золотими галонками сарафан, груди ув'язали так, що вони наче просились виприснути з-під тугих повивачів. Брови, і без того чорні, покрасили чимсь, а бліде личко притрусили, наче борошном, білим чимсь. Довгу косу одрізали і зоставили невеличкі пацьорочки, завивши їх у густі косички, - наче хмелем укрита голова її блискучими кучерями, помащеними пахучою мастю. На ногах білі чулочки, рипучі ботиночки. Вела її сама йосипенчиха, низька, широка, прудкая, - наче утка, коливається коло невеличкого утяти.

Василь, побачивши, зо зла так і швирнув граблі з конюшні, що валок дістав аж до кухонь, а граблище на три часті перебилося. Увесь той день він був сумний, неговіркий, за обідом мало що їв і тілько страшно побликував своїми чорними здоровими очима. Увечері бачив, як дівку вели у баню, нарошно топлену для того. йосипенчиха неодступно була коло неї. Як Василеві хотілося скрастись і підпалити ту баню, як увійшли вони в неї.

- Не наше і не нам! - махнувши рукою, зо зла пробурчав він собі і пішов спати.

Йому не спалося. За довгу осінню ніч усякі думки лізли у його голову, а найбільше - вони вертілися коло дівки. Коли він пригада її заплакану, горем биту, - його серце рветься від болю на часті, коли побаче наряджену - і в звіра воно так не застука, як у його стукає. Злість, наче іржа та в залізі, проточує його серце, ссе, п'є кров з його. Люди здаються йому гірше собак, своє життя - черідкою лиха та горя. І справді, що в йому веселого, порадного. Від самого малечку по сей час воно його кидало, як безпомічну тріску, з боку на бік, гнуло, нагинало. Тілько й волі зазнав він серед степів, коло коней. І звідти його взяли, і від того одірвали… І чому він не вмер малим. Нащо та добра подруга матерня, птичниця, після смерті її взяла його до себе, вигодувала, виростила? Добра, вона хотіла зробити якнайкраще, а зробила найгірше… Вона, довготелеса, худа та чорна, "суха тараня", як звали її у дворі, привиджувалась йому… Він хижо усміхався до неї, і замість дяки у серці ворушилася лайка. "Господи! -думав він, оханувшись трохи, - чи довго ще мені мучитись? Чи не краще відразу порішити з собою?.. В конюшні бантини надежні, вірьовка не обірветься. На стілець став, накинув петельку на шию, турнув стілець геть - і через хвилину, закрутившись, все перед тобою покриється темним забуттям. Зійдуться дворові, одчеплять; дехто посміється, дехто скаже: дурний, а дехто: так йому і треба. А вона буде? Вона що скаже? Чи не будуть її заплакані очі дивитись на його з докором?.. Вона подумає - і нащо? Я всього раз його бачила і за той раз гарячий його поклик так урізався в моє серце… Ні, се вигадки бабські!- шептав він знову, мов прокидаючись.- Вішатись?! Самому вішатись? Чого вішатись? Коли б кого другого повісити… може б, краще було", - зітхаючи, прошептав він.

З того часу дівка не сходила в його з думки. І вдень він бачить її, наче перед собою, і вночі вона привиджується. Він дізнався з розказів дворових, що зовуть її Мотря і що йосипенко, у чомусь прошпетившись, розшукав її, щоб умилостивити барина, бо барин чогось наче сердився на тих чотирьох дівок, що годувалися в горницях. Почув теж, що Мотря дуже подобалась панові, та Мотрі не подобався пан, що вона боліє часто і якась чудна стала, - то весела раз, а вдруге - цілий день скиглить. Ті чутки гострим ножем різали Василеве серце. Хоч би він побачив її, хоч би словом перекинувся… Запер, як злодій украдене добро, і на світ не випускає. З дня на день він робився сумнішим, небалакучішим; все йому на заваді.

Одного осіннього дня панові заманулося покататися. Подав Василь коней. Ситі жеребці, як змії, стоять коло будинку і тілько ногами землю вибивають. Василь дивився на їх. "Адже тілько пустити з гори, сам скочив, а їх пустив - кісточки не зостанеться - рознесуть", - подумав він і гірко усміхнувся очима… У ту мить щось застукотіло у шибку нагорі. Він задрав голову. Мотря в одній білій, як сніг, сорочці сиділа на вікні й стукала до його. Личко її було веселе, очі грали. Вона часто крутила головою і не переставала стукотіти. З-за неї видно було других дівчат, котрі хапали її за руки, за стан, тягли; вона, одпихаючись, своє робила, стукотіла. "Що то вони, граються-б'ються?" - подумав він і ще дужче задрав голову. Саме - пан вийшов, і коні рвонули до рундука. Так Василь і поїхав, не довідавшись, нащо і до кого то стукотіла Мотря. Він тілько мельком забачив, повертаючи круто фаетон, що чиясь дужа рука вхопила Мотрю за поперек і стягла з вікна. Після того йому стало легше. Хоч бачив її. Той день був для його краще свята усякого.

Удруге… Хоч була і осінь, а день вибрався теплий, погожий. Сонце, прощаючись з землею на довгу зимню пору, так вигрівало та висвічувало. Повітря ані поворухнеться, тілько довге павутиння тихо плаває по йому. Василь від суму пішов після обіду в садок і, забравшись у гущавину молодого поросту, ліг на сонці. Кругом так тихо. Між жовтим листом хіба де навіже-ний горобець цвірінькне та, забачивши його, здійметься і полетить геть, а то ніщо не нарушає тихої тиші, в котрій, здається, мліє земля. Небо темносинім непроглядним шатром розкинулося над ним чисте. Чим більше вдивлятися в його, тим все далі та далі розходиться - розширяється, чорніючи на самому дні, тоді як по верху золоте сонячне проміння стрибає невеличкими скалочками. Василь задивився у його. І так задивився, що забув і про недавній сум свій, про все на світі. Не можна сказати, щоб він і думав про що, або спав у той час. Він сам не пам'ятає, коли і як та чудова краса очарувала його своєю безмірною глибиною, без-краєю шириною, як підхопила його: і занесла бозна-куди, поділа, не знає де. Учувається тілько, що йому і тепло, і гарно, і ясно, безжурно на душі…

З того німого забуття, з того очевидячного сну пробуркав його нестримний регіт і біганина дівчат.

Після ситого обіду, коли пан ліг опочивати, вони війшли в садок погуляти на волі, погратися.

- Давайте у блохи! Давайте у блохи!- кричить' чорнява на волос, а на лиці біла, як крейда, Мотря.- Любила я у блохи грати, як була ще дома, - і невеличкий ружинець покрив її білі щоки.

- Давайте! Давайте! Побігаємо трохи - кричить і Гапка, і побігла. За нею другі, її наганяючи, одна з одної регочучись. Ото вони пробігли повз Василя і розбуркали його.

Він озирнувся і своїм очам не віре, - недалеко від його, всього за кущем, стоїть Мотря, від прудкого бігу зітхання її сперлося, груди ходором ходили, бліде личко покрилося тонкою краскою, а очі так грали-горіли. Вона піджидала Христі, важкої тілистої Христі, що повагом спускалася з гори. і - Та швидше!- гукнула до неї Мотря. і - Ще поспієш! Не швидчи, - одказувала та.- Он як розпалилася-розгорілася. Та гарна яка ти стала, як трошки почервоніла. Оце якби пан побачив, - хвалила Христя, доходячи до своєї товаришки. | Досі у Мотрі очі якось блищали, а то зразу, наче хто дмухнув на їх, померхли, потухли, - невеличка складочка пробігла над бровами.

- Не згадуй мені його, Христе, прошу тебе, молю тебе. Не згадуй його мені, коли хочеш, щоб я була хоч трохи весела, - жалібно прохала її Мотря.

- А-а… Тобі не подобався? Молодого все хоч. Мотря, зразу стративши і краску, і радість, тілько махнула нетерпляче рукою і, нахиливши голову, пішла поміж кущами.

- Куди ж ти? Ходімо до своїх! Он вони пішли до садовника хати.

Мотря, мов не чула, подалася кущами. Василь, притаївшись, очима позирав за нею. Як йому хотілося, щоб земля провалилася у той час під усіма дівчатами і проглинула всіх відразу, тілько зоставила її, одну її. Ось вона зайшла за один кущ і сіла до його спиною. йому не видко ні її лиця, ні що вона робе. Він, тихо піднявшись, наче кішка, покрався поза кущами. Ось уже стало видно її бліде задумане лице. Сидить вона на сугорбику, набравши в припіл жовтогарячого листу, і тихо перебирає своєю невеличкою рукою, її чорні очі задумано уп'ялися на Псло, на широкі лани та білі піски, що тілько мріють поза Пслом. Чого вона туди дивиться? Об чім вона думає? Він підкрався ще ближче і тілько тепер запримітив, що хоч вона дивиться, та нічого не бачить, - гарячі сльози заслали їй світ, котяться по личку в припіл, одна рука покійно лежить, а друга не перестає переминати змочений лист. Була хвилина, що він так хотів і кинутись до неї, обітерти, осушити гарячі сльози, та якось задержався. "Так незручно!" - пробігло у його голові. І він манівцями покрався геть далі від неї. Спустився на самий низ і звідти сміло почимчикував на гору, до того самого сугорбику, де вона сиділа. Він здаля побачив, що вона запримітила його, та не тікає. Подаючи вид, що йде за ділом, він, похнюпившись, напрямився прямо до неї. Порівнявшись, він тоді тілько підняв голову і став, уп'явши здивовані очі у неї. Обоє мовчали. Вона вже переплакала, хоч сліди недавніх сліз ще стояли на її лиці.