Дарунки Шамбали (на украинском языке) - Василий Бережной

Сходячи крутосхиллям униз, де на майданi стояли автобуси, урезонював себе: ти її уподобав, а вона? Хiба їй обов'язково вiдповiдати взаємнiстю? Чоловiчий егоїзм. I все-таки... помилився? Чи, може, в неї хтось є? Справдi, що вiн про неї знає? Ну, зовнiшнiсть гарна, рухи, вираз очей... А далi? Чи, може, саме оце незнання i притягує? Ет, краще не думати про це, зовсiм викинути з голови.

I все-таки невiдомiсть ятрила, не давала йому спокою. Нехай би вже сказала одразу, навiщо ця психопiдготовка?

Мiсце в автобусi бiля нього пустувало, пустувало воно i наступного дня, коли їхали в Глазго. Краєвиди Шотландiї, схожi на кримськi, трохи заспокоювали, змiна вражень вiдволiкала Микитюка вiд невеселих роздумiв, але сум'яття не полишало його душi. На вечорi дружби в Глазго, влаштованому товариством Шотландiя-СРСР, такому цiкавому й веселому, почувався самотньо. Сусiдка по столу, шотландка, жiнка вже в лiтах, певне, вiдчувши його настрiй, раптом обiзвалася українськими i польськими словами - наче пташенята запурхали в залi. Ростиславовi потеплiшало на серцi, пожвавiшав, а жiнка почала розповiдати про своє життя.

Пiд час вiйни була медсестрою в англiйському госпiталi. Доглядала пораненого польського солдата - українця iз Холмщини. Покохалися, пiсля закiнчення вiйни одружилися. Поранення вкоротило йому життя, чоловiк залишив їй двох синiв i... кiлька українських та польських пiсень.

- Ченсто спiвав "Повiй, вiтре, на Вкраїну..."

Ростислав так перейнявся життям цiєї жiнки, що забув про свої прикрощi. Та коли загримiла музика i пiд свiтляною метелицею закружляли пари, знову почав зiтхати. Пiдпер обважнiлу голову рукою i байдуже спостерiгав за натовпом танцюючих, що поволi обертався у миготливому свiтлi. Тут, в одному коловоротi, взявшись за руки, пропливали дiвчата з далекого Казахстану, англiйськi хлопцi, шотландськi жiнки... Нараз електронна музика урвалася, натомiсть зазвучала козиця, зал почав обходити музика у барвистому шотландському одязi: шапка, прикрашена пiр'їнами, вишитий кептар, картата спiдниця. Чоловiк виступав, як павич, привiтно усмiхався, не випускаючи з вуст мундштука свого спiвучого iнструмента... Це минулi столiття обiзвалися до сучасностi: а гей, гей, ми живемо з вами!

I знову пiд танцювальнi ритми закружляли пари, люстра пригасла, на високiй стелi замиготiли зорi. Микитюковi важко було встежити за парами, але одна привернула його увагу. Дiвчина, схожа на Музу... "Невже вона? Дивно. Може, приїхала автобусом з iншою групою? I ховається, хитрунка, бач, так i пiрнає в тiнь. Дивнi цi жiнки... Менi краще шукати рiдкiснi рослини в Гiмалаях, анiж собi дружину. Колючка з Шамбали гамує бiль, а тут..."

- Як ви себе почуваєте?

Микитюк раптом вiдчув чиюсь руку на плечi, пiдвiв голову. Бiля нього стояв керiвник групи. Зал спорожнiв, лише кiлька чоловiк наближались до виходу. .

Вiн пiдвiвся, сторопiло оглянувся.

- Пора йти?

Над мiстом стояла прозора лiтня нiч.

Повертаючись iз Глазго до Едiнбурга, вiдвiдали рiдне мiстечко Роберта Бернса. Ось довга приземкувата будiвля - це хата, в якiй народився спiвець Шотландiї, тут же на подвiр'ї сяє склом сучасна споруда музею. Микитюк зацiкавлено роздивлявся, а у вухах, наче бджоли, гудiли слова гiда:

- Молодий поет полюбляв дiвчат i зiрвав чимало квiток. Та його впiймали за полу. Батько однiєї потерпiлої перестрiв юнака i погрозив убити, якщо вiн не одружиться з його дочкою. Роберт одружився, мав шестеро дiтей...

"Певне, гарна дiвчина була, може, як Муза-Марiйка... - мiркував Микитюк. - Цiкаво, який у неї батько? Теж такий рiшучий, як той односелець Бернса?"

Чим ближче було до Едiнбурга, тим бiльше насуплювався Ростислав. Перед очима пропливали мальовничi краєвиди - зеленi горби i видолинки, невеликi гаї, будiвлi ферм, удалинi бовванiли темнi терикони, - Микитюк залишав у пам'ятi цi мiнливi картини i водночас конструював майбутню зустрiч з Музою, передбачав варiанти її виправдань. I жодного разу йому не спало на думку: а може, дiвчина й справдi захворiла?

Скрипить пiд ногами трап.

У каютi, навiть не переодягаючись у пiжаму, лiг перепочити i зiбратися з думками. Шумiла повiтродувка, женучи легкий вiтерець.

"Ну, гаразд, закоханий друже, - запитував себе Микитюк, - може, ти визначиш, що ж таке кохання? Воно означає певний емоцiйний стан, який характеризується... величиною... нi, ступенем втрати здорового глузду! Це витiвки, хитрощi Природи, що мають на метi продовження людського роду. А ти вiдкинь усi чари, поглянь на все тверезо..."

Микитюк зiтхнув. Еге, все це справдi дуже складно.

Простягнув руку, намацав на столику дзеркальце. "Ну що ж, з обличчя не гiрший за iнших. Не треба лишень насуплюватись. Може, вуса завести? Тепер це модно. А що? I заведу - коли... вона покохає".

- Увага! Запрошуємо на вечерю...

Ростислав заспiшив, щоб ранiше зайти до ресторану: вона проходитиме повз їхнiй стiл.

Цокання посуду, голоснi перемови, смiх, жарти. Її не видно.

Сусiди по столу повечеряли, пiшли на прогулянку. А її нема. Їсти не хочеться. "Чого ця жiнка дивиться на нього? Наближається. Ага, вона з її каюти... Стривожена".

- Що? Муза хвора?! Навiть марила? "Перехитрити Природу... Вимкнути бiль..." Ага, це її слова. Поклали ще вчора? Бiжу, бiжу... Ох, бiдолашна... А я...

Медчастина тут же, на кормi, лише пiднятися три маршi вгору. Йому ж здалося, що сходить на якусь гiмалайську гору, доки викарабкався, передумав бозна-скiльки. Спочатку свiдомiсть його облягла чорна хмара тривоги i жалю: в той час, як вiн подорожував, дiвчина страждала у тiснявi корабля. Та враз йому стало розвиднятися, наче сонце зiйшло над розлогою долиною Шамбали, душу охопила радiсть: Муза, отже, лише через хворобу не поїхала до фортецi, а не тому, що... знехтувала. Iнтуїцiя його не пiдвела - це таки вона, єдина в свiтi...

Поглянувши на Ростиславове обличчя, з якого ще не зiйшла радiсть, лiкарка опустила очi.

- Ну, як вашi пацiєнтки? - з веселою жвавiстю запитав Микитюк.

Лiкарка покрутила у пальцях пiнцет, похмуро скапала:

- Ленiнградка нiчого вже, криза минає. А от киянка... щось незрозумiле. Нi на якi болi не скаржилась, i раптом... Боюсь, ми не зможемо нiчого вдiяти...

Микитюк зблiд, обома руками обперся об край столика, за яким сидiла лiкарка.

- Дiагноз? Дiагноз установили?

- Так. Сепсис.

- А лiкування?

- Антибiотики. Переливання кровi. Нiщо не допомагає.

Микитюк одiрвався вiд столика, мовчки заходив по передпокою.

- Не треба так хвилюватися, - обiзвалася лiкарка. - Вона вам хто?

- Майбутня дружина.

- А-а...

Лiкарка пiдвелася i прочинила дверi iзолятора:

- Зайдiть.

Муза-Марiйка лежала на бiлiй постелi пiд бiлим простирадлом з розплющеними очима, що темнiли, як двi сливи. О боже, як вона помарнiла! Щоки сiрi, землистi, дихання прискорене.

Ростислав узяв її за руку - гаряча, як вогонь.